У лютому цього року в нашій газеті була публікація “Куди зникла сім’я Довжиків?”...
НАДІЯ ПРОПАЛА ЧЕРЕЗ П’ЯТЬ МІСЯЦІВ У лютому цього року в нашій газеті була публікація “Куди зникла сім’я Довжиків?”. Власне, був надрукований лист родичів, в якому йшлося про те, що вранці 28 грудня 2005 року Степан Довжик разом з дружиною Ганною та синами десятикласником Андрієм й студентом Харківської юридичної академії Ігорем виїхали з села Пнівне, де проживали, на автомобілі “Фольксваген-Гольф” у місто Луцьк в особистих справах, і ніхто з них додому не повернувся. Рідні звертались до читачів газети “Волинь”, загалом жителів області — тих, хто, може, став свідком зникнення сім’ї,— повідомити за вказаними в листі телефонами. Це був рідкісний випадок, коли про розшук людей, що зникли, оголошували не правоохоронці, а рідня, зокрема, третій син Довжиків Роман, який вчиться на другому курсі в Харківській юридичній академії і який того грудневого дня був за місцем навчання. Тому-то тоді в редакції, дотримуючись встановлених правил, перш як надрукувати лист, заручились підтвердженням працівників обласного управління внутрішніх справ про те, що справді згадана сім’я в розшуку. Події коментував начальник центру громадських зв’язків УМВС України у Волинській області Олександр Романчук. Із цього коментаря випливало: одна з версій, яка відпрацьовувалась, — це те, що Довжики перебувають за кордоном. Оскільки у свій час глава сім’ї Степан Аврамович працював начальником МРЕУ у Камені-Каширському, то автор публікації поцікавився, чи не фігурував він у справі “волинського клондайку”, де розслідувались злочини з розмитненням машин, і чи не пов’язане його зникнення з цим. Відповідь була заперечна. До “волинського клондайку” Довжик не причетний. Але він проходив по іншій кримінальній справі — вже у Хмельницькій області (там було останнє місце роботи Степана Аврамовича на посаді заступника начальника ДАІ).
Катерина ЗУБЧУК
Уточнимо, що у свій час, ще працюючи у Камені-Каширському на посаді начальника МРЕО, Степан Довжик притягався до відповідальності у зв’язку з порушеннями в розмитненні автомобілів за службову халатність. Але справа була закрита, як сказав начальник Камінь-Каширського райвідділу внутрішніх справ, чи то за амністією, чи із зміною обставин. Закрита була в суді і “хмельницька” кримінальна справа, пов’язана з незаконним розмитненням. Тобто на пенсію чоловік вийшов без “кримінального хвоста” і повернувся у село Пнівне, де жила його сім’я. І, напевно ж, не думав, що так скоро обірветься його життя. Донедавна рідні теж тішили себе хоч малою надією, що Степан з сім’єю у безпеці — десь за кордоном (у Німеччині, Болгарії чи на Канарах). В останній день травня ця надія пропала. На узліссі, за селом Волиця, було знайдено труп Довжика. Того дня племінник Степана Аврамовича Андрій пас худобу. Був він на пасовищі із своїм собакою. Собака й навів його на те місце, де покоїлось тіло дядька,— вперто розгрібала пісок між невеличкими сосонками-самосівом. ... Степан Довжик — родом із Волиці Камінь-Каширського району. І хоч останніх п’ять років жив із сім’єю у Пнівному, де купив хату, його тіло прийняла земля на кладовищі у рідному селі. Родина покійного і по його лінії, і по лінії дружини дуже велика. Тож хоронило Степана, по суті, два села — Волиця і Пнівне. Я приїхала сюди через тиждень після поховання. Брат Степана Віталій та брат дружини покійного Олександр погодились показати мені могилу. Вона потопає у вінках. Здається, тут ще чути ридання, адже пішов із світу сорокап’ятирічний чоловік. Це той випадок, коли родина не знає точної дати загибелі близької їм людини. Дев’ять, сорок днів, річницю смерті рахуватимуть від 31 травня, коли було знайдено тіло. Ось і згаданий брат Віталій, який живе у Білорусі, приїхав у Волицю на дев’ять днів. Він каже: — Степан — третій в сім’ї. А всього нас п’ять братів і сестра. Я молодший на дев’ять літ. Пам’ятаю, як Степан одружувався... Хочеться родині вірити, що дружина Степана і два сини живі. Але, як самі кажуть, тепер шансів мало. З кладовища їдемо в урочище Дудка, де було знайдено тіло Степана. Очевидно, тут був колись хутір, де жив чоловік на прізвище Дудка — звідси й назва. До того місця кілометрів три від села Волиця, а від траси, що йде на Маневичі,— метрів триста. Штахетником, пофарбованим у голубий колір, обгороджений піщаний горбик, насипаний на першій могилі Степана. Поле серед лісу. Стежка вздовж соснових насаджень. І буквально поряд із цією стежкою був закопаний чоловік. Скільки-то разів тут ходили люди, і ніхто не здогадувався, яке це місце?! То тут, то там можна побачити свіжопокопаний грунт. Після того останнього травневого дня, коли завіса над таємницею зникнення сім’ї Довжиків відкрилась, родичі, односельчани їздили підводами, ходили і перевіряли будь-який підозрілий горбик чи навпаки — просілий грунт. Люди з Волиці і Пнівного допомагали працівникам Камінь-Каширського райвідділу прочісувати лісовий масив у радіусі двох і більше кілометрів у пошуках захоронень дружини Степана Довжика, синів. Поки що безрезультатно... Закопаний був чоловік не десь у хащах — на видному місці. — Може, втікав від своїх вбивць і недалеко відбіг від траси,— розмірковую вголос. — Тут його й наздогнали... — Не було кому втікати вже,— каже брат покійного. Він знає, в якому стані було тіло Степана. Остаточних висновків судмедекспертизи ще нема, але попередньо судмедексперти констатували поранення руки, ноги, гортані. Контрольний постріл, як заведено в кримінальному світі. Чоловіка було закатовано. Від больового шоку розірвалось серце. До речі, коли розкопали яму на узліссі, то побачили, що чоловік лежав, як похоронена по-християнськи людина,— руки складені на грудях... Дивно, що нелюди, які замордували Степана, не кинули свою жертву будь-як у яму. Вже у селі Волиця, коли я розмовляла з людьми, однокласниця покійного Галина говорила: — Думали ми, що виїхала кудись сім’я Довжиків. Тепер надії цій кінець. То таке горе для села... Не передати. І як же це так — людей, немов щурів, десь знищили,— і все?! Дружини нема, двох дітей. Шкода... Сім’я Довжиків недалеко від нас раніше жила. Тут на одній вулиці діти росли. Років п’ять, як перебрались у Пнівне. Аня, дружина Степана, така вже привітна була. У селі Пнівне, коли при зустрічах з людьми зайшла мова, за що, на їх думку, вбили чоловіка, то молода жінка, яка назвалась Валею, сказала: — Мабуть, багато знав... А відносно того, яким був Степан, то довелось почути ось що: — В селі ніхто не міг ображатись на нього. Як людина, Степан — чуйний, добрий. Так відгукувалась про Довжиків і названа вже Валентина, і жінка середнього віку, яка представилась Ніною (прізвищ своїх вони не захотіли називати, і цю боязнь в ситуації, що склалась в селі, якоюсь мірою можна зрозуміти). — Шкода дивитись на сина Романа,— каже та ж Ніна. — Він поховав батька. Його все життя буде мучити думка, де мати, брати. Роман був того дня у Пнівному. Я його бачила в батьківській оселі, що враз спорожніла. На розмову хлопець не погодився: після пережитого — не до інтерв’ю. Я лише уточнила, на якому курсі вчиться він, на якому вчився Ігор. Роман відповів. Але щодо Ігоря, то зауважив: — Чому “вчився”? Не хочеться йому говорити про брата у минулому часі.
ЧИ Ж ШУКАЛИ СІМ’Ю, ЯКА ПРОПАЛА? Звичайно ж, я зустрічалась з начальником Камінь-Каширського райвідділу внутрішніх справ підполковником міліції Василем Матвійчуком і задала йому це питання. — Сім’я Довжиків зникла 27 грудня вночі чи 28-ого вранці,— говорить Василь Ананійович. — Тоді йшли дощі. Коли нам 30 грудня рідні заявили про це, то на другий день випав сніг. Натрапити на якісь сліди і виявити щось реально ми не могли... Зі слів начальника райвідділу я почула ту ж версію: переважна більшість людей була схильна до думки, що сім’я Довжиків кудись виїхала, хоч тепер уже зрозуміло, що ця версія була шита білими нитками. Підставою для такої версії стала діяльність Степана Довжика, яка у свій час послужила порушенню кримінальних справ (тепер буде з’ясовуватись і те, на основі чого вони закриті). Було встановлено, що того грудневого дня Довжики вранці мали вирушити до Луцька, оскільки в Підгайцях Степан побудував хату, яку потрібно було переоформити. Виїзд був призначений на шосту чи сьому годину. Мав везти племінник, який був у Степана водієм. Коли цей племінник і о восьмій годині не дочекався сім’ї Довжиків, то подумав: “Щось “не те”. Послав дружину подивитись. Вона пішла до хати, а там усе закрито. — У хаті було проведено огляд приміщень,— розповідає Василь Матвійчук. — Чому ми не схилялись до того, що сталось найгірше? У хаті був ідеальний порядок. Ключ лежав в обумовленому місці. Знали про цю схованку лише близькі. Нічого не пропало. А відносно того, що міліція не шукала сім’ю (якщо й шукала, то погано), начальник райвідділу сказав: — Ми дуже серйозні затрати понесли на пошуки, багато людей було опитано, зокрема у Хмельницькій області, оскільки саме там у свій час була порушена кримінальна справа відносно Степана Довжика. Найбільше у розшуку були задіяні працівники управління УМВС України у Волинській області. Спільно з ними працівники нашого райвідділу їздили у відрядження і в Харків, і у Хмельницький, інші міста України. Коли говорять, що ми нічого не робили, то душа болить. Звинувачення з приводу того, що сім’ю Довжиків погано шукали, стають зрозумілі після роз’яснення з приводу “ЧП” прокурора Камінь-Каширського району Андрія Кучера. — Міліція відмовляла у порушенні кримінальної справи,— розповів Андрій Андрійович. — Бо вважала, що родина самостійно (з власної волі) виїхала кудись. Після звернення рідні ми вивчали це і скасували матеріали міліції перший раз, по-моєму, п’ятого січня. Була дана вказівка доопрацювати — опитавши людей, з’ясувати, куди могла виїхати родина. Була проведена додаткова перевірка — і знову відмова у порушенні кримінальної справи. Тоді ми провели нараду і вирішили, що так просто ціла родина не зникає. І в березні була порушена кримінальна справа за статтею 146 Кримінального кодексу України — це викрадення людей або незаконне позбавлення волі. Припускалось, що, можливо, родину десь утримують. Коли порушили кримінальну справу, то працівники УМВС у Волинській області проводили оперативні заходи. Степан Довжик мав зв’язки у Росії, в інших країнах. У Хмельницькому, де вийшов на пенсію, перевірялись і його зв’язки, і телефонні розмови. Але це вже було у березні. Шукали, але належної наполегливості не було, бо заважала вперта думка, що швидше всього родина виїхала кудись. Єдине, що вносило сумнів: залишився син Роман. За логікою, якби виїжджали, то всі. Але знову ж таки припускали, що залишився хлопець для того, аби закінчити навчання. Я поцікавилась у прокурора району, чи нема сумніву, що знайдено саме тіло Степана Довжика: — Тіло непогано збереглось, — говорить прокурор району, — бо було закопане взимку, під ним в ямі на метровій глибині був лід. Коли відкопали, то судмедексперти побачили, що шкіра на руках збереглась. Було взято відбитки пальців й ідентифіковано особу, оскільки дактилокарта Степана Довжика є у Хмельницькому. Звичайно, стовідсотково стверджувати рано, поки нема офіційного висновку судмедекспертизи. Але, на основі попередніх досліджень, можна не сумніватись у ідентифікації. До того ж родина впізнала покійного. Того дня в селах Пнівне і Волиця мої шляхи у зустрічах з рідними загиблого, як кажуть, пересікалися із шляхами старшого слідчого обласної прокуратури Івана Касарди. Відбулась коротка розмова, хоч Іван Іванович зауважив, що “ще рано щось говорити”. — Кримінальну справу,— розповів він,— порушено за фактом убивства Степана Довжика і його родини. — Але ж дружини і синів ще не знайдено? — Наявність тіла — не обов’язкова умова порушення кримінальної справи,— роз’яснив мій співбесідник. — Є підстава вважати, що люди стали жертвою вбивства. — Які ж версії цього злочину?— запитую. — Місцеві люди вважають причетними до зникнення родини всіх і кожного (і у зв’язку з роботою, і не тільки...). — Тобто версія, що вбивство пов’язане з професійною діяльністю покійного, проробляється? — І цей напрямок проробляється. Й інший... Скажемо так: бандитський напрямок. Ще лаконічнішим був Іван Касарда, коли розмова торкнулася перспективи розкриття злочину. Коли я запитала, чи ж є надія — все-таки п’ять місяців минуло, як зникла сім’я, старший слідчий обласної прокуратури сказав: — Вона мусить бути, інакше для чого я тут. ... Хочеться вірити, що ця сумна історія буде мати продовження, тільки вже з відповіддю на безліч, поки що загадкових запитань.
