Одна любов на все життя, ЛГБТ в кіно і узаконені сміттєзвалища на Волині – редакційний щоденник заслуженого журналіста України Катерини ЗУБЧУК

…ще одним днем народження рідної «Волині»

У кінці вересня, на свято Воздвиження Чесного Хреста нашій газеті виповнився 81 рік. Оскільки я прийшла сюди на роботу з дипломом університету, коли «Волинь» (а тоді «Радянська Волинь») була у віці земного шляху Ісуса Христа, неважко підрахувати, що працюю тут уже майже пів століття. А це означає, що разом із колективом редакції творила нашу газету і при «розвинутому соціалізмі» (старше покоління пам’ятає цей термін за Леоніда Брежнєва), і в період горбачовської перебудови, який закінчився розвалом Союзу, і вже в незалежній Україні, волю якої виборювало, віддаючи здоров’я, життя, не одне покоління патріотів…

А ваша газета завжди була близька до людей.

Передбачаю, хтось уїдливо кине камінець з приводу того, що це ж був і час, коли журналісти писали за завданням «керуючої та спрямовуючої» КПРС. І якоюсь мірою матиме рацію — ​газета ж офіційно значилася органом обкому партії і облвиконкому — ​її сторінки часто були полотнищами з обов’язковими для друку офіційними постановами й рішеннями. І все ж у мене на це є козирний аргумент, яким дозволю собі скористатись. Якось, уже в 2000-х роках, у редакцію прийшла лучанка, громадська активістка Валентина Єгорова, котра нині очолює Луцьке міське товариство політичних в’язнів і репресованих. Їй треба було знайти у «Волині» якусь публікацію. Я принесла їй архівну підшивку — ​не пригадую за який рік, але точно знаю, що з 1970-х. Пані Валентина гортала сторінки, час від часу «зачіпляючись» за щось поглядом і читаючи. Врешті сказала: «А ваша газета завжди була близька до людей».

І це справді так. Тому-то «Волинь» вирізнялася з-поміж усіх обласних видань аналогічного статусу якраз тим, що вона була, якщо можна так висловитися, людяною.

Така «політика» визначалася головним редактором — ​у той час, про який іде мова, це був Полікарп Шафета, котрий 25 років очолював колектив. Це при ньому утвердився культ листа, надісланого в редакцію нашим читачем. Він ставав повноцінною публікацією чи ж підказував тему і кликав журналіста в дорогу. Згодом цю традицію продовжив Степан Сачук. Людина з її радощами й болями, інтересами й уподобаннями — ​у такій же великій пошані й сьогодні, коли «Волинь» редагує Олександр Згоранець, стараннями котрого вона має вже й «діточок» — ​видання, котрі знайшли свого читача в різних регіонах України. І в день народження газети наші шанувальники вітали нас, а ми дякували їм за те, що вони, такі віддані, були, є і, хочеться вірити, будуть. Бо хоч і кажуть, що в час інтернету друковані видання доживають свого віку (деякі й справді вже «дожили»), все ж, слава Богу, є у нас передплатники, які можуть сказати: «Мій дід читав «Волинь», і я читаю».

Я з особливим пієтетом ставлюся до наших шанувальників. Серед них — ​чимало героїв публікацій, заради яких їхала і їду в найвіддаленіші куточки Волині, а тепер ще й Рівненщини. І, повірте, якби не вони, не та «пуповина», яку ну ніяк не вдається перерізати, то хіба б затрималася на стільки десятиліть у рідній газеті?! І своїм колегам, які обрали непросту журналістську працю, завжди бажаю такої любові — ​одної на все життя.

Читайте також: Вибору немає: нас куплять або обдурять.

…чи потраплять тепер українські фільми в число номінантів на кінопремію «Оскар»?

У фейсбуці побачила таку картинку: водій маршрутки оголошує пасажирам, які вже зайшли до салону: «Поки не буде представників азіатів, афроамериканців, ЛГБТ, далі не поїдемо». Мимоволі усміхнувшись, подумала: які ж то дотепні українці — ​як швидко зреагували на те, що Американська кіноакадемія, котра визначає переможців кінопремії «Оскар», оприлюднила нові критерії для стрічок-претендентів на номінацію «Найкращий фільм». Йдеться про те, що з 2024 року картини, які висуваються в цій номінації, мають відповідати двом (із чотирьох) новим стандартам. Наприклад, одну головну чи основну другорядну роль має грати представник расової меншості — ​той же ж азіат чи афроамериканець. Є й такий пунктик: щонайменше 30 відсотків акторів другого плану мають бути жінками, представниками расових меншин, ЛГБТ…

До речі, якщо брати переможців останніх років, то у фільмі «Зелена кни­га», якому було присуджено «Оскар» як кращому в
2018-му, вже принаймні одна вимога витримана. Головну роль грає афроамериканець. Тільки ж хто дивився цю стрічку, то знає, що йдеться про реальну історію знаменитого піаніста Дона Ширлі. Водієм для нього наймають Тоні — ​викидайла з місцевого клубу. Він мав довезти музиканта на концерти без пригод. Для цього в нього була «Зелена книга» — ​путівник безпечних місць для афроамериканців (у стрічці йдеться про 1960-ті, а в США лише в 1964-му в дію вступив закон про заборону расової дискримінації в громадських місцях).

Для цікавості «загуглилася» і знайшла ті 12 фільмів, створених у незалежній Україні, які номінувалися Українським оскарівським комітетом на кінопремію (що «Оскара» не отримали, то це вже інше питання). Якщо брати до уваги нові вимоги Американської академії, то у стрічці нашого земляка Олеся Саніна «Поводир», який висувався на цю престижну премію у 2014-му, головну роль сліпого бандуриста Івана Кочерги теж мав би грати якийсь азієць чи афроамериканець, а не наш Станіслав Боклан. Може, утрирую, але, судячи з фотожаб у соцмережах, нововведення в багатьох викликало подив та іронію. І вже якийсь дотепник, подаючи фото, на якому компанія військових, пише: «Ви ще Гітлера не бачили».

…що й узаконені полігони непотребу не є панацеєю, коли йдеться про захист довкілля»

Недавно увагу привернула інформація з приводу того, що в Луцькому районі екологи виявили стихійне сміттєзвалище. Аби встановити, кому належить земельна ділянка, де воно знаходиться, Держ­екоінспекція мала провести позапланову перевірку Липинської сільської ради й притягнути винних до відповідальності за адміністративне порушення. А я подумала про таке. Їдучи з рідної Переспи, що в Рожищенському районі, у вже таке ж рідне Любче, маю нагоду бачити сміттє­звалища обох сіл. Звичайно ж, ці «полігончики» узаконені відповідними рішеннями місцевої влади й дозволами екологів, раз не одне десятиліття люди вивозять сюди побутові відходи. Але хіба довкіллю від цього легше? Особливо сумна картина постає навесні: ​після зими вже нема снігу, а дерева, кущі ще не зазеленіли, і тоді купи сміття — ​як на долоні. А ще коли вітер сильний подує й рознесе різнокольорові поліетиленові пакетики, то вони тріпотять на сухому бадиллі в радіусі до кількасот метрів.

Це добре, що екологи добиваються ліквідації стихійних сміттєзвалищ, що в багатьох громадах організовано вивезення відходів. Але ясно, що це лише пів справи. Якщо Україна хоче зайняти достойне місце в Євросоюзі, то треба подумати, як позбутися кричущої різниці і в таких двох показниках: у нашій країні переробляється лише 3,2 відсотка сміття, а в Європі — ​43. На жаль, ця проблема ніяк не вирішується в обласному центрі (не одне десятиліття мова йде про спорудження переробного заводу), то що вже говорити про села й селища.