«Коли викидав гранату з БТРа, серце не гупало так сильно, як на сцені»: як акторка Ада Роговцева вручала атовцю високу нагороду - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 34.39
«Коли викидав гранату з БТРа, серце не гупало так сильно, як на сцені»: як акторка Ада Роговцева вручала атовцю високу нагороду

Народний Герой України.

Волинь-нова

«Коли викидав гранату з БТРа, серце не гупало так сильно, як на сцені»: як акторка Ада Роговцева вручала атовцю високу нагороду

Під час вручення нагороди «Народний Герой України» важкопораненому атовцеві Владиславу Кузнєцову акторка Ада Роговцева поцілувала протез, чим зворушила кремезного чоловіка до сліз

Історія військового Владислава Кузнєцова відома тепер далеко за межами його рідної Вінниччини. Він — десантник Збройних сил України, один із перших учасників АТО. І, без сумніву, хлопець залишався б і донині у зоні конфлікту, якби не трагічні події, що трапилися з ним на фронті.

«Стало ясно: жарти скінчилися  і починається війна»

Владислав завжди хотів служити у Збройних силах. Але через невеликий вибір місць для роботи у Жмеринці пішов працювати на залізницю, де трудилися і його батьки. Та дуже швидко зрозумів, що це не його покликання: «Стало нецікаво, захотілося чогось нового в житті. До того ж в армію я планував піти ще на
2–му курсі навчання в училищі. І як тільки його закінчив, підписав контракт із 95–ю аеромобільною бригадою.
Її хлопці брали участь у миротворчих місіях за кордоном, і можна було отримати бойовий досвід. Але мені якраз отого і не довелося зробити, адже, як за «законом підлості», коли почав службу, наша бригада вже до таких завдань не долучалася».

«Коли викидав гранату з БТРа,  серце не гупало так сильно, як на сцені»

Натомість вчорашньому залізничникові випала значно вагоміша роль — боронити свою країну. Хлопець пригадує, що спочатку не зовсім було зрозуміло, що відбувалося на Сході, в Криму: 
«В березні 2014–го ми одними з перших виїхали до півострова, потім були ще багато різних пересувань, і зрештою розмістилися в районі Добропілля на Донеччині. Вже через місяць усвідомили серйозність подій. Тоді наш ротний сказав, що жарти скінчилися і починається війна. Якщо хтось відчуває, що не зможе виконувати накази, якими вони б не були, має право повернутися на місце дислокації бригади в Житомир і служити в частині».

Владислав залишився на Сході. Каже, підписуючи контракт, мав певну психологічну підготовку й уявлення про армію та бойові дії, тому розумів, що може статися. Лякала тільки відсутність досвіду: «Постріляти на полігоні — це одне, а в реальному житті все ж інакше. Але насправді рятувала нас не підготовка, а досвід та вміння хороших людей, справжніх фахівців. Вони дійсно масу всього знали і багато чому нас навчили. От наш командувач Михайло Забродський. Це така людина, що я й не знаю, чи були ще такі генерали в Україні. Адже тих, хто розумів би, що відбувається, плюс скеровував і водночас ще й воював пліч-о-пліч із нами, на пальцях можна порахувати. Для мене щоразу велика честь тиснути руку такому командиру».
«Я живий, очі, ноги на місці, трохи некомплектність по руках — нічого, піде»

Владислава від важкого поранення могли врятувати не знання і досвід, а долі секунди. Всередину БТРа, де їхав він і ще п’ятеро побратимів, бойовики закинули гранату. Смертоносна залізяка впала біля ніг хлопця. Залишалися миті на прийняття рішення. Одним рухом схопив снаряд і викинув через люк. Ніби встиг… «Я відразу зрозумів, що сталося, — він і тепер пам’ятає той день. — Навіть не відключився, коли за метр від мене стався вибух. Хлопців заглушило, а я, мабуть, на адреналіні все пам’ятаю. Дивлюся, пилюка осідає, туман. Уже пізніше зрозумів і оцінив ті наслідки, які реально могли бути. Можу сказати, що наш екіпаж дійсно везучий. І мені потім говорили, що взагалі в сорочці народився, бо більшість уламків гранати мали на мене «піти», а так всього кілька десятків осколків потрапило. Першу допомогу надали просто на полі. Наш фельдшер Женя позупиняв кровотечі, бинтував. Потім — евакуація, госпіталі, операції, реабілітації. Наступного дня встав із ліжка і подивився на себе. Подумав: я живий, очі, ноги на місці, трохи некомплектність по руках — нічого, піде, не все так погано».

 

 

 

 

Зараз у хлопця замість кисті — протез. Із ним допомогла діаспора в Канаді, та й українці надсилали гроші батькам солдата. Родина щоразу, як є можливість звернутися публічно, щиро дякує всім за підтримку, і не тільки фінансову.

Владислав уже повністю адаптувався до життя з однією рукою. Хоча довелося багато чому перевчатися: і в роботі зі зброєю, і в побуті, і у водінні машини. Найбільшою проблемою були шнурівки, але і їх приборкав. Пише тепер лівою рукою.


Однією рукою і автівкою керує,  й автомат тримає

Попри важке поранення, хлопець не залишив армії: «Пропозицій багато було переїхати — і в Емірати кликали, і в Сполучені Штати Америки, і в Канаду, але я просто себе там не бачу. Тут займаюся тим, чим хочу, і не готовий проміняти свою країну. Я дуже хотів повернутися додому, коли був в АТО, але як пів року лежав вдома після поранення, то навпаки — хотілося в армію. В частині простіше — мене багато хто знає і я всіх знаю. Взагалі мріяв про те, щоб ще повернутися на Схід, але мені сказали: «Ти ж розумієш, що не все зможеш виконувати однією рукою». Хоча зараз я багато чого роблю і стріляю дуже навіть непогано. Тому впевнений, що коли є бажання чогось досягти, то все вдасться».

 

 

Сила волі і жага до життя дали можливість Владиславу Кузнєцову стати учасником соціальних та спортивних національних проєктів «Переможці», «Сила нації», «Відважний воїн», «Ігри нескорених». Має він і державну відзнаку — орден «За мужність» ІІІ ступеня та найвищу волонтерську нагороду — «Народного Героя України».


На врученні останньої з ним трапилася подія, яка вразила мужнього бійця в саме серце. Орден вручала акторка Ада Роговцева: «Я взяв його, подякував і вже мав іти зі сцени. Пані Ада по–материнськи торкнулася руки, а тоді нахилила голову і поцілувала протез. При цьому декілька разів повторила: «Дякую». Я розхвилювався, зніяковів, бо сталося все несподівано. Та й почувався дуже незвично. Така особистість! Такої великої душі людина і цілує протез…».

Боєць каже, що, крім Ади Роговцевої, ніхто і ніколи так не робив. «Мабуть, у ті страшні хвилини, коли викидав гранату з БТРа, серце не гупало так сильно, як на сцені, — продовжує десантник. — Поцілунок знаменитої артистки пам’ятатиму все життя».
 

 

Джерело: За матеріалами  zt‑news.org.ua,  www.teplykrda.gov.ua,  www.golos.com.ua.