Поріг редакційного кабінету переступила пенсіонерка Нововолинська Зінаїда Михайлівна Яременко, яка проживає на одній із центральних вулиць міста. Просила подякувати через газету... незнайомцеві. І розповіла таке...
Поріг редакційного кабінету переступила пенсіонерка Нововолинська Зінаїда Михайлівна Яременко, яка проживає на одній із центральних вулиць міста. Просила подякувати через газету... незнайомцеві. І розповіла таке.
Її найближча сусідка, 77-річна Віра Гончарук, яка нещодавно похоронила чоловіка, часто хворіє. Тому рідко буває надворі. А то якось вийшла – і двері автоматично закрились на замок зсередини, а ключі залишились у квартирі. Розгублені пенсіонерки не знали, що робити. Почали видзвонювати у різні служби. В одній з них їм відповіли: “За двадцять гривень приїдемо і допоможемо...” У відчаї Зіна Михайлівна зупинила на вулиці першого перехожого, яким виявився молодий чоловік в окулярах, що кудись поспішав, і попросила помочі. Незнайомець швидко метнувся до сусідів за драбиною, піднявся на другий поверх, а звідти – вже на третій і відчинив двері. Гроші категорично відмовився брати... Згадалися і протилежні випадки. Не один раз доводилося чути сумні нарікання колишнього голови міської організації Товариства Червоного Хреста, яке опікується більш як 300 хворими та немічними одинокими, Світлани Аврамук: – Хочеться плакати, коли переступаєш поріг кабінетів керівників окремих організацій і підприємців. Таке зневажливе ставлення, ніби просиш для себе милостиню... Скільки існує людство – стільки часу воно відчуває гостру потребу у благочинності і милосерді. А тим паче зараз у нашій країні, яка перебуває у затяжному процесі становлення держави, коли, як відомо, гостро проявляються усі соціальні виразки. Громадян, які потребують різних видів допомог, є багато. Держава їхнім бідам зазвичай зарадити не може. То на кого надіятись? Де шукати порятунок? От тоді-то і згадуємо людей, у яких потребою душі є допомогти ближньому, частину його проблем і болю таким чином перебрати на себе. Минулого року наша газета розповіла своїм читачам про трагічну долю 26-річного Олександра Олексюка, який отримав на шахті важку виробничу травму і був нерухомий. Полегшити, а то й врятувати життя хлопцеві могли лише в Міжнародному центрі нейрохірургії у Києві. Однак на операцію потрібно було більше 20 тисяч гривень, яких у сім’ї (Сашка виховувала одна мама – інвалід ІІ групи) не було. Скільки небайдужих відгукнулось на горе Олексюків після публікації! - Я щиро вдячна усім людям, - каже мама хворого. – Окремі з них приходили додому і приносили гроші. Дехто пересилав через пошту вагому підмогу, як-от з собору Святого Воскресіння з Ковеля. Поспішили з Свято-Духівської та Свято-Вознесенської церков нашого міста. Пам’ятним залишився той факт, як приїхав один чоловік з обласного центру, виклав немалу суму грошей і... відмовився себе називати, - хоч минув час, але Ніна Іванівна не може стримати хвилювання. Під час останньої розмови з нею з кімнати доносився бадьорий голос Олександра. Хоч він – у інвалідному візку. І я мимоволі зробила висновок: раніше розбита трагічним випадком і розпачем від безвиході, Ніна Іванівна тепер піднялась духом, бо переконалась в існуванні людського співчуття і доброти. У центральній міській лікарні, якраз там, куди стікається чимало людських нещасть, я повела мову із заступником головного лікаря Василем Тихоступом. - Чи багато все ж у лікарню приходить благодійників і пропонують допомогу? - питаю його. - З останніх таких фактів назвав би той, коли директор підприємства “Оснастка-Енерго” Ігор Шуліга запропонував безкоштовно полагодити системи для переливання крові, каталки і т. ін. Інколи хтось зголоситься підремонтувати якесь відділення, придбає щось незначне, штори чи тюлі... Був і виняток із правил, коли підприємець Побігун надав вагому допомогу відділенню переливання крові. А мені на думку сплив ще той факт, коли перед минулими парламентськими виборами один з кандидатів у депутати Верховної Ради подарував центральній міській лікарні фіброгастроскоп за 65 тисяч гривень. Вибори він програв, однак доброчинний жест людини, хай навіть зроблений на хвилі передвиборної агітації, приносить велику користь громаді і служитиме не один рік. Василь Тихоступ на цей раз нічого не сказав про те, що офтальмологічне відділення вкрай потребує новий мікроскоп, який обіцяв купити не один сановитий чиновник, що бував з візитами у лікарні. Мікроскоп, як інше складне і дороговартісне обладнання, з бюджетних асигнувань придбати просто неможливо. А на те, що з року в рік у нас збільшується багатих людей, мій співрозмовник мовив: — Це не означає, що збільшується благородних. А людині властива така слабкість: чим більше має – тим більше й хочеться. Це лише лозунг гарно звучить – “Багаті поділяться з бідними”. За роки тоталітарного режиму, коли усіх громадян “стригли під одну гребінку”, ми повинні були стати рівними у своїх статках. Тоді навіть мови не вели про доброчинність і меценатство. Позначилась на знівелюванні цих благородних понять політика знищення інтелігенції як прошарку суспільства. А саме вона була носієм рис аристократизму і великодушності, відзначалася безкорисливістю. Потрібен, мабуть, час на переосмислення багатьох речей, аби дійти розумом до того, що у прагненні зробити пожертву – в цьому найвищий сенс. І під благородними ділами не варто ставити “автограф”, бо міри їм немає. Найпереконливішим аргументом для цього є один з постулатів великої благодійниці, морального авторитету для багатьох поколінь матері Терези: “Якщо ти чиниш добро, люди звинуватять тебе в затамованій корисності і себелюбстві. І все-таки чини добро!” Не знаю, чи відомі ці слова Великої Жінки всім, але, на щастя, у шахтарському місті є достатньо молодих людей, які, не чекаючи матеріальної користі чи моральної вигоди, допомагають зменшувати зло, що нас оточує, сприяють фізичному і духовному збагаченню підростаючого покоління. Це – Андрій Самков, Валерій Дробінов, Ігор Трофимович, Світлана Гунда, Ігор Чернявський, Павло Сінченко. “Ці люди не хочуть ні реклами, ні похвали”, - каже завідувачка відділу у справах сім’ї, молоді, фізкультури та спорту Нововолинського міськвиконкому Галина Карнаухова, яка часто до них звертається. Окремо варто сказати про надзвичайно велику турботу пасторів трьох церков християн віри євангельської – “Святої Трійці” Володимира Грицака, “Ковчег” Олександра Дудіка та “Відродження” Володимира Вронського, про яку знають далеко за межами й області. На їхньому рахунку – чимало благочинних справ, серед яких – створення реабілітаційного центру для наркоманів, центру захисту дитини, де під опікою і на повному утриманні перебуває більше 30 сиріт та напівсиріт, дитячо-юнацького центру “Відродження” у селищі Жовтневе. І цей перелік можна продовжувати. Не перестаю захоплюватися силою волі, наполегливістю, бажанням допомогти “не світу в цілому, а конкретній людині” інваліда І групи Наталі Нікітіної, яка є адміністратором християнського медико-реабілітаційного центру при центральній міській лікарні, та Марії Карпінської, яка очолює міську організацію Суспільної служби України. Обидві вони співпрацюють з важкими інвалідами, роблять багато, аби скрасити їхні сірі будні. Як і добре відомі місцеві ентузіастки, активістки багатьох загальноміських заходів союзянки Любов Мохнюк, Ольга Островська, Роза Мороз та інші. Не втрималась від спокуси написати в газету два роки тому, хоча мала застереження, і повторюю це тепер. Ці жінки, а також невістка Ольги Василівни Наталія Дмитрук за рекордно короткий час зуміли вишити кілька прекрасних рушників і хоругв і поїздом доправити ці реліквії (бо саме ними вони стали) у “Мазепину” церкву в Батурині Чернігівської області, яка лише відродилась і почувала себе пасербицею в оточенні храмів інших релігійних конфесій. Знаю, як багато для відродження духовності у всіх його проявах роблять церковні громади міста, в тому числі Свято-Духівський собор, настоятелем якого благочинний Нововолинської округи митрофорний протоієрей Стефан Фульмес, незважаючи на те, що сама святиня потребує підтримки і пожертв, бо вже більше 10 років перебуває у стадії будівництва. Коли запитала у кількох заможних людей, чи часто вони відчувають по відношенню до себе благочинні жести, відповідь була майже однаковою: “Рідко, якщо хтось робить, то зовсім не за “так”, а з розрахунком на майбутнє...” І абсолютно протилежну думку висловила жінка, яка має досить скромні статки: “Я часто тішусь, навіть якщо мене підтримають добрим словом, порадою чи принесуть потрібну книжку”. Тільки залишається і в даному випадку сказати: у кожного свої мірки... А мені у тому зв’язку спала на думку історія двадцятирічної давності. Моя однокурсниця, з якою жили в одній кімнаті, яка згодом стала подругою, була з заможної родини: мама – викладачка інституту, тато – редактор. На її фоні я, напівсирота з маленького волинського села, у сім’ї якої була в той час ще одна студентка, виглядала, м’яко кажучи, досить скромно. Але жодного разу в її компанії я не відчула душевного дискомфорту чи якогось приниження. Привезені нею продукти й інші речі повсякденного вжитку, які були тоді в дефіциті, ставали спільними. Її батьки делікатно і непомітно допомагали мені матеріально. Без жодних афіш чи хизування перед будь-ким. І по-справжньому оцінити це я змогла тільки через багато років. Днями знайома повідомила новину: на базарчику 15-ого мікрорайону якась дивна жінка роздавала гарні добротні речі, не беручи ні з кого жодної копійки. Пояснювала, що воно у домі є зайвим. Спочатку її сторонились, а потім літні люди охоче підбирали потрібне і собі, і онукам. Повертаючись якось з роботи, біля однієї з церков почула, як священик вичитував прізвища людей і суми, які вони пожертвували храму. Подумалось: для чого це? Можливо, з надією, що такі дії зачеплять чиєсь сумління і йому схочеться віддати на церкву якщо не “десятину”, то хоч якусь дещицю? Як і у випадку з гамма-ножем. Я про те, як газета “Факти”, і не тільки вона, публікує прізвища людей, які включились в доброчинну, життєво важливу (!) всенародну акцію по збору коштів для цього медичного апарату, що руйнує пухлини і метастази. Його в Україні, на жаль, досі немає, хоч щороку від страшної недуги гинуть десятки тисяч людей. Отож, акція триває не один місяць, зібрано 967 тисяч гривень, а гамма-ніж коштує 30 мільйонів 365 гривень... То, може, не варто забувати мудрість, написану в Новому Завіті: “Ісус Христос сказав: “...не творіть милостині вашої перед людьми для того, щоб вони бачили вас ...як твориш милостиню, нехай ліва рука не знає, що робить правиця твоя... Отець, який бачить таємне, воздасть тобі явно”.
