“Богдане, наша жона — це воля. Погвалтована московитом, вона вродить раба”.
За свідченнями істориків, саме такі пророчі слова сказав Іван Богун своєму сподвижникові Богданові Хмельницькому, коли той їхав до Переяслава, щоб здійснити приєднання України до Росії
“Богдане, наша жона — це воля. Погвалтована московитом, вона вродить раба”.
За свідченнями істориків, саме такі пророчі слова сказав Іван Богун своєму сподвижникові Богданові Хмельницькому, коли той їхав до Переяслава, щоб здійснити приєднання України до Росії
Ось-ось засвітиться цифра 15 в літописі новітньої української історії, а гіркі слова видатного борця за свободу рідної землі залишаються актуальними й досі. Нинішній раб — це пігмей-писарчук з бузиново-чорнильним пером, що йде в “атаку” на велета духу Шевченка, це “руськоязичний” мер українського міста, який усупереч Конституції ініціює прийняття рішення, спрямованого на те, аби мова колишнього колонізатора і нині поглинала мову корінного населення держави, це, зрештою, великий чи дрібний підприємець, котрий назву своєї фірми пише і реєструє бозна-як, тільки не по-українськи. Чого ж, запитуєш себе і свій час, у нас аж надто часто переважає не своя, а чужа “мудрость”? (“Якби ви вчились так, як треба, той мудрость би була своя” — Т. Шевченко). Причина — менталітет малороса, хохла, яничара? Так. Але де ж відповідна політика держави, що з волі народу проголосила себе незалежною? Де захист рідного інформаційного простору? Всього цього сьогодні ще немає і, як наслідок, маємо мовний сепаратизм, реальну загрозу національній безпеці країни. І в той же час є в нас чудові зразки глибокого, не просто патріотичного, а науково обгрунтованого осмислення ролі рідної мови у державотворенні, формуванні інтелектуальної й духовної особистості, розвої культури. Ось трактат Івана Огієнка (він же, як релігійний діяч, — митрополит Іларіон) “Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства”. Написана 1935 року, ця праця і тепер є гарним підручником для вивчення основ рідномовності. Тим більше, що трактат, як пише в передмові сам автор, “не прив’язаний конче до якоїсь окремої мови чи якогось окремого народу, — він може придатися кожному народові, особливо ж недержавному, що прагне стати державним”. Але зрозуміло, що як патріот і син своєї землі Іван Огієнко думав передусім про українську мову. Ми знаємо, що більшість європейських народів жорсткими, але правовими заходами давно вирішили свої мовні проблеми і цілком закономірно вважають себе цивілізованими й розвинутими, а Україна зі своїм культурним спадковим багатством, красою мови та її фольклорною, образною щедрістю і досі боязко озирається на “старшого”, а насправді державно молодшого брата. Працю Огієнка доручено було б перевидати й подарувати щонайперше депутатам Верховної Ради, тим високопосадовцям і державним службовцям, котрі ігнорують державну мову. “Рідна мова й народ”, “Держава і рідна мова”, “Найперші рідномовні обов’язки кожного громадянина”, “Преса й рідна мова”, “Церква й рідна мова”, “Молодь і рідна мова”, “Мовне винародовлення” — лише з цього неповного переліку розділів праці Огієнка можна уявити тематичне її розмаїття. Мовби перегукуючись з Конституцією України, трактат про рідномовні обов’язки торкається мовної проблеми стосовно усіх сфер суспільного життя, та найголовніше — він у доступній формі пояснює державотворчу, націєтворчу, психологічну важливість рідномовності, рубає під корінь обивательську філософію вчорашнього компартійця, лектора-атеїста, ветерана-сталініста, хохла-малороса: “Не язык главное, главное, чтоб человек был хороший”. Іван Огієнко пише: “Давно вже стверджено, що тільки рідна мова дає людині найбільше й найглибше особисте щастя, а державі — найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації — нема державності як найвищої громадянської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу всебічного розвитку й виявлення”. Про те, що наука рідномовності для деяких наших громадян аж надто важка, свідчить розмаїття безграмотних оголошень на афішних тумбах і, що найприкріше, порушення норм правопису в інформаційних матеріалах підприємств та організацій. До речі, муніципальна палата столиці Бразилії не так давно прийняла рішення про штраф за безграмотність авторам плакатів, оголошень, вивісок та іншої рекламної продукції. А в нас поки що в цьому питанні — повний хаос та безвідповідальність. Минулого року, 24 серпня, після проведеного рейду по місту Луцьку з метою перевірки дотримання торговими підприємствами та організаціями Закону про мови газета “Віче” опублікувала матеріал під назвою “Дозвольте, пане Сабо, своєю нам писати?”. У ньому йшлося, зокрема, про вивіски аптечної фірми “Гедеон Ріхтер”, писані неукраїнською мовою, що не передбачено законом. Зауважувалось також, що в інформації для пасажирів Луцького залізничного вокзалу допущено аж надто багато помилок. Чи виправлені вони? Де там! Ми ж Україна, а не якась там Бразилія. Що для пана Сабо, вочевидь, власника фірми “Гедеон Ріхтер” чи працівників, котрі його представляють на Волині, якийсь там український закон і зауваження в пресі. А керівництво залізничного вокзалу чому зневажає український правопис? Можливо, ще так і не вияснило у фахівців, які помилки допущені? Вони доволі поширені в нас, тож на завершення цього вступного слова до нової рубрики газети я ці помилки назву. Мова — не полова, кажуть у народі. Науковці додають: мова — це буття основа. “Не так похвально знати латинську мову, як ганебно її не знати”, — мовив колись державний діяч і славетний оратор Давнього Риму Цицерон. Так само можна сказати й про інші мови, і про українську — нашу рідну, батьківську й материнську, державну й конституційну. Соромно, прикро, але факт: в Україні поки що не є ганебним незнання рідної мови. Ось як у поетичній формі сказав про це Євген Гайгара із Кривого Рогу: Жить не можна в Норвегії, Швеції, Вже й в Прибалтиці, вже і в Молдові, У Німеччині, в Польщі, у Греції І не знати державної мови. Тож думки пропливають, як тіні, В далину, в безгоміння Дніпрове: Жити можна лише в Україні І не знать української мови.
ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА... Про мову, слово, навчання і грамотність народом складено безліч прислів’їв та приказок: «Говори до гори, а гора горою», «Доки не намучишся, доти не научишся», «Що написано пером, того не виволочиш і волом», «Вчи Івана на цимбалах, а він вперто на дудку грає». Останнє прислів’я доволі влучно характеризує українську недбалість при написанні й вимовлянні слів та виразів, скалькованих з російської мови. В інформації для пасажирів Луцького залізничного вокзалу п’ять разів уживається слово «слідуючого» (потрібно «наступного»), а вираз «згідно розкладу» (треба «згідно з розкладом») повторюється шість разів. Знаходимо тут і неправильне написання столиці України — «Києв», іншомовне закінчення слова «вокзал» у родовому відмінку («вокзала» замість «вокзалу»), є «поштамп» («поштамт»), «у зворотньому напрямку» («зворотному»), «оформлення квитків на поїзда» («поїзди»). Як мовиться, не соромно не знати, соромно і навіть грішно не бажати знати. Ще гірше — знати, але чинити всупереч правилам. Ця публікація — третя заувага про неграмотність на міському залізничному вокзалі. Невже виправити помилки можливо лише «згідно вказівки», себто згідно із вказівкою згори? Що ж, якщо реагування і на цю дружню пораду не буде, просвітяни Волині звернуться з відповідним проханням «вище», до більш відповідальних посадових осіб.
