«Іноді я відкриваю google-карту не для того, щоб знайти дорогу, а просто, щоб побачити свій будинок»
Є рани, які не загоїть час. Це – розповідь людини, яка шість років тому виїхала з рідної Луганщини. Ми не можемо називати її ім’я з міркувань безпеки. І можемо тільки уявити, як це – коли у тебе відбирають усе
«Точку на карті. Відмітку, яка байдужа мільярдам людей у цьому світі. Побачити дім, який Росія відібрала у мене. Відчути на відстані частину самої себе, яку вирвали шість років тому.
Я не пам’ятаю колір стін у своїй кімнаті. Я забула кількість кроків від дому до річки, де пройшло все дитинство. Я вже не знаю, як звучить Донбас у передранішній тиші. Я не бачу, як дозрівають вишні на дереві, яке я колись саджала. Я залишилась без частини минулого.
Доволі складно описати це страшне відчуття, коли частину тебе випалили, а сліди від втрат спробували приховати триколорами.
Подумки я повертаюсь туди, де зараз висять російські прапори, де на місцях твого щастя збудували «республіку зла».
У мене є тільки спогади про дім. Але з часом вони тьмяніють, перетворюються на фільм, фінал якого писала не я.
Доволі складно описати це страшне відчуття, коли частину тебе випалили, а сліди від втрат спробували приховати триколорами. Це відчуття не визначається ані часом, ані відстанню, ані навіть покаранням винних. Воно зникне тільки тієї миті, коли я почую: «Ми перемогли. Бери українські прапори, ти повертаєшся Додому!».