Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Родина з Маневиччини вже двадцять років не купує хліб, а пече із власновирощеної пшениці

«З дружиною маємо чотири сини і п’ять доньок», – каже Петро Степанович.

Фото Сергія ГУСЕНКА.

Родина з Маневиччини вже двадцять років не купує хліб, а пече із власновирощеної пшениці

Петра Матвійчука із села Розничі здебільшого знають, як пресвітера місцевої громади євангельських християн-баптистів. А от про особисте життя, вподобання 63-річного чоловіка відомо не багатьом

У 56-ти градусний мороз працював на БАМі

– Народився я в Градді у багатодітній сім’ї, батько працював лісівником, мама – колгоспниця. Раніше із віруючих вищої чи середньої спеціальної освіти ніхто не мав, хіба що ПТУ закінчували, тому громада обирала пресвітером здібнішого серед прихожан. Таким шляхом йшов і мій батько, у свій час і мені довірили очолити громаду. Зараз я вже передаю відповідальність молодим, – розповідає Петро Матвійчук.

Трудова діяльність чоловіка розпочалась у 17 років на маневицькій меблевій фабриці. Згодом на парубка чекала служба в армії.

– У військкоматі мене відправляли вчитися на танкіста, але через релігійні переконання я відмовився. І мені пообіцяли, що водійського посвідчення не отримаю, – продовжує мій співрозмовник. – У той час за кожною організацією для ремонту був закріплений райкомівський чи обкомівський автомобіль, за меблевою фабрикою – «Москвич» другого секретаря райкому комсомолу Майсака. Наш механік Максим Германюк, знаючи, що я цікавився технікою, іноді доручав щось лагодити. Одного разу не було кому підігнати «Москвича» до райкому і Максим Сергійович доручив це мені. Я відігнав автомобіль і приніс ключі Майсаку. Дізнавшись, що я не шофер, той подзвонив у військкомат і на меблеву фабрику. Так я потрапив у ДТСААФ і отримав посвідчення.

Посвідчення водія знадобилось Петру Степановичу під час армійської служби на Далекому сході, де будували БАМ. Незважаючи на дуже суворі погодні умови, а також дороги, що пролягали через сопки та бурхливі річки, йому подобалась така небезпечна робота.

– Пережив і 56-ти градусний мороз, який тримався протягом тижня, – згадує чоловік. – Я трохи поморозив пальці ніг, тому ще й досі відчуваю ними холод.

– Моє захоплення – гори, – із запалом каже пресвітер. – На Говерлі був разів десять. Із вчителем місцевої школи Віктором Федорчуком не раз возили в Карпати учнів і дорослих.

Два роки після служби Петро Матвійчук разом із армійськими товаришами ще працювали водіями у Ханти-Мансійському автономному окрузі на нафторозробці.

Гордість громади – духовий оркестр

Повернувшись додому із чималою сумою грошей чоловік одружився, а потім вже спільно придбали у Розничах будинок для проживання з місцем для будівництва нового Молитовного будинку.

– У нас із дружиною народилися діти – чотири сини і п’ять доньок, – розповідає Петро Степанович. – Спершу я був керівником молоді та диригентом церковного хору, оскільки мав музичні здібності і з молоду грав на мандоліні, балалайці, скрипці та трубі.

Нині в церкві діє духовий оркестр, що складається із 15 учасників. З ним двічі виступали на свято Подяки в Маневичах, кілька разів брали участь у різдвяних заходах у районному Будинку культури.

– Оркестром керує син Віталій, який працює викладачем у Колківській музичній школі, – каже пресвітер. – До речі, під час Дня Подяки у Києві симфонічний оркестр грав розписані по партіям ним два твори.

Пан Петро розповів, що при СРСР духові інструменти просто так без не можна було придбати. Але в Луцьку один чоловік якимось чином привіз для церкви їх аж із Санкт-Петербурга.

– Перший раз, коли зібралися, не було жодного професійного музиканта. Але якось із Божою поміччю все вдалось, – продовжує чоловік. – Якось ми із духовим оркестром поїхали у Владивосток, де працював один місіонер. Там зробили цілий круїз по всім Будинкам культури та зустрілись із хором із званнями народного Хабаровського краю. По черзі грали і співали з ними в Будинку культури. Коли мій син прийшов до нас в оркестр із базою знань, він докорінно все змінив. Тепер за виключенням двох учасників, усі мають музичну освіту.

Табір, як психологічна підготовка для дітей

– Наша церква почала займатися із сільськими дітьми і вчити з ними Євангеліє. Згодом їх налічувалося до 150 і ми у Молитовному будинку робили тимчасові класи і проводили уроки там щосереди, – розповідає Петро Матвійчук.

У той час в область з місіонерською діяльністю приїхали німецькі представники християнського протестантського руху – меноніти. Вони саме робили літній табір на Світязі і залишалось ще два вільних місця. Поцікавившись, де ще на Волині з дітьми вивчають Євангеліє, іноземці дізнались про пана Петра і запропонували взяти участь у таборі його двом учням.

– Коли наші діти там заграли і заспівали, а вони всі це вміють, німці були вражені і запропонували нам створювати табори в себе, пообіцявши фінансову підтримку. І ось уже двадцять років, як вони діють.

Кожного разу в двох заїздах табору, які тривають по тижневі, 150-180 дітей.

– Дітлахи проживають в наметах, усі дні дуже насичені, тож вони втомлені, але задоволені. П’ять разів годуємо, кухня працює в польових умовах, будуємо тимчасові їдальню, душі, туалети. Представники Німеччини спонсорують, а ми звітуємось. Вони приїздять, бачать, як все відбувається, і їм подобається, – каже мій співрозмовник.

Чоловікові доводилось і самому бувати в Німеччині. Зазначає, що тамтешні діти і наші дуже відрізняються, бо їхніх уже важко чимось здивувати.

– Сьогодні набагато складніше зацікавити й наших дітей, тому ми підходимо до таборів з креативом, – зізнається Петро Степанович. –Приміром, умови однієї загальнотабірної гри були такі: після вибуху впав літак і дітям потрібно було знайти обломки та живих членів екіпажу. Ми тоді настільки спрацювали, що малеча повірила в це. Був і вибух, і всі розкидані речі, і поранені люди. Це така собі підготовка до реального життя, адже сьогодні трапляється багато різних непередбачуваних подій, і діти морально будуть до них готові. Тобто в таборі відбувається практичне християнство. Майже всі батьки говорять, що їхнє чадо з табору приїжджає інше.

Організовує поїздки в Карпати для учнів і дорослих

Матвійчуки завжди тримали дві корови, коли діти жили з ними, тепер, коли всі пороз’їжджалися, – одну. З часу незалежності жодного разу не купували хліб, а печуть із власновирощеної пшениці. Дружина Галина – мастак у цій справі. Для худоби осипка також своя. Ще 20 літ тому пан Петро зробив трактора, яким порядкує до цього часу. Усіх дітей – синів і дочок – понаучував їздити на ньому.

– Моє захоплення – гори, – із запалом каже пресвітер. – На Говерлі був разів десять. Із вчителем місцевої школи Віктором Федорчуком не раз возили в Карпати учнів і дорослих.

– По своїй природі я дуже азартний, темпераментний та енергійний. Я дуже швидко сердився і міг кудись влізти. Якби не слово Боже, то я був би гірший за будь-якого поганого сільського чоловіка. Воно мене стабілізувало і поставило на своє місце, вчить любові і до дітей, і до інших людей, – наостанок каже пресвітер Петро Матвійчук.

Сергій ГУСЕНКО.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel