СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ СЮЖЕТ: “Не рубай тополю біля хати”

Так співається у відомій пісні, яка лягає на душу непроминальним смутком і болючим спогадом, асоціюється із народним переказом про дівчину, що тополею стала. Його увічнив у своїй творчості Кобзар.

А ось Григорію Гаврилюку із с. Привітне Локачинського району цьогоріч довелось таки тополю зрубати. Півстолітнє дерево виросло таким високим, що при кожному буревії вселяло господарям тривогу: а що, як не встоїть і впаде на хату? І хоч шкода було мовчазного свідка багатьох родинних подій, тополю таки зрізали. А тепер, як зізнався Григорій Федосійович нашому фотокорові, він уже “замахався” переводити її на дрова. Непіддатлива виявилася тополина.
Дивлячись на цю світлину, пригадала, що на межі батьківського обійстя також росли на відстані лиш метра, обнявшись кронами й корінням, явір та акація. Їх нерозважливо посадили мої батьки у той незабутній для них рік, коли привітненський хлопець Сергій посватався до локачинської дівчини Галі. Дерева також виросли високими і загрожували сусідській хаті. Та доки жила мама, рука не піднімалася взятися за пилку. Торік клена зрубали, що вдієш — треба... Треба, а болить...
Весна. Садіть дерева! Але так, щоб не доводилося їх передчасно різати. Бо ж коренем вони сягають не тільки землі, а й серця.