«Мама – воєнна, синку», - після загибелі Андрія жінка підписала контракт із ЗСУ

З дитинства Андрій Терещенко жив на швидкісних обертах і долав різні перешкоди все життя, розповідають на сайті PLUS 1.

В його кімнаті висить в рамочці штраф за те, що він перевищив швидкість. Штраф він заплатив, як належить, і не пишався тим, що щось порушив. Його розпирало від того, що на «газелі» зміг вижати 90 кілометрів, спринтував центральною вулицею рідних Черкас. А ще змушував бігати як молодого дідового старенького мотоцикла.

Взагалі до техніки відносився як Бог, все міг зробити, налагодити, налаштувати, його БТР ганяв наче скажений, всі бійці навколо говорили, що такого просто не може бути. А його БТР як вправний параолімпієць ставив рекорди. Завжди з ним говорив, висварював: «От зараз у топку полетиш», - так промовляв до всього, що не слухалося. І вмовляв: «Та поїхали ж, поїхали, ласточка моя, рибочка моя».

За дві години до... В момент Андрійкового поранення стрілки годинника зупинились.

Пройшов місцевий Майдан, Євромайдан, тоді пішов служити в АТО. Друг Руслан поїхав до Італії, Андрій – на Схід, на балконі залишилися позначки – мірялися біцепсами, домовлялися, хто скільки ще сантиметрів має набрати. Ось вони, Андрієві 38 сантиметрів, досі тут. Обхопити б ту руку двома долонями, притулитися носом, поцілувати…

Після армії армійське життя грало в Андрієві як дріжджі в тісті, не припиняло, не відпускало. Дякувати Богу, хтось відвів, не взяли його до спецназу, куди йому надто хотілося потрапити, а, може, довелося б розганяти таких як він та Славко на Євромайдані, запальних лицарів справедливості. Він би не зміг.

Повернувся з армії, подивився на молодшу сестру, ту, що гралася його машинками, за ним все повторювала, звала Дійком, бо «р» не виговорювала, хоча він і навчав, та й про себе казала: «Я сам!» І здивувався: неймовірна красуня, модель. «Оп-па. А в мене виявляється сестра, а не брат!»

Коли йдуть з життя старші брати, сестри повертаються з ними у дитинство, загортаються в одну ковдру. Вкладаються до мами в постіль, вранці, у вихідний, причалапають зі своїх кімнат босяка, тихесенько, ледь не слинять вухо, питають: «Мамо, до тебе можна»? Тихі такі, теплі, пахнуть щастям, товчуться.

Світлана ще не знала про те, що вагітна. Зранку стояла біля вікна, розчісувала коси, а Андрійко підійшов, притулився до живота і каже: «Там моя Валюшка». І таке в очах блаженство.

В близнюків – неймовірний енергетичний та емоційний зв'язок, так і у Валюши з «Дійком», хоча різниця між ними чотири роки, згадаєш когось одного, з`являються обидва, настільки між собою переплетені. Валя займалася гімнастикою, вчила робити фляки й колеса, затягнула пройтися подіумом. А він відробляв та вчив прийомам боротьби: «Валю, не зажимайся, бо буде больніше. О, а зараз ти зовсім вже як мочалочка розслабилася», - й затягнув на «закинутий» завод займатися альпінізмом.

Зараз в кімнаті чотири фотографії, тоді Валі здається, що Андрій її обіймає та захищає, усміхнеться, зробить одну з ужимочок, що робить його таким подібним на тата, озветься та відіб`є будь-який футбольний м`яч, що цілить в її чоло.

Коли йдуть з життя найважливіші люди, собаки довго винюхують їхню присутність на землі, довго винюхують їхню присутність на небі.

Єзловетта, Злося, німецька вівчарка подарована коханою дівчиною фактично на день Тараса або на 8 березня, неважлива ж дата, головне ось воно – слиняве, язикате, веселе, пихтить, скавулить, носиться. Кращий будильник, котрі Андрій ненавидів, ігнорував, не чув.

Коли пішов, коли винесли з хати, сумувала, витягувала речі з наплічника, котрий привезли хлопці. Лежала на речах, лежала на рюкзаку, залишала по собі доріжки сліз, залазила в шафу на речі та сиділа там. А коли бачила на вулиці когось в камуфляжці натягувала повідця, ревіла, рвалася, бігла. Перший час. Коли не могла повірити, коли він винюхувався тут, на землі.

Коли ховали – не брали її на кладовище, а коли згодом привезли, Злоська наче знала, куди йти. Скавультила, носом в землю тикалася. А минув час, вже коли приходили, то з`являлося таке відчуття, що Андрій з нею бігає, бавиться…

Листопад - Грудень 2014. Ось він – Андрій Терещенко, тутечки, живий, хоча і застудний. Позивний Рембо. І це через сонцезахисні окуляри, а окуляри тому, що перед відправкою на війну зачубилися в ніч проводів з пацанами на вулиці, так і пішов з підбитим оком під окулярами. Тим сіромахам, звичайно, ще більше дісталося!

Страшезний впертюх, не хочуть брати боронити Донецький Аеропорт. «Ти – пацан ще, та й просто механік, застудився, лежи». А він тоді один рапорт, другий рапорт, перестрибнув через кілька голів: «Я там бути повинен!»

Друге грудня, зима. Незабаром зимові свята, улюблені – Новий рік, згадав, як виплітав з бісеру для дідуся Діда Морозика, усміхнувся, що Валюшка тільки одну ніжку Морозячу вигаптувала і все, більше не змогла. А він легко опановував різні «жіночі» техніки: шити, плести, гаптувати.

День Святого Миколая! Згадав як мама подарувала дві кумедні іграшки, витягнула з ігрального автомату, грошей не було, але хтось тоді допоміг, щоб дітей не позбавити свята.

Андрія! От що він направду любив! Справжні вечорниці. Ворожіння, примовки. Кусати калиту на стрічці! Згадав як плів косу для тієї калити з тіста. Мамині коси згадав.

Згадав Валюшку. Чогось пригадалося, як вони з нею влітку робили «сніг». Серед літа сніг зробили в квартирі. Як маму комендантша терміново викликала додому: «У вас пилюка на підлозі товщиною у палець, в хаті срач, батьківських прав позбавлятимемо». А на підлозі лежить їхній з Валюшкою сніг: борошно на мокрому ліноліумі, сіро-коричневими гидкими купками. Досніжилися.

А за два дні – 4 грудня – Введення в храм Пресвятої Владичиці Нашої Богородиці і Приснодіви Марії. Велике свято.

Згадалося, як мама розповідала, що був він із дідом на дачі, дід порався, а Андрій трирічний до нього і каже: «Дідусю, кидай то все, сьогодні свято». А дід каже, та що ти оце таке кажеш? Яке тобі свято? Звідки ти знаєш?

А він: «Я подивився на небо, а там таке велике свято, таке велике свято, діду»! Й було ж! Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії. Дід все дивувався, як то можна побачити в небі? А в небі все можна побачити. Якщо небо того хоче…

В день бою не хотілося ні з ким говорити. Не хотілося брехати. Бо ж правда виповзає, почуваєшся гаденько, брехати в родині не вміли. Краще не казати. Нахилити голову і промовчати.

Андрій усміхнувся, згадав дитинство, і як заперечував, що в садочку пригостився шовковицею. А мама тоді: «Ти знаєш, хто обманює, в того язик – чорним стає»! Як потім стояв у ванній кімнаті на стільчику, хлипав носом, щіткою відтирав того язика. «Більше не буду брехати! Мамусю, більше не буду!»

2 грудня, коли почався страшний бій, він коротко перемовився з батьком, і відключився. Бо почалося. Не видно було свят та святих на небі, всі були на землі.

Товариші навіть не знали, хто впав від снайперської кулі. Спочатку він був просто 300-ий. Без імені. Думали, що він лежить з температурою, і тут його бути не могло.

Рембо. Андрій Терещенко. Дійко.

Коли йдуть з життя діти, матері наче вагітніють ними знову. Щоб не почуватися спустошеними, щоб якомога довше відчувати в собі їхні серцебиття. Зі сльозами й криком відходять води, але народжуються тільки спогади, що них можна показувати всесвіту і людям, як ретельно вибрані альбомні сімейні фотокартки, але матері й далі ховають дітей глибше в своєму затишному тілі, щоб самим почуватися живими…

«Не тримай мене, мамо, бо я і не тут, і не там». Як чують то матері уві сні, пробують на смак життя своїх дітей.

Світлана пішла служити. Згадала, як колись, давно, 23 лютого, діти привітали з тодішнім Днем Захисника. Андрій знайшов її військового квитка, про котрий вона давно забула. Прокинулася вранці, пахне морозними квітами і кавою. Гвоздика і кава від дітей: «Мама, а ти в нас воєнна! Вітаємо!»

Мама – воєнна, синку. Мама тримає твого меча в своїх руках.

Лариса ДЕНИСЕНКО.