Здавалося б, коли тобі за сорок і за руку тримається внучка — не до віршів. Здавалося б, коли, окрім клопотів шкільного лаборанта-діловода, ще безліч справ, які щодня чекають на працьовиту сільську жінку — не до поезії...
Здавалося б, коли тобі за сорок і за руку тримається внучка — не до віршів. Здавалося б, коли, окрім клопотів шкільного лаборанта-діловода, ще безліч справ, які щодня чекають на працьовиту сільську жінку — не до поезії.
Та Валентина Лисюк із с. Боровичі Маневицького району кинула виклик долі й таки видала свою першу поетичну збірку із символічною назвою “По дорозі до осені”. Перегорнувши її сторінки, читач пересвідчиться, що Бог не обділив її талантом і великою душею, по вінця сповненою любов’ю, яка “не зна межі”. Гостро відчуваючи плинність часу й красу життя, авторка зізнається: “За сходом сонця й співом солов’я я плакатиму літніми дощами...”. І виливає на папір найсокровенніше: І пахне день нездійсненим бажанням, І пахне літо, що не відбулось. З душі упала лиш сльоза остання — У нас на двох нічого не збулось. Зате збулась Валентина Лисюк як незаперечна творча особистість, якій, попри необхідність працювати над словом, є що сказати людям.
