«Люблю тебе, тату»: щемливі спогади луцького співака - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.31 € 32.47
«Люблю тебе, тату»: щемливі спогади луцького співака

Місяць потому Олександр Положинський вирішив написати спогади про рідну людину. 

Фото із сторінки-фейсбук Сашка Положинського.

«Люблю тебе, тату»: щемливі спогади луцького співака

В українського співака і музиканта Олександра Положинського на Новий рік раптово помер батько, який жив у Луцьку

Подіями того дня, а також теплими спогадами про рідну людину Положинський поділився у фейсбуці.

Він каже, що ніколи не святкував Новий рік з батьками – зазвичай приїжджав до них на Різдво. А цього року плани змінилися. До того ж, згадує, раптом відчув, що має бути вдома.

«Ми гарно посиділи втрьох — мама, тато і я. Трошки поїли, випили по келиху шампанського, поспілкувалися. Близько другої, прибравши зі столу, лаштувалися спати. Коли опівночі я загадував свої кілька традиційних бажань, першим з них було те, якому вже через три години судилося не збутися, – щоб батьки були живими і здоровими», – пише співак.

Він згадує, що ніщо не віщувало трагедії, але чомусь він узяв із собою з Києва теплі темні речі, які зовсім не потрібні були в новорічно-різдвяних святкуваннях.

«Коли в новорічну ніч я вже лежав у ліжку, готуючись до сну, я раптом почув у собі зовсім не новорічну пісню й відчув необхідність викласти її у фейсбук... Я виклав її, коли тато ще був живий, але я не знаю, звідки вона до мене прийшла. Коли я засинав, мені привиділася могильна табличка з іменем мого батька і датою смерті 01.01.2021. Я відігнав від себе це моторошне видіння і заснув. А хвилин через 40 мене розбудив крик мами...» – йдеться у дописі Олександра.

Батька врятувати не вдалося, попри зусилля і рідних, і медиків.

Місяць потому Олександр Положинський вирішив написати спогади про рідну людину. 

Місяць потому Олександр Положинський вирішив написати спогади про свого батька. 

«Тато, як і я, народився в Луцьку. В тій самій хаті, в якій потім народився і я… Хата стояла в самісінькому центрі, хто знає Луцьк, – на перехресті теперішніх вулиць Лесі Українки та Кривого Валу, навпроти Будинку техніки. Зараз тієї хати немає – її знесли десь в першій половині 80-х, не питаючи на те нашої згоди…

По сусідству знаходився легендарний Двір Чудес, компанію з якого знали й поважали, інколи й боялися, і в Луцьку, й на околицях. І мій тато, тоді ще не Євгеній Сергійович, а просто Женя, зрозуміло, був у цій компанії також. Був Женя хлопець центровий».

«З дитинства мій тато дуже любив голубів. У нього була своя невеличка голубівня біля дідової хати, потім часи змінилися, тримати їх далі змоги не було, але любов та лишилася з татом до останніх днів. 

Коли в середині 90-х батьки переїхали у власний дім, то тато знову повернувся до давнього захоплення і збудував окрему голубівню. Коли в ній стало заламало місця для його улюблених птахів, влаштував ще одну на горищі сараю. Коли і там стало тісно, облаштував ще одну на горищі й самого будинку, але тут вже мама виступила з протестом, і згодом третю голубівню було розформовано. 

Але скільки голубів було в усіх трьох у найкращі часи не знає ніхто, хіба тато комусь казав по секрету. Ми з мамою думаємо, що сотні дві точно було. А може, й більше…»

«З дитинства тато розводив акваріумних рибок та декоративних пташок. Сам умів клеїти акваріуми та майструвати клітки, знався на тому, в яких умовах утримувати, як доглядати, чим годувати і де брати корми.

Коли наприкінці 70-х років у Луцьку планували відкрити зоологічний магазин, тата, на той момент інженера Луцького автозаводу, запросили в якості консультанта…

Один із моїх спогадів тих часів. Я в майбутньому магазині, довкола робочий безлад, якісь недобудовані полиці та вольєри, вже готові акваріуми та клітки, запчастини для тих, які ще будуть робитися. І посеред того всього мій тато з білого пластику та скла клеїть великий акваріум. 

Коли готовий магазин готувався до відкриття, татові запропонували стати його директором. Так захоплення стало професією».

«Кажуть, у той час луцький магазин «Природа» був найбільшим та найгарнішим в Україні… Пам'ятаю величезну кількість людей, в першу чергу дітей, які ходили туди просто як на екскурсію. І в тому, що там було на що подивитися, – безліч гарних рибок, тваринок, птахів, рослин – була велика частка старань і душі мого тата.

І тато старався, щоби магазин ставав ще кращим і цікавішим. Якось почув, що в якомусь селі на ланцюгу в собачій буді живе мавпочка. Казали, що якийсь моряк привіз ту мавпу в подарунок мамі, мама моряка поняття не мала, як ту мавпу доглядати, то й припнула, як пса. Тато поїхав у те село, знайшов тих людей і переконав віддати мавпочку в магазин. І потім багато років вона прожила там в окремому вольєрі, розважаючи дорослих і дітей».

«Тата знали й поважали дуже багато людей… Коли наприкінці 80-х – на початку 90-х я потрохи входив у самостійне життя, я часто зустрічав незнайомих людей, які питали, чи я, часом, не син Жені Положинського. Коли я казав, що так, просили передати татові привіт, а мені намагалися допомогти у вирішенні моїх справ чи просто говорили гарні слова».

«Часто, коли була можливість, тато їздив сам і з мамою за кордон – у Польщу, Угорщину, Чехію, Югославію. Щось везли на продаж туди, щось привозили звідти. Завдяки цьому в нас раніше, ніж у багатьох інших знайомих, з'явився автомобіль, потім – закордонний телевізор, двокасетний магнітофон, відеомагнітофон, відеокамера. 

Завдяки цьому я був модно вдягнений, мав круті плакати на стінах, дивився закордонні фільми, яких ще ніхто з моїх друзів не бачив, чув музику, яку ніхто з моїх друзів не чув. 

Але мій тато не гріб лише під себе — завжди готовий був підвезти когось на потребу, запрошував друзів на таємний перегляд забороненого кіно, доручав і дозволяв мені переписувати музику з касети на касету».

«Якось трапився цікавий випадок, який дуже підняв авторитет мого батька серед хлопців у нашому дворі. Коли тато купив першу машину, він, не маючи ще для неї гаража, ставив її під вікнами і час від часу вночі визирав, чи все гаразд. 

Якось побачив, що в машині – а це був «жигуль» першої моделі – горять ліхтарі. Тато гукає мамі, щоби дзвонила в міліцію, сам швидко підривається і біжить до машини. Підбігає і різко відчиняє двері водія. Виявляється, в салоні не один, а двоє. Той, що за кермом поривається вискочити, тато б'є його в пику, зачиняє дверцята і біжить на інший бік. Там з машини рветься пасажир — тато лупить і його та зачиняє дверці. Знову біжить до водія і знову добряче цідить йому, зачиняє дверцята й знову біжить на інший бік. Так він бігав туди-сюди, поки не підійшли міліціонери в цивільному. Все те з вікна бачив мій товариш-сусід, розповів усім у дворі, тато став героєм, рейтинг зашкалив».

«Коли мені було 15, ми взимку на якійсь водоймі, проломлюючи кригу і бродячи по коліна у воді, виловлювали якісь пухнасті водорості. Потім їх вдома, у ванній з холодною водою, я довго й наполегливо відмивав від піску та іншого зайвого — доводив до товарного виду. Так я заробив на свій перший власний годинник. І це не було легко».

«Тато мав схильність до колекціонування. Колись збирав марки та монети, потім трохи – предмети старовини. У нас вдома повно якось старого реманенту – жорна, колеса від возів, прялки і ще купа всього, що я й не знаю, як воно називається і для чого воно є. На стінах багато картин – Байдуков, Якубек, Кумановський, Сметанкін...»

«Тато любив музику. В машині завжди грав магнітофон... Якось, пригадую, почув у мене Rancid — попросив дати йому в машину, сказав, що така музика йому дуже підходить для їзди. А влітку минулого року, почувши в мене музичку 80-х, кайфонув і попросив записати йому кілька збірок. Мама казала, що потім він просто вмикав ті збірки – сідав і слухав».

«Тато дуже пишався мною. Любив ходити на мої концерти, коли я в Луцьку виступав, особливо йому своєю атмосферою подобалися наші виступи на Бандерштаті. Час від часу просив мене підписати для когось зі знайомих плакат або диск».

«Тато часом їздив у справах товариства охорони природи по області, інколи брав із собою мене. Якось ми поїхали на острів на озері Світязь. Які там були справи і що ми там робили – я вже не пам'ятаю. Пригадую тільки якихось чоловіків у кашкетах, падає дощ, все залите водою. Мій тато загорнув мене у своє тепле якесь напіввійськове пальто, взяв на руки і йшов із тими чоловіками по воді. Довкола негода, вода хлюпає під ногами, вода ллється з неба на нас, а мені спокійно і затишно у татовій шинелі, у тата на руках».

«Спочивай в мирі. Люблю тебе, тату», – такими словами закінчив свої спогади Олександр Положинський.