«А ім’я наймолодшій нашій доньці ваша газета підказала» (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.91 € 31.95
«А ім’я наймолодшій нашій доньці  ваша газета підказала» (Фото)

Сімейство Дунайчуків невипадково зробило ось такий незвичайний знімок: неймовірно гарна природа Полісся – це те, що полюбилося кожному змалечку.

Волинь-нова

«А ім’я наймолодшій нашій доньці ваша газета підказала» (Фото)

Хоч і вважають, що найкраща пора для весілля — ​осінь, наші герої одружувалися взимку. І не прогадали.Сьогодні Галина та Павло Дунайчуки із села Качин, що на Камінь-Каширщині, можуть з певністю так говорити. А пригадуючи січневий день 2004-го, коли взяли шлюб, припускати, що добрячий морозець, який був тоді, — ​це як натяк на випробування, які подружжя успішно долає. Тепер уже із вісьмома своїми дітьми

Слово тата й мами в цій сім’ї — ​головне
Що нинішньої пори день короткий, то, будучи у відрядженні на Камінь-Каширщині, до наших героїв Дунайчуків потрапила ніби й не пізно, але вже затемна. Але обійстя їхнє, яке «неподалік від церкви», як Галина Іванівна зорієнтувала в телефонній розмові, шукати не довелося. У великому будинку світилися вікна — ​тільки в такій оселі може жити багатодітна сім’я.


Тато порався ще по хазяйству, тож, зустрівши на подвір’ї, «передав» відразу донькам, а сам пішов ще щось залагоджувати. Мама теж якийсь час була зайнята невідкладними справами. Тому спочатку — ​розмова з дітьми, зокрема Іриною, Христиною та Мариною. І поки чекаємо батьків, роздивляюся сімейні знімки, які показують дівчата на моє прохання, зазначаючи, які б хотілося мати для газетної публікації. Коли поцікавилася весільними фото, то Ірина, запевнивши, що й такі, звичайно, є, сказала:
— Але то вже з ними треба говорити про ці знімки…

 

Згодом, спілкуючись із Дунайчуками, зрозуміла цю делікатність дочки: слово тата й мами в цій сім’ї — ​головне. У своїх батьків доньки й сини переймають те, що допомагає їм рости слухняними, добрими, працьовитими — ​в багатодітній родині по-іншому й бути не може.

 Галина Іванівна, яка й познайомила вже ближче зі своїм сімейством, розповідала:
— У нас росло уже три доньки, а ми дуже хотіли сина. Оскільки у моєї мами всі дівчата — ​аж п’ять, то в селі казали: «Певно, і в Галі хлопця не буде, як у її матері». І ось 25 лютого. У мене пологи. Говорили з чоловіком: якщо буде дівчинка, то обов’язково назвемо на честь Лесі Українки, яка цього числа народилась. Але Бог послав нам хлопчика — ​нашого Тимофійчика.
Потім були двійнята — ​Марко й Маргарита, за ними на світ з’явилася Надійка. А там і найменшенька Ліна, якій іде п’ятий рік, потішила нас. До того, чому саме таке ім’я вибрали для неї батьки, виявляється, наша газета причетна. Галина Іванівна пригадала, що прочитала статтю, авторка якої з вдячністю долі відгукувалася про те, що стала журналісткою (йдеться про уже покійну заслужену журналістку України, яка багато років віддала «Волині», Анастасію Філатенко. — ​Авт.). Адже завдяки цьому, як писала, вона зустрічалася з багатьма відомими людьми, віталася за руку з такою знаменитістю сучасності, як поетеса Ліна Костенко. Одне слово, коли Дунайчуки прочитали це, то іншого імені для своєї наймолодшої доньки вже не шукали.

«20-градусний мороз був того дня — ​машини з трудом заводилися»
16 років у шлюбі Дунайчуки. Плоди їхньої любові — ​шість доньок і два синочки. А як же Галина й Павло йшли до того дня, коли на таїнстві вінчання дали обітницю в радості й горі, в здоров’ї й недузі бути разом до кінця днів своїх? Виявляється, одружилися наші герої майже по-європейськи, судячи за їхнім віком: дівчина мала 24 роки, її обранець — ​27. Обоє вони качинські. В одну школу ходили, в один Дім молитви. Разом з іншою молоддю з церкви, як розповідають, займалися добрими справами — ​відвідували хворих людей. І відпочивали разом у колі ровесників. Симпатизували одне одному, але до пропозиції руки й серця дійшло вже тоді, коли дівчина закінчила Луцьке педагогічне училище й працювала у Качинській школі вчителем початкових класів, попутно здобувши вищу освіту у Волинському державному університеті. Павло возив велосипедом молодшу сестру до школи — ​то була ще одна нагода бачитися з Галиною. Якогось дня він покликав її заміж…
А ось про весілля у Галини Іванівни такий спомин:
— Хоч і вважають, що найкраща пора для весілля — ​осінь, ми одружувалися взимку. 25 січня 2004-го народилася наша сім’я. Запам’яталося, що 20-градусний мороз був того дня — ​машини з трудом заводилися. У нас було, можна сказати, мінівесілля — ​гостей тридцять (найближча рідня) зібралося в хаті моїх батьків: шалаша ж на снігу не поставиш, а така новинка, як кафе чи ресторани, тоді ще до нас не дійшла. Молодь наступного дня покликали на чай, торт уже до себе — ​починали ми своє сімейне життя в хаті батьків Павла, де нам кімнатку виділили.

Вертаючись до весілля, подружжя згадало те, як вони просили пастора Фанасія повінчати їх.
— Він уже був людиною у віці і нікого не вінчав, — ​розповідає Галина Іванівна. — ​А моїй мамі дуже подобалася його розважлива мова, житейська мудрість. От вона й каже: «Нікого не хочу — ​хай тільки Фанась благословить ваш шлюб». Прийшли ми з Павлом якогось вечора його просити, а він навідріз: «Ні, і не вмовляйте». Після того, як я сказала, що не піду з хати, поки не погодиться, пастор свою умову озвучив: якщо буде співати Людмила Йосипівна (це наша вчителька музики, яка прийняла хрещення й ходила на зібрання), то він звершить таїнство вінчання. Одне слово, довелося нам впрошувати ще й Йосипівну, ноти, весільні пісні з церкви, що в Камені-Каширському, привозити (це вже її умова була), і вінчання відбулося таке, як моя мама хотіла. А Фанась, може, ще одну пару повінчав у тій старенькій хатині, де проходили зібрання до того часу, як новий Дім молитви збудували в Качині. По суті, після нашого весілля і церковний хор Людмила Йосипівна організувала.

«Нічого з неба не впало — ​все самі наживали»
Пригадуючи, що день весілля був з добрячим морозцем (а це — ​як натяк на життєві випробування), подружжя каже, що справді непросто було, але в любові й злагоді Дунайчуки всі труднощі успішно долають. Тепер уже із вісьмома своїми дітьми. Коли двійнята народилися, то дехто при зустрічах із мамою й дітками із захопленням говорив, як то гарно подивитися на таких красунчиків. Але одне подивитися, а інше давати їм раду. Особливо коли зубчики в обох одночасно ріжуться чи прихворіють нараз. Або вгледіти за ними, коли вже ходити почали і в різні сторони їх тягне — ​тоді не знаєш, за ким бігти перш. Навіть такій мамі з чималим досвідом, як Галина Іванівна, з двійнятами, зізнається жінка, самій було б дуже важко, якби старші дочки не допомагали і, звичайно, чоловік.
— Павло, — ​каже Галина Іванівна, — ​як можна було, то на заробітки виривався, щоб якусь копійку мати. Це ж восьмеро дітей (сім учнів у хаті!) — ​всіх одягнути треба, нагодувати, в школу зібрати. Зараз він в основному вдома — ​з найменшою Ліною залишається, коли я й старші діти йдемо до школи, і хазяйство тоді вже на ньому.
Як свідчить почуте від Галина Іванівни, вона — ​з тих багатодітних мам, які прагнуть бути не лише хорошою дружиною, матір’ю, а й реалізувати себе як особистість.
— Я не сиділа довго в декретних відпустках, — ​каже вона, — ​виходила на роботу, коли дитині й року не було. Якщо ти вчитель, то маєш бути в курсі всіх новинок, іти в ногу з часом. Коли ж велика перерва, то хоч-не-хоч, а щось пропускаєш, відстаєш.

А ще я почула від подружжя, що «нічого з неба нам не впало — ​все самі наживали». Їхнє сімейне життя почалося в батьківській хаті Павла, де їм виділили, як уже згадувалося, одну кімнатку.
— Але ж то багатодітна родина, — ​розповідає Галина Іванівна. — ​Ще четверо молодших було вдома. Малувато місця. Почали ми з Павлом шукати ділянку під забудову, але марно. Старих пусток у селі ніби й багато, та ніхто не продає. Взяла нас баба Ольга на квартиру до себе з умовою, що доглядимо її і згодом зможемо викупити будинок. Тож у невістках я не затрималася. Того ж року, як весілля було, перед Великоднем перебралися на нове місце. А невдовзі обставини склалися так, що забрала нас до себе Павлова баба, яка була вже самотня. Хата, в якій і живе наше сімейство, — ​від неї дісталася.

в їхньому просторому будинку оселилася любов. Тут не розкидаються словами освідчень, а просто піклуються одне про одного. 

Хоч від старого будинку хіба що стіни залишилися — ​Дунайчуки не просто капітально його відремонтували, а й розширили. І тепер мають аж сім просторих кімнат, тож усім місця вистачає. А ще Галина Іванівна говорила:
— Чомусь так уже склалося, що побутує думка: раз багатодітна сім’я, то вона обов’язково якась бідова — ​діти в чомусь ущемлені. Не скажу, що наші доньки й сини в чомусь обмежені, гірше за когось із ровесників одягнені, чи на столі в них чогось бракує. Може, не такі модні мобілки мають, але я вважаю, що головне — ​не крутизна телефону, а те, щоб діти навчилися брати з нього потрібну інформацію.
…Прощалися ми із сімейством Дунайчуків із приємним відчуттям того, що в їхньому просторому будинку оселилася любов. Тут не розкидаються словами освідчень, а просто піклуються одне про одного. Маючи гарний приклад батьків, і діти виростають підготовленими до життя. Як сказала Галина Іванівна, їй не буде соромно за дочок, коли вони прийдуть колись в якусь родину в невістки. 

 
 
 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.