«Коли викидав гранату з БТРа, серце не гупало так сильно, як на сцені»: як акторка Ада Роговцева вручала атовцю високу нагороду

Історія військового Владислава Кузнєцова відома тепер далеко за межами його рідної Вінниччини. Він — десантник Збройних сил України, один із перших учасників АТО. І, без сумніву, хлопець залишався б і донині у зоні конфлікту, якби не трагічні події, що трапилися з ним на фронті.

«Стало ясно: жарти скінчилися  і починається війна»

Владислав завжди хотів служити у Збройних силах. Але через невеликий вибір місць для роботи у Жмеринці пішов працювати на залізницю, де трудилися і його батьки. Та дуже швидко зрозумів, що це не його покликання: «Стало нецікаво, захотілося чогось нового в житті. До того ж в армію я планував піти ще на
2–му курсі навчання в училищі. І як тільки його закінчив, підписав контракт із 95–ю аеромобільною бригадою.
Її хлопці брали участь у миротворчих місіях за кордоном, і можна було отримати бойовий досвід. Але мені якраз отого і не довелося зробити, адже, як за «законом підлості», коли почав службу, наша бригада вже до таких завдань не долучалася».

«Коли викидав гранату з БТРа,  серце не гупало так сильно, як на сцені»

Натомість вчорашньому залізничникові випала значно вагоміша роль — боронити свою країну. Хлопець пригадує, що спочатку не зовсім було зрозуміло, що відбувалося на Сході, в Криму: 
«В березні 2014–го ми одними з перших виїхали до півострова, потім були ще багато різних пересувань, і зрештою розмістилися в районі Добропілля на Донеччині. Вже через місяць усвідомили серйозність подій. Тоді наш ротний сказав, що жарти скінчилися і починається війна. Якщо хтось відчуває, що не зможе виконувати накази, якими вони б не були, має право повернутися на місце дислокації бригади в Житомир і служити в частині».

Владислав залишився на Сході. Каже, підписуючи контракт, мав певну психологічну підготовку й уявлення про армію та бойові дії, тому розумів, що може статися. Лякала тільки відсутність досвіду: «Постріляти на полігоні — це одне, а в реальному житті все ж інакше. Але насправді рятувала нас не підготовка, а досвід та вміння хороших людей, справжніх фахівців. Вони дійсно масу всього знали і багато чому нас навчили. От наш командувач Михайло Забродський. Це така людина, що я й не знаю, чи були ще такі генерали в Україні. Адже тих, хто розумів би, що відбувається, плюс скеровував і водночас ще й воював пліч-о-пліч із нами, на пальцях можна порахувати. Для мене щоразу велика честь тиснути руку такому командиру».
«Я живий, очі, ноги на місці, трохи некомплектність по руках — нічого, піде»

Владислава від важкого поранення могли врятувати не знання і досвід, а долі секунди. Всередину БТРа, де їхав він і ще п’ятеро побратимів, бойовики закинули гранату. Смертоносна залізяка впала біля ніг хлопця. Залишалися миті на прийняття рішення. Одним рухом схопив снаряд і викинув через люк. Ніби встиг… «Я відразу зрозумів, що сталося, — він і тепер пам’ятає той день. — Навіть не відключився, коли за метр від мене стався вибух. Хлопців заглушило, а я, мабуть, на адреналіні все пам’ятаю. Дивлюся, пилюка осідає, туман. Уже пізніше зрозумів і оцінив ті наслідки, які реально могли бути. Можу сказати, що наш екіпаж дійсно везучий. І мені потім говорили, що взагалі в сорочці народився, бо більшість уламків гранати мали на мене «піти», а так всього кілька десятків осколків потрапило. Першу допомогу надали просто на полі. Наш фельдшер Женя позупиняв кровотечі, бинтував. Потім — евакуація, госпіталі, операції, реабілітації. Наступного дня встав із ліжка і подивився на себе. Подумав: я живий, очі, ноги на місці, трохи некомплектність по руках — нічого, піде, не все так погано».

 

 

 

Зараз у хлопця замість кисті — протез. Із ним допомогла діаспора в Канаді, та й українці надсилали гроші батькам солдата. Родина щоразу, як є можливість звернутися публічно, щиро дякує всім за підтримку, і не тільки фінансову.

Владислав уже повністю адаптувався до життя з однією рукою. Хоча довелося багато чому перевчатися: і в роботі зі зброєю, і в побуті, і у водінні машини. Найбільшою проблемою були шнурівки, але і їх приборкав. Пише тепер лівою рукою.

Однією рукою і автівкою керує,  й автомат тримає

Попри важке поранення, хлопець не залишив армії: «Пропозицій багато було переїхати — і в Емірати кликали, і в Сполучені Штати Америки, і в Канаду, але я просто себе там не бачу. Тут займаюся тим, чим хочу, і не готовий проміняти свою країну. Я дуже хотів повернутися додому, коли був в АТО, але як пів року лежав вдома після поранення, то навпаки — хотілося в армію. В частині простіше — мене багато хто знає і я всіх знаю. Взагалі мріяв про те, щоб ще повернутися на Схід, але мені сказали: «Ти ж розумієш, що не все зможеш виконувати однією рукою». Хоча зараз я багато чого роблю і стріляю дуже навіть непогано. Тому впевнений, що коли є бажання чогось досягти, то все вдасться».

 

 

Сила волі і жага до життя дали можливість Владиславу Кузнєцову стати учасником соціальних та спортивних національних проєктів «Переможці», «Сила нації», «Відважний воїн», «Ігри нескорених». Має він і державну відзнаку — орден «За мужність» ІІІ ступеня та найвищу волонтерську нагороду — «Народного Героя України».

На врученні останньої з ним трапилася подія, яка вразила мужнього бійця в саме серце. Орден вручала акторка Ада Роговцева: «Я взяв його, подякував і вже мав іти зі сцени. Пані Ада по–материнськи торкнулася руки, а тоді нахилила голову і поцілувала протез. При цьому декілька разів повторила: «Дякую». Я розхвилювався, зніяковів, бо сталося все несподівано. Та й почувався дуже незвично. Така особистість! Такої великої душі людина і цілує протез…».

Боєць каже, що, крім Ади Роговцевої, ніхто і ніколи так не робив. «Мабуть, у ті страшні хвилини, коли викидав гранату з БТРа, серце не гупало так сильно, як на сцені, — продовжує десантник. — Поцілунок знаменитої артистки пам’ятатиму все життя».