Сьогодні відпочинок залежить від того, який в людини гаманець...
Сьогодні відпочинок залежить від того, який в людини гаманець. Якщо є гроші, то, як довелось почути від керівників туристичних фірм (а їх у Луцьку до сорока), варто показати на карті світу точку, де хотілося б побувати — і вони без проблем відправлять туди на відпочинок.
Якщо конкретніше, то, наприклад, десятиденна поїздка в Туреччину, Єгипет коштує 600—1000 доларів. Йдеться, звичайно, не про якісь надто шикарні апартаменти і вишукані послуги, а про пристойний тризірковий готель. Директор однієї з провідних туристичних фірм обласного центру “Крок-тур” Алла Столярчук каже: — Ясно, що це не всім по кишені. Але ми працюємо для людей з різними статками. Вже п’ять років возимо волинян у Херсонську область. Там, біля селища Лазурне, ми маємо базу, десятиденний відпочинок на якій коштує тисячу гривень. Ця сума включає проїзд в обидві сторони, триразове харчування і проживання. Наскільки це задовольняє людей, можна судити по тому, що дехто вже третій раз збирається на цю базу. У Криму, де так хочеться багатьом побувати, відпочинок дорожчий — від 150 гривень на добу, залежно від сервісу. На півострові згадана вже туристична фірма “Крок-тур” своєї бази не має, але, як і інші фірми, за домовленістю з партнерами в Алушті, Ялті, Євпаторії оздоровлює волинян у пансіонатах на узбережжі Чорного моря. А є фірми, які пропонують путівки у приватний сектор. Це дешевше. І таким чином, по суті, удосконалюється відпочинок “дикуном”. Люди середнього, старшого покоління добре пам’ятають, що саме так, “дикунами”, вони оздоровлювались у свій час. З настанням літа рихтувались на південь. Хтось власним автомобілем добирався, хтось потягом: до Сімферополя, а далі — у своє облюбоване місце. Саме так відпочивали в основному і мої колеги. Адже якщо й випадала така удача — одержати путівку в журналістський будинок відпочинку біля болгарського міста Варна чи в Угорщині на знаменитому озері Балатон, то це могло бути, як кажуть, раз на віку. Завжди багатьох виручав наш рідний Світязь. Особливо, коли в кінці шістдесятих років відкрилась туристична база — сьогодні це пансіонат “Шацькі озера”. А ще у сімдесятих роках на Гряді виростали, як гриби після дощу, бази відпочинку підприємств, організацій (що з порушеннями, із збитками для довкілля будували їх, то з цим тепер екологи, правоохоронці розбираються, але це вже інша тема). Світязь і сьогодні вабить багатьох. Тільки якщо колись на турбазу можна було придбати путівку через профспілку, то тепер такої пільги нема. А за ціною пансіонат “крутий”. В капітальному будиночку, в номерах з усіма зручностями, місце на добу залежно від сезону коштує від 99 до 127 гривень. Є декілька номерів і по сто доларів. Звичайно, путівки по лінії Фонду соціального страхування (колись їх називали профспілковими, бо комісії по соціальному страхуванню були при профкомах) і сьогодні є. Але стались зміни. Зараз, зокрема, обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, яке двадцять два роки очолює Тетяна Андрєєва, працює безпосередньо із страхувальниками, яких на Волині вже майже дев’ятнадцять тисяч. Що колись соцстрах пропонував людям і що тепер? Варто назвати лише таку цифру: у 1990 році у розпорядженні обласного відділення було понад п’ятнадцять тисяч путівок. А через дев’ять років їх не набиралось і три тисячі. Тут треба зробити уточнення. Справа у тому, що до дев’яностого року соцстрах займався не лише санаторно-курортним лікуванням, а й оздоровленням у будинках відпочинку та туристичних базах. Від двох останніх довелось відмовитись. Можна сказати, що таким чином ефективніше використовують кошти — вони йдуть, у першу чергу, на лікування. А можна констатувати і той факт, що з коштами у фонді стало скрутніше, тому й довелось вдатись до такого відмежування. Нехай читач вибачить за перенасичення цифрами, але їх не можна обминути. Отож, в 1999-ому кількість путівок порівняно з дев’яностим роком зменшилась у п’ять разів. Через рік відпала ще тисяча. І лише у 2002 році знову пішов ріст. По лінії соціального страхування торік було реалізовано майже чотири тисячі путівок, а в нинішньому їх планується надати близько п’яти тисяч. Залишається тільки сподіватись, що колись цей показник буде таким, як за радянських часів. — Справа в тому,— говорить директор обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності Тетяна Андрєєва,— що дев’яносто відсотків коштів фонду йде на виплати допомоги — зокрема, на народження дитини (а вони в цьому році сягнули вісім з половиною тисяч), по догляду за дитиною до трьох років, лікарняні, розмір яких щороку зростає. І лише шість відсотків грошей витрачаємо на санаторно-курортне лікування. Тетяна Іванівна принагідно згадала про те, що “багато шуму” було в пресі, на телебаченні, в усіх структурах, які мають відношення до соціального страхування, з приводу путівок у цьому році. З ними “не все гаразд”. Мається на увазі ось що: щоб купити путівки, у цьому році був оголошений тендер, який проводився у Києві. Якщо раніше обласне відділення соціального страхування самостійно могло укласти договір з будь-якою здравницею, залежно від тієї суми грошей, яка була у розпорядженні, то тепер все це робиться централізовано. Київ проводить тендер, укладає договори із здравницями і дає на місця путівки. І “багато шуму” було в пресі з приводу того, що тендер провели неправильно. В результаті наш санаторій “Лісова пісня” його не пройшов. Сьогодні обласне відділення соцстраху не має жодної путівки в цей оздоровчий заклад. А тим часом він був основним. Торік, зокрема, з санаторієм “Лісова пісня” було укладено договір більш як на мільйон гривень. Гроші таким чином не йшли в інші області. Щодо вартості путівок, то вони не лише десяти-, двадцятипроцентні, як було колись, а й тридцяти, -п’ятдесятипроцентні. Часткову вартість путівки визначає комісія по соціальному страхуванню, яка є на кожному підприємстві, в кожній організації. Реальна їх вартість в середньому 2160 гривень. Була інформація з Києва, що путівки в цьому році нібито подешевшали (чи, принаймні, не подорожчали). Хоч це не так. Адже, коли раніше путівки були тривалістю двадцять чотири дні, то тепер — двадцять один. Торік один день коштував дев’яносто вісім гривень, а в нинішньому — сто три. Ось і вся арифметика... Соціальне страхування розраховане на бідних людей. Оскільки сьогодні хворіти дуже дорого (дорогі ліки, діагностика), то полікуватись в санаторії — одна з можливостей повернутись людині до того способу життя, який вона вела до хвороби. Соціальне страхування фінансує й оздоровлення в реабілітаційних відділеннях санаторіїв. Хворий одержує безплатну путівку в таке відділення, зокрема після перенесеного інфаркту. І, як висловилась Тетяна Андрєєва, треба все зробити, щоб соцстрах не розвалився, і щоб людина з невеликими статками мала куди звернутись за допомогою. Оскільки в нашій області переважає сільське населення, то треба сказати окремо про оздоровлення (чи не оздоровлення) людей, які працюють на землі. За радянських часів ними опікувалась “Волиньколгоспздравниця” обласного управління сільського господарства. Згодом вона була перейменована в “Агроздравсервіс” і, нарешті, це ТзОВ “Волиньздравсервіс”. Хоч приставка “агро” відпала, але генеральний директор товариства Іван Корецький стверджує, що про працівників села не забули. А ось що за цим? — Оздоровленням я займався ще два роки у радянські часи,— каже Іван Тимофійович. — І пам’ятаю, як держава дбала про селян. В нашій області два санаторії — “Лісова пісня” і “Турія” — були підпорядковані управлінню сільського господарства. Сімдесят відсотків місць старались використати якраз для оздоровлення працівників села. За рік “Лісова пісня” може надати послуги п’ятьом тисячам чоловік. Путівки розподіляли по районах і доходило до того, що люди не встигали їх освоювати. Було багато таких, що “горіли”, бо люди за роботою не могли поїхати відпочити. Хороший господар не покине картоплю чи буряки на полі і не подасться в санаторій. Такий уже менталітет сільських трудяг. З приходом ринку все змінилось. І в конкретному випадку — не в кращу сторону. Воно й зрозуміло — колись з сімейного бюджету людині потрібно було заплатити, якщо йшлося про двадцятипроцентну путівку,— двадцять п’ять—тридцять карбованців. Зовсім інша сума тепер, коли вартість путівки сягнула за дві тисячі. До того ж “Лісова пісня” вже на балансі державної комунальної власності. І якщо колись санаторій був розрахований в основному на працівників села, то тепер путівки йдуть в усі сфери. Така перепідпорядкованість волинські санаторії якоюсь мірою рятувала — інакше б не вижили. Адже в старі часи, коли потрібна була дотація, то кошти виділяло обласне управління сільського господарства. В ринкових умовах вже ніхто нічого просто так не дає. — Щоб якось “вирівняти” ситуацію,— каже Іван Корецький,— ми навіть запровадили своєрідний бартер. За оголошеннями в районах давали путівки під картоплю, моркву, капусту... Овочі ці відправляли у санаторій. Наскільки це виручило? Щорічно тридцять—сорок працівників села оздоровлюється в “Лісовій пісні”. Це дуже мізерна часточка від загальної кількості. А за “живі” гроші путівки беруть п’ять—шість голів СВК — колишніх колгоспів. У мене є знайомі лікарі, які кажуть, що люди на селі “зношуються”, доводячи себе до важких хвороб. Доводячи до такого стану, коли в районній лікарні не приймають — направляють в обласну. А в обласній лікарні медики констатують, що зробити таку людину працездатною вже просто неможливо — треба класти “під ніж”. Це все — кошти. Знову — замкнуте коло. Про цю проблему медики говорять у вузькому колі, що я вважаю неправильним. Про таку ситуацію треба говорити з усіх трибун. Особливо тепер, адже нинішній рік оголошений Роком села. Люди мали б відчути до себе підвищену увагу. Знати, що для кожного простого селянина в цьому році буде зроблено щось хороше — прокладуть дорогу, допоможуть у будівництві, подбають про оздоровлення... — А таке диво буває, що хтось із селян сьогодні путівку безплатно одержить? — Хіба, як спонсор знайдеться,— каже Іван Тимофійович. — Деякі газети розігрують путівки, які беруть в нас, то, може, якась з них дістається і простій людині. ... У центрі Луцька в одному з приміщень привертає увагу вивіска “Мережа магазинів горящих путівок”. Цитую дослівно, звичайно. Адже якщо за граматикою, то маються на увазі путівки, які горять. Цікавлюсь в працівника цієї мережі, скільки треба заплатити за таку путівку, яка “горить”, тобто купуючи її за тиждень до від’їзду? Виявляється, знижка відчутна — 200—350 доларів коштують в цьому випадку вісім днів. Тобто, сім’я з трьох чоловік (двоє дорослих і одна дитина) може провести відпочинок, зупинившись у тризірковому готелі, за 800 у. о. Але й такий курорт, із знижкою, по кишені далеко не кожному. Ось і виходить, що одні засмагають на берегах морів, а інші — на своїх городах.
