ПРИРОДА — НАШ ДІМ. НАМ ЙОГО БЕРЕГТИ

Цей дім унікальний, з божою милістю він, прихиляє нас усіх, дарує найнеобхідніше — повітря, воду, тепло, харчі... А ще — красу, без якої душа наша засохла б, як зірвана квітка.

Готуючи репортажі про стан малих річок на Волині, я не раз бачила на берегах водойм смітники. Непривабливі пейзажі зустрічались на узвишші над Лугою у Володимир-Волинському і біля маленької Нережі на рівнинній місцевості у Любомльському районах. Поки що, на жаль, лише подекуди на рівні сільської ради організовано вивезення побутових відходів. Ось і стараються селяни викинути різний мотлох подалі від своїх очей. Ті стихійні смітники — показник нашої низької культури, німий докір нашій байдужості до навколишнього природного середовища.
Що вже про села говорити, коли із сміттєзвалищами для твердих побутових відходів проблемно і в багатьох селищах, містах-райцентрах Волині. За інформацією державного управління екоресурсів в області, нині є лише дев’ять полігонів, які побудовані й експлуатуються з дотриманням чинного законодавства. Це в таких містах, як Луцьк, Ковель, Володимир-Волинський, в Локачинському, Луцькому, Ратнівському, Любешівському, Старовижівському та Шацькому районах. Якщо у не названих райцентрах і є спеціально відведені місця для відходів, то вони не відповідають нормам безпеки. До речі, вищезгадані полігони побудовані в 2000—2005 роках. Тобто ситуація на краще змінилась буквально в останнє п’ятиріччя. В даний час виготовлена кошторисна документація на будівництво полігонів у Ківерцях, Горохові, Маневичах, Турійську, Іваничах. А спорудження їх розпочалось лише у Камені-Каширському та у Нововолинську. Для того, щоб полігони, на які вже є проектна кошторисна документація, стали реальністю, необхідно близько восьми мільйонів гривень!
— У країнах Європейського Союзу,— розповів начальник управління екоресурсів Ростислав Мігас,— на одну тисячу доларів внутрішнього валового продукту припадає 32 кілограми відходів. В Україні ж — 15 тонн! Тобто ми поки що маємо виробництво, яке дає дуже багато відходів. На території нашої області щорічно збирається понад мільйон тонн твердих побутових відходів, які повинні бути захоронені на полігонах. Полігон, звичайно, не є панацеєю. Бо навіть якщо він і є, то в ідеалі відходи потрібно переробляти — використовувати вторинні ресурси. А для цього привчити людей до сортування — скло, папір, харчові відходи... Про це ми лише говоримо. У центрі Луцька можна побачити контейнери для такого роздільного збору сміття з відповідними написами. Та хто дивиться на ті написи?!
Отож, поки що важливо мати хоча б належно обладнані сміттєзвалища. Буде їх більше — менше виникатиме стихійних. Це однозначно. Для прикладу наведу суто побутову деталь: якщо ви йдете вулицею і бачите урну для сміття, то, мабуть-таки, підійдете до неї і вкинете упаковку з-під чіпсів чи морозива. Хоч є й інша проблема. На ті ж звалища сміття треба вивозити. В обласному центрі цим займається “Луцькспецавтотранс”. Керівництво його надало нещодавно управлінню екоресурсів список, в якому аж 379 організацій, установ, підприємств, окремих вулиць, які не уклали договорів на збирання сміття. Це означає, що в кращому випадку ці організації, підприємства “підкидають” своє сміття у контейнери до тих, хто такі договори уклав (і це обертається додатковими затратами для комунальників, в яких і так є проблеми з грішми на пальне). У гіршому випадку це сміття опиняється де завгодно. І на околицях міста, і біля річок.
За перевіркою управління екоресурсів, на території Липинської сільської ради Луцького району, що межує з Луцьком, засмічено майже гектар землі. Двісті п’ятдесят кубічних метрів різних відходів — будівельних, побутових — хтось сюди наскидав. Не важко припустити, що “допомогли” створити стихійне сміттєзвалище і лучани — неподалік розбудовується вулиця обласного центру. Але все одно, не можна виправдовувати сільського голову, бо як господар він повинен слідкувати за порядком на території сільради. І якби у свій час був спійманий і покараний той, хто вивіз сюди першу порцію сміття, то не виникли б у нього зараз проблеми. На території Гіркополонківської сільської ради засмічено аж п’ять гектарів, у Промінській — півтора. Матеріали з позовами на чималу суму з приводу цього направлені в природоохоронну міжрайонну прокуратуру.
Є достатня правова основа, згідно з якою не можна розміщувати тверді побутові відходи у невідведених місцях. Це насамперед Закон “Про охорону навколишнього природнього середовища”, Закон “Про благоустрій населених пунктів”, який вступив у дію з першого січня цього року. А ще ж є постанова Кабінету Міністрів України про затвердження програми “Поводження з твердими побутовими відходами”, є Закон України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення”, Земельний, Лісовий кодекси... А ось чим закінчаться позови екологів до згаданих сільських рад,— неважко спрогнозувати.
З розмови із слідчим природоохоронної міжрайонної прокуратури Вадимом Старчуком я зрозуміла, що позовні суми (а це відповідно 45,5, 315 і майже 95 тисяч гривень) навряд чи будуть стягнені. Адже йдеться про бюджетні організації, в яких таких грошей просто нема.
— Добре вже те, що стихійні сміттєзвалища не залишаються поза увагою, як це було раніше. За матеріалами управління екоресурсів,— говорить Вадим Старчук,— ми проводимо додаткову перевірку, викликаємо сільських голів, беремо пояснення. І вже це міняє ситуацію на краще, бо сільські голови як-не-як стараються хоч зменшити засмічену територію.
Екологи добиваються, щоб сільські голови періодично об’їжджали свою територію і виявляли, як то кажуть, в зародку стихійні сміттєзвалища. Адже не в дамській сумочці приносять будівельні чи побутові відходи — машинами везуть. І якби якийсь водій за кермом такої машини був оштрафований на кругленьку суму, то він десятому заказав би не робити цього.
Багато чого, що стосується збереження та охорони довкілля, не потребує навіть матеріальних затрат, а лише екологічної культури кожного з нас. Можна поїхати в ліс чи до річки на відпочинок й не залишити після себе гидких “автографів”. Тим часом наші читачі, мабуть, не раз обурювалися, коли бачили на лоні природи пляшки, різні обгортки: попили люди, поїли — і поїхали собі. Не задумувались вони, що самі ж можуть ще раз опинитись тут, то ж чи приємно буде споглядати смітник?! І знову ж, таке поводження на природі пов’язане з відчуттям безкарності. На Заході навіть за викинутий через вікно машини недопалок можна заплатити сто доларів штрафу, якщо хтось засіче це неподобство. От би у нас так — тоді б кожен подумав, як вберегти свій гаманець, і відповідно поводився б.
Хтось назве це стукацтвом, а тим часом у Данії чи Франції не соромляться інформувати відповідні служби. І якщо господарка дому побачила, як повз обійстя поїхав автомобіль, а з його вікна полетіло сміття, то вона запам’ятає номер і зателефонує куди треба. Від штрафу такий водій “не відіб’ється”. А щодо поводження людей на природі, то це вже залежить від їх культури. Різні казуси можуть бути і, як ми кажемо, у цивілізованих країнах. Тільки там набагато менше “всенародного” — більше приватної власності. А все приватне має господаря — і той же ліс, і річка. Є господар — є порядок. У нас такими господарями мають бути лісівники, оскільки ліси в основному державні.
У ці дні на Волині працює державна лісова інспекція Мінприроди України. Спеціалісти, які входять в інспекторську групу, вивчають стан ведення лісового господарства. Звернули вони увагу і на те, що в лісах Волині стало чистіше (принаймні, чистіше, ніж було п’ять—сім років тому). Це значною мірою сталось завдяки тому, що в кожному лісництві створені рекреаційні пункти. Люди уже не зупиняються будь-де у лісі, а відпочивають у спеціально відведених і відповідно облаштованих місцях. Якщо й залишать після себе сміття, то лісова охорона прибере.
Все пізнається у порівнянні. І можна було б, взявши до уваги дані Мінприроди України, порадіти, що в нашому обласному центрі і зеленіше, і чистіше, і легше дихається, ніж у південних містах, де більш розвинута промисловість (та ще й важка). Але кожному з нас дороге своє місто, село. І думка, що в когось ще гірше — зовсім не тішить. У своєму домі треба наводити лад. Після Дня довкілля, який припадає на третю неділю квітня, кожен район звітує про те, що зроблено. У таких звітах вражаючі цифри — прибрано десятки кілометрів прибережних смуг, ліквідовано тисячі стихійних сміттєзвалищ. Це добре. Це треба робити. І не тільки з нагоди Дня довкілля. Але головне — не смітити, не травмувати природу. Вона нам Богом дана — і всі ми повинні її берегти. Так буде, якщо екологічна культура, як кажуть, всмоктуватиметься з молоком матері, якщо всі ми не будемо байдужими до того, в якому стані наш дім-природа.
Екологічне виховання стає все важливішим, оскільки ми розуміємо, що можемо самі ж “зрубати сучок, на якому сидимо”. Завдяки німецькому природознавцю Геккелю, який першим дав визначення новій науці — екології, що проросла з товщі різноманітних знань про Землю, людство одержало уявлення про свій дім (грецьке “ойкос” — житло, домівка, місце перебування) й потребу його оберігання. Поширена свого часу пісня “Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз” розвіювала уяву про отчий дім, рідний край, який у відомого педагога Василя Сухомлинського уособлює Батьківщину. І в сім’ї, і в школі однією з найважливіших турбот має бути те, щоб природа стала для юної людини матеріальним втіленням духовного багатства, краси. “Ми намагаємося,— писав Василь Сухомлинський,— щоб діти відчули красу рідної природи, побачили те, чого вони, можливо, ніколи не побачать, якщо не відкрити їм очі”. Відкрити очі на красу мають і батьки, і педагоги. А ще навчити працювати на користь природи. Посаджене дерево, розчищений потічок, який живить маленьку річку, а вже вона поповнює більшу — ось це і є реальною турботою про довкілля і про своє майбутнє.
... На парапеті біля універмагу в Луцьку сидить молода жінка. Вона чистить апельсин і через плече кидає шкірку на дорогу. Чоловік середніх літ не витримує — робить їй зауваження. Думаєте, вона якось зреагувала на це, а тим більш вибачилась (мовляв, задумалась і насмітила)? Де там! Їй, як зараз висловлюється молодь, все по барабану. Їй “до лампочки”, що той дядько каже. Не важко уявити, як поведеться така особа, опинившись на природі, де ніхто її не бачить, не зробить зауваження. Вона, не задумуючись, і зелені насадження може понищити, і багаття розкласти на галявині, хоч поряд уже є згарище. Бо вона живе за принципом: “На мій вік вистачить”. А що ж залишиться у спадок внукам, дітям? Це — байдуже. І така типова поведінка в тих, кому у свій час ніхто (ні батьки, ні вчителі) не відкрив очі на красу, не навчив її берегти і примножувати.