ХЛІБОРОБСЬКА ВЕСНА ВНОСИТЬ ПОПРАВКИ

Петро БОЯРЧУК

Запізніла і складна нинішня весна для селян. Підтвердила це і розмова з керівником приватно-орендного сільгосппідприємства „Райдуга”, що в селі Терешківці, Михайлом Трачевським.

Тут повністю підживили озимі зернові, які займають 450 гектарів, на всій площі (160 гектарів) підживили і багаторічні трави. А далі робота пригальмувалась.
— Через тривалі дощі в поле ввійти не було змоги, — сказав Михайло Іванович. – Але тримали все у повній готовності. Щоб, коли розпогодиться, провести їх у якнайкоротші строки.
— Я такої весни ще не бачив, — сказав у цьому зв’язку і начальник відділу маркетингу продукції рослинництва управління сільського господарства Володимир Миколайчук. – Якщо упродовж ряду попередніх років провідні сільгосппідприємства району весняне підживлювання посівів проводили фактично по мерзло-талому грунту, то нинішнього року можливості для цього взагалі не було. Після затяжних озимків земля якось раптово розгрузла і мусили очікувати, доки підсохне. Та щойно прийшла пора розгортати весняно-польову кампанію, почалися дощі. За таких обставин доводиться стерегти кожен сприятливий день. Добре, що не бракує ні насіння, ні селітри. Не чув, щоби хтось скаржився, як то бувало раніше, і на нестачу пального.
Попри все сьогорічна хліборобська весна в господарствах Горохівського району усе ж якась більш обнадійлива і, сказати б, спокійніша. Насамперед завдяки тому, що остаточно розвіялися страхи, пов’язані із сильними морозами минулої зими. Витримали не тільки озимі пшениці, а й особливо вибагливі до температурного режиму посіви ріпаку. Плантації ж ріпаку на Горохівщині великими є традиційно, а на нинішній рік ним засіяно близько 800 гектарів — у зв’язку із серйозною вже, здається, заінтересованістю держави виробництвом біодизельного пального. Тим паче, що й попередньо оголошена закупівельна ціна за тонну насіння ріпаку сільгоспвиробників влаштовує.
Головне ж, трохи менше стало тої нервозності, яка спостерігалася по суті кожної попередньої весни і, говорячи словами одного із моїх співрозмовників, „з’їдала людям нерви” навіть у найбільш потужних сільгосппідприємствах у зв’язку із нестачею пального та мінеральних добрив, як і грошей для того, аби їх можна було придбати. Схоже, тут вже навчилися створювати для задоволення подібних потреб відповідні фінансові ресурси та певні матеріально-технічні резерви. А ще уперше держава дотримала перед селянами свого слова і вчасно видала сільгоспвиробникам доплати за високі вагові кондиції реалізованої на м’ясо худоби та дотаційні компенсації на озимі зернові.
— Щоб люди ті гроші одержали, нам в управлінні стільки нікому не потрібних паперів довелося понаписувати, що вам не сказати! — почув у цьому зв’язку від начальника управління сільського господарства і продовольства райдержадміністрації Анатолія Ящинського. — Але гроші пішли, декотрі господарства за них вже й додатково міндобрива закупили та пальне. Це поліпшило на селі перш за все моральний клімат.
— Ми за худобу одержали 50 тисяч гривень доплат, за озимину – 45 тисяч. А це, рахуйте, 50 додаткових тонн аміачної селітри, без якої після підживлення озимих зернових та багаторічних трав не обійтись і на вирощуванні цукрових буряків, — констатував, наче продовжуючи нашу з Ящинським розмову, Михайло Трачевський, хоч і за часів тяжкої економічної скрути, що її переживало не так давно сільгоспвиробництво, нарікань на нестачу коштів чути від нього мені не доводилось.
Дещо іншої точки зору дотримується в цьому зв’язку голова приватно-орендного сільгосппідприємства „Русь”, що в Мирному, Роман Притулюк:
— Ми звикли радіти тому, що дають. Однак, коли по-доброму, то при теперішніх співвідношеннях цін треба, щоб дотація на гектар озимини була 800 – 1000 гривень, а доплата за кілограм проданого високими кондиціями м’яса – не менше 5.
При такому дотуванні і худобу на м’ясо по 6 гривень за кілограм живої ваги, як зараз пропонують, можна було б продавати без шкоди для виробництва, і зарплатню людям підвищити, і думати про розвиток підприємства. Що ж, проти цього теж навряд чи хто буде перечити, оскільки добре, як то кажуть, жити хочеться всім. Однак розмова з Романом Васильовичем мимоволі нагадала мені давнішу бесіду з іншим горохівським сільгоспвиробником, суть міркувань якого зводилася до того, що „одні роблять і платять податки, інші теж роблять, але при тому дивляться, щоби податків заплатити поменше, а з бюджету, коли є нагода, взяти побільше”. За конкретними прикладами цього далеко ходити не потрібно. Так звана подвійна бухгалтерія для багатьох нинішніх підприємств, в тому числі і сільгоспутворень, стала, на думку декого з тих, хто пробував аналізувати нинішню фінансово-економічну ситуацію, своєрідною нормою. Де ж у такому разі візьме держава гроші для кардинального збільшення дотаційних, як, зрештою, і соціальних, виплат з бюджету? Одне слово, одні безкарно хитрують, а іншим доводиться працювати, так би мовити, на знос. І щодо так званих пільгових кредитів, які залишаються для селян мрією, то не можна не погодитися з тим, що, наживши на українській розрусі величезні капітали, мали би наші банки нарешті згадати, на якій вони є землі, та подумати про те, що встановлені ними процентні ставки на кредити при нинішньому рівні інфляції, може, то вже й завеликі.
Тим часом з Володимиром Миколайчуком розговорилися про шляхи розвитку сільгоспвиробництва в подальшій, так би мовити, перспективі. Зокрема, про ті зміни, які відбулись тут на рівні дрібних селянських та фермерських господарств упродовж двох-трьох останніх літ, і тенденцій, які вже досить чітко окреслюються нинішньої весни. Головна з них — це іще в дев’яностих роках минулого століття прогнозоване тяжіння багатьох дрібнотоварних сільгоспутворень, а насамперед тих, де за роботу взялися люди із не знищеним колгоспною поденщиною господарським хистом та хазяйновитою заповзятливістю, до розширення посівних площ та нарощування обсягів виробництва. А власне – тяжіння до тієї ж крупнотоварності, котра робить сільгоспутворення конкурентоздатним. Саме до таких, зокрема, належить фермерське господарство Романа Важехи „Бистровиця”, яке сьогодні взяло під свою руку і колишній сільгоспкооператив „Ранок” у Волиці-Лобачівській, та господарства Валентина Слуцького, Володимира Корнійчука, посівні площі у яких сягають тепер від 100 до 300 гектарів. Досить перспективно виглядає фермерське господарство Віктора Никитюка з Пустомитів та ряд інших крупних, за нинішніми мірками, фермерських господарств, де зовсім недавно починали з власних земельних паїв.
Саме життя спростовує і дотепер ще існуючу думку про те, що у фермерських господарствах, котрі за розмірами тягатися з колишніми колгоспами усе ж не можуть, неможливо застосовувати на практиці ні технологічні якісь новинки, ані досягнення сучасної сільськогосподарської науки, техніки та передового досвіду. Бо виключно робота по-науковому і дала, наприклад, змогу фермерам Вікторії та Олегові Бойкам із Пірванча отримати минулого року на одній площі в середньому з гектара посіву по 400 центнерів картоплі, на іншій — по 75 – 80 центнерів пшениці. Саме завдяки науці, підкреслив Володимир Миколайчук, ефективно господарюють і деякі інші фермери. Отже, було б, як то кажуть, бажання.