Але цими проблемами не дуже переймаються органи місцевого самоврядування...
Але цими проблемами не дуже переймаються органи місцевого самоврядування.
Катерина ЗУБЧУК
Він прийшов в редакцію в розпачі: — Я опинився на вулиці... Що мені робити? Як добитись хоч якогось житла? Знаю, що зараз у всіх є проблеми, але такої, як у мене, — ні в кого... Ми познайомились. Це був лучанин Іван Каплун. Зараз хлопцеві вже дев’ятнадцятий рік. А на вулиці, як він сам сказав, опинився ще підлітком. Чотири роки тому померла його мати. Як мовиться, біда одна не ходить, — за пару місяців після цього згоріла хата. Іван вчився в Луцькій школі-інтернаті. Там і жив. Коли ж закінчив школу, то не мав куди подітись. Старший брат Івана і сестра вже мають свої сім’ї — пішли в приймаки (невістки) і таким чином вирішилась їх житлова проблема. А ось середній брат Діма, як й Іван, по суті, бездомний. — У школі-інтернаті знали, що мені нема куди йти, але нічим ніхто не допоміг,— каже Іван. — Я і ще одна дівчина-сирота якийсь час жили в школі. А потім змушені були піти. Буквально на вулицю. В редакцію Іван прийшов після того, як побував у службових кабінетах «в пошуках справедливості». Він і раніше, як розповів, ходив у міськвиконком, зокрема у відділ обліку та розподілу житла. Вже й до нової влади проторував стежку. Розповів хлопець і про свої суто родинні перипетії довкола хати, яку понищив вогонь. Справа в тому, що, за словами Івана, до нього приїхали родичі по материній лінії і забрали документи на цю хату. А без них не можна продати навіть ділянку, щоб на виручені гроші якесь житло купити. У тому, що Іван Каплун «оббивав» пороги різних кабінетів міськвиконкому, я переконалась, зателефонувавши начальнику відділу обліку та розподілу житла Івану Божку. Почувши прізвище хлопця, Іван Іванович дав зрозуміти, що йдеться про добре знайому йому проблему. — На жаль, таких сиріт, — сказав Іван Іванович, — не менш як сорок. Багато з них — то вже й не діти. Бо роки минули, дівчата й хлопці виросли. А черга на житло фактично не рухається, оскільки в обласному центрі останнім часом одержують квартири лише «чорнобильці», «афганці». Нагадую, що мати Івана — Надія Каплун, яка за життя працювала медсестрою в Луцькій міській клінічній лікарні, з 1981 року, за словами сина, стояла на квартирній черзі у міськвиконкомі. — Жінка померла, але ж її діти залишились — невже за двадцять п’ять літ черга на житло так і не дійшла до них?— дивуюсь. — А в цій черзі — та ж ситуація, — пояснив Іван Божок.— Вона, по суті, теж на місці. У нас діє «Житловий кодекс»— ще з 1984 року. Проект нового «Житлового кодексу» пройшов перше читання на сесії Верховної Ради попереднього скликання. Коли до повторного читання дійде вже в новому парламенті? Це один Бог знає, судячи з того, що сьогодні діється у Верховній Раді, — там поки що ніяк портфелі поділити не можуть. А новий кодекс треба розробляти і приймати. Бо хоч і кажуть, що сьогодні нічого безплатного нема, в тому числі й житла, та все ж про малоімущих, соціально незахищених людей держава повинна подбати. Інакше яка ж це держава, коли вона кидає бідних напризволяще?! Всі ми добре знаємо, що зараз навіть тим, в кого середній достаток, не просто купити квартиру. Що вже говорити про малоімущих?! Оптимістичніше настроєний у вирішенні житлової проблеми Івана Каплуна заступник міського голови Іван Корчук, у якого теж уже не раз хлопець був на прийомі. — Шукаємо вихід із ситуації, — сказав він. — Один з варіантів — працевлаштувати Івана, який закінчив профтехучилище і має спеціальність, зокрема на автозавод. На цьому підприємстві є гуртожиток. Правда, місце в гуртожитку його не влаштовує. Хоче Каплун одержати кімнату. Якщо так, то треба почекати, поки збудується гуртожиток на вулиці Потебні. Протягом місяця це питання вирішиться. До речі, хлопцеві могли б дати одну кімнату взамін на ту земельну ділянку, де стоїть вигоріла хата. Про це я почула від начальника відділу обліку та розподілу житла. Але ж документи на цю хату в когось з родичів, у яких, мабуть, свої плани. Це те, про що говорив й Іван, вважаючи, що рідня хоче його ошукати й залишити «біля розбитого корита». Про рідню, яка вважає, що на хату Іван не має ніякого права, говорила і сусідка хлопця Надія Савич: — Тобі тут нічого нема, — кажуть хлопцеві і нібито збираються там будуватись. — Ну, як же нема?! Він же тут і досі прописаний. З Надією Савич я зустрілась, коли прийшла на вулицю Щепкіна, 16, шукаючи ту вигорілу хату, де колись жила велика сім’я. Виявилось, що пані Надія — не просто сусідка. Саме її родина, як могла, виручала Івана. Після пожежі чоловік Надії Володимир влаштував хлопця в Луцьку школу-інтернат. А як той закінчив цю школу, то два роки жив у Савичів, в яких своїх шестеро дітей. Але ж Іванові треба якось влаштовуватись в житті. Зараз він живе при церкві «Воскресіння». Сусідка припускає, що не з вини братів Каплунів, які на той час жили у хаті, вона загорілась. Хтось, очевидно, підпалив будиночок, бо вогонь пішов з прибудови. А оскільки не було кому добиватись до суті, то так і не з’ясовано причину пожежі. Підстави для таких припущень у жінки є. — У той день, як сталась пожежа, — розповідає Надія Савич, — я побачила, як під’їхала іномарка — БМВ. З неї вийшли чоловік і жінка. Вони розглядали хату і про щось перемовлялись, усміхаючись. Я не втрималась і сказала: «Яка б хата не горіла, а це комусь біда». Незнайомці сіли в машину, розвернулись і поїхали геть. А наступного дня вони знову з’явились на нашій вулиці, біля хати Каплунів, і вже розпитували чи не продається земельна ділянка. Двадцять років тому сім’я Савичів купила навпроти Каплунів стареньку хату і побудувала гарний двоповерховий будинок. Як каже пані Надія, діти сусідки росли у неї на очах. Іван — ровесник одного з її синів. — В недобрій обстановці росли діти, — каже Надія Савич.— Це не може не проявлятись. Але Іван намагається бути порядною людиною. Коли він жив у нас, то допомагав в усьому. Ходив з моїми дітьми на зібрання. А ось його брат Діма, по суті, вже веде «бомжацький» спосіб життя. По-моєму, сироти стають «страшним контингентом» через те, що ними ніхто не опікується, що до них ось така байдужість. Чотири роки тому після смерті матері та пожежі чотирнадцятилітній Іван Каплун опинився на вулиці. Зараз він уже повнолітній. Але біда його не стала меншою. Добре, що чуйних людей зустрічає у своєму житті, які не дають стати йому перекотиполем. А скільком сиротам цієї чуйності так не вистачає?! З проблемами сиріт, які потребують житла (їх у Луцьку до десятка), обізнаний начальник служби у справах неповнолітніх Луцького міськвиконкому Федір Шульган. Від нього я почула, що рік тому був прийнятий Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» (після того — ще декілька постанов Кабінету Міністрів по прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу). У згаданому указі передбачено, що розв’язання житлових питань сиріт покладається на місцеве самоврядування. Про те, як «розв’язуються» ці питання в Луцьку, вже йшла мова. Ось і зараз сирота з Луцька, яка закінчила Люблинецьку школу-інтернат, поки що не може її покинути, бо підліткові нема куди подітись. По суті, повторюється вже відома історія, коли доводиться йти буквально на вулицю. Двоє дітей-сиріт, які досягли повноліття, за словами Федора Шульгана, мають зобов’язання міської влади на виділення їм житла. У свій час, коли сиріт направляли у школу-інтернат, житло батьків, що померли, було передане в розпорядження міста. А тепер з поверненням його не поспішають.
