Загиблі Герої січня-2021

Олег Віталійович Андрієнко народився 26.08.1983 року у Запоріжжі, пише Цензор.НЕТ.

2015 року його було призвано по мобілізації до лав морської піхоти у 36-ту бригаду, а у серпні 2019 року він підписав контракт, спочатку у розвідувальний підрозділ 56-ї ОМПБр, а згодом був переведений до іншої роти на посаду стрільця. Олега Віталійовича можна охарактеризувати лише з позитивної сторони: він був стриманим, розумним, спеціалістом з військової справи. Він мав неабиякий авторитет у колективі, завжди з позитивним настроєм та презирством до страху.

Дуже багато читав літературу по військовій тематиці (про розвідку, снайперську справу), займався спортом для себе, навіть прямо на позиціях, цікавився зброєю, гарно у ній тямив, вмів добре стріляти. Разом із дружиною з нетерпінням чекав на появу сина: коли дізнався, що дружина завагітніла, то просто танцював на радощах. Дуже радів, коли вона народила, він просто дихав своє сім’єю. 

 

Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя.

У складі розвідувального взводу він виконував бойові завдання в районі Донецького аеропорту: у 2019 році він разом із побратимами підірвали вхід та вихід у першому колекторі під злітною смугою, це була дуже ризикована операція, проте вона відбулася успішно та надала нашим силам повний контроль над підступами до однієї з передових наших позицій, адже доволі часто ворог підкрадався до нас, ховаючись за парканом аеропорту, та закидував наших бійців гранатами з підствольних гранатометів.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 11 січня вдень в районі селища Піски Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховали Олега Андрієнка 14 січня у Запоріжжі. У нього залишилися мати, брат, дружина та син.

Олександр Сергійович Отрєп’єв (позивний Пєв) народився 28.07.1992 року у селі Приют Єланецького району Миколаївської області. Мешкав у Львові, Кропивницькому та Миколаєві.

Після навчання у Єланецькій середній загальноосвітній школі вступив до Новобузького педагогічного коледжу Миколаївського державного університету на спеціальність «інженер-технолог».

Олександр Сергійович починав свій військовий шлях ще у травні 2013 року, коли був призваний на строкову службу до 2-ї окремої Галицької бригади Національної Гвардії України, у якій за 3 місяці підписав контракт та прослужив до весни 2017-го, після чого був переведений до Кропивницького, служив у 21-й окремій бригаді охорони громадського порядку НГУ, й навесні 2018 року був звільнений у запас у зв’язку з закінченням терміну дії контракту.

Того ж самого року він виїхав на заробітки до Польщі, де 4 місяці пропрацював робочим по збору металевих конструкцій. Повернувшись додому, Олександр знову вирушив до лав війська, у травні 2019 року підписавши контракт із морською піхотою. Перша ротація до зони ООС тривала близько 10 місяців, після чого чоловік повернувся додому, мав плани знову їхати до Кропивницького, але щось там не вийшло, і Олександр знову вирушив до сектору.

Старший матрос, навідник 1-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Після підписання контракту із ВМС ЗСУ він спочатку служив на посаді стрільця-санітара того ж самого підрозділу, проте нещодавно був переведений на посаду навідника.

Друзі відгукуються про Олександра Сергійовича, як про справжню людину, чесну, щиру та відкриту, як про друга, з яким завжди було про що поговорити, який ніколи не відмовляв у допомозі, який мав талант знайти спільну мову з усіма, з ким спілкувався. Пєв планував у майбутньому створити власну сім’ю, а ще він мав такий рідкісний дар – завжди казав всім правду в очі, про нього ще казали, що Олександр є голосом розуму. Він дуже любив повозитися з технікою, щось там полагодити (генератор чи бензопилу) чи налаштувати (якось він власноруч провів світло на позицію).

Побратим згадує один з кумедних випадків, що трапилися за його з Пєвом участі. Це було у Львові, під час призову на строкову, у 2013-му. Усі строковики трималися своїх земляків, кожне місто чи регіон були, як одна команда. Спочатку розселення так і відбувалося - з прив’язкою до регіону, але вже наступного дня почалося розподілення по відділеннях та взводах, а також по всій казармі, де тебе вже не питали, поруч із ким ти хочеш бути.

Вранці побратим кудись пішов за дорученням сержанта й попрохав Олександра, щоб той залишався біля їхніх речей та зайняв два нижні місця, адже побратим трохи боявся висоти та казав, що підкорювати вершини – то не його. Протинявшись десь цілий день, хлопець повернувся та побачив, що його речі на верхньому ярусі. А Пєв пояснив це так, що це – армія, і розселяли за принципом «верх-низ, верх-низ». І кожного наступного ранку, коли побратим прокидався, його мучила зовсім не думка, що він не виспався, чи ще щось, а те, як він буде заправляти ту кляту верхню койку. Пєв признався в усьому вже згодом, і це було вже не образливо, а смішно, та й сваритися зовсім не хотілося, адже хлопці міцно стоваришувалися під час несення служби.

Загинув 21 січня о 18.05 в районі селища Гнутове Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Його ім’я навіки залишиться викарбуваним у лавах 2-го взводу.

Поховали Олександра Сергійовича Отрєп’єва 23 січня у рідному селі. У нього залишилися мати та брат.

Роман Васильович Дзюбенко народився 13.10.1994 року у селі Вільхове Станично-Луганського району Луганської області.

Навчався у школі міста Станиця Луганська, згодом був призваний на строкову, яку проходив у лавах одного з підрозділів МВС, а 30.08.2018 року був призваний за контрактом Жовтнево – Станично-Луганським РТЦК та СП Луганської області.

Ще тоді, коли Роман був поранений, але живий, про події того фатального для Романа вечора згадували його побратими у спілкуванні з кореспондентом видання АрміяInform:

«Це сталося на Луганщині, неподалік Новоолександрівки. Близько сьомої години вечора, вже вкотре нехтуючи мирними домовленостями, окупанти відкрили прицільний вогонь по українських захисниках.

Коли побратими пораненого згадують події того вечора, то їм важко стримувати свої емоції. Вони запевняють, що це був далеко не перший обстріл їхніх позицій від початку перемир’я. Хлопці показують речі Романа. Серед них — захисна каска. Вона вся вкрита брудом і засохлою кров’ю. Ворожа куля прошила її наскрізь, залишивши примарні шанси на виживання воїну.

Коли почався обстріл, Роман Дзюбенко ніс бойове чергування на одному з постів. Разом із ним був і його друг Дмитро, який згадує таке:

— Спочатку ми почули, як поряд ліг ВОГ. Доповіли, що почалися провокації. Вже за кілька хвилин по нас відкрили вогонь з кулемета. Били прицільно. Перша черга пройшла над нами. Ще за мить я побачив, як Рома зробив крок і різко впав на дно окопу. Перша думка — напевно, підсковзнувся, багнюка ж ледь не до колін. Я покликав його, та він не реагував. Тоді й зрозумів, що трапилося найгірше.

Дмитро не розгубився. Він швидко підскочив до друга. При тусклому світлі кишенькового ліхтаря оглянув його. Побачив вихідний отвір на касці. Зрозумів, що куля пройшла навиліт.

— Я обережно зняв з нього бронежилет. Подивився, чи немає інших поранень, — розповідає Дмитро. — Рома не подавав жодних ознак життя, його пульс був дуже слабкий. Негайно зв’язався по рації з медиками. Кількома словами описав характер поранення. Черговому ВОПу сказав, щоб терміново готував евакуацію. Я притримував голову Роми. Мої руки, одяг, здавалося, все навколо було просякнуто кров’ю. Медикам знадобилося близько десяти хвилин, щоб дістатися до нас. Мені цей час здався вічністю…

Медики, що чергували в той час на позиціях, діставшись до бійця швидко надали першу допомогу та почали евакуацію. Володимир Борисович був одним із тих, хто прийшов на допомогу пораненому.

— Стан Романа був вкрай важкий. Він втратив багато крові. Потрібно було негайно стабілізувати його прямо в окопі, — розповідає Володимир. — Разом з Владом, теж бойовим медиком, під’єднали йому «вену». Почали інфузійну терапію. До точки евакуації майже кілометр. Хлопці несли його на ношах. Через вузькі окопи ноші доводилося високо піднімати. Робили все швидко, але максимально обережно, щоб не впустити та не завдати ще більшої шкоди. В’язка багнюка, м’яко кажучи, не сприяла процесу. Я дуже вдячний групі евакуації. Попри всі складнощі, вони дуже швидко донесли бійця до машини. А Рома, він молодець, бореться за життя як справжній воїн. Ми всі сподіваємося на його одужання.

Про пораненого бійця розповідає його кум — Дмитро. Він служить у тому ж підрозділі, що й Роман Дзюбенко.

— Ромі двадцять шість. Ще якихось три місяці тому він хрестив мою донечку, — ледь стримуючи хвилювання говорить військовослужбовець. — Веселий, завжди допомагає, нікого не кидає у біді. Ми з ним обидва місцеві, разом вчилися в одній школі. Я знаю його з дитинства. Торік Рома одружився. Його сину усього пів року. Дуже сумно… Важко говорити. Не можу їсти чи спати. Постійно телефоную його рідним, запитую, чим можу допомогти» .

Молодший сержант, головний сержант – командир 1-го відділення 2-го взводу 2-ї мотопіхотної роти 22-го окремого мотопіхотного батальйону 92-ї окремої мотопіхотної бригади.

Увечері 26 січня в районі села Новоолександрівка Попаснянського району Луганської області Роман Васильович зазнав вкрай важкого наскрізного поранення голови, завданого снайпером найманців РФ.

Його терміново було евакуйовано спочатку до лікувального закладу Попасної, а наступного дня, 27 січня, переведено до 65-го військово-медичного шпиталю у місті Часів Яр. Поранення Романа Дзюбенка було визнано неоперабельним у зв’язку із вкрай важким станом пацієнта. Вранці 30 січня у військовослужбовця зупинилося серце, невідкладні реанімаційні заходи не принесли бажаного результату, і о 8.46 ранку він помер. У нього залишились мати, брат, дружина та син.