ЧОМУ НА ВОЛИНІ ВАЖКО ЗНАЙТИ ВОЛИНСЬКИЙ СУВЕНІР?

Нещодавно одна моя знайома розповідала: приїхали до неї на кілька днів погостювати друзі із Канади. Із приємністю і добрими враженнями прогулювались Луцьком, не приховуючи подиву від того, як таке порівняно невелике місто може поєднувати в собі стільки цікавої старовини та сучасності...

Оксана САМУЛЯК


І справді, Луцьк славиться надзвичайно багатою і неповторною історією. Замок Любарта, старі церкви, вулички, якими колись ходила Леся Українка, добре впорядкований центр... І все це в обрамленні великих сучасних споруд, розважальних центрів, які цілком відповідають найновішим європейським стандартам.
Іноземні гості були просто в захваті від усього побаченого, а коли прийшов час повертатися назад, попросили щось на згадку про наше славне місто. І тут знайома моя опинилась у досить складному становищі. Бо що ще суто „луцьке” можна запропонувати, окрім традиційних цукерок „Луцьк” і пляшок напою від «Вівату» ?
Зізнаюсь чесно, я й сама розгубилася б у такій ситуації. Здавалось, народилась у Луцьку, усе життя прожила тут, знаю місто, як то кажуть, вздовж і впоперек, а де придбати сувенір – не знаю.
У Львові зазвичай запрошують гостей на Вернісаж, кияни пропонують обрати щось на згадку про столицю на Андріївському узвозі. А як в таких випадках діяти гостю Луцька? Я вирішила провести маленький експеримент і, представляючись іноземною гостею, з вигаданим акцентом запитала на вулиці кількох перехожих лучан, де можна купити щось таке, що б тісно було пов”язане з культурою волинського краю. Більшість розвели руками. І лише одна жінка порадила пошукати на першому поверсі ЦУМу. Однак у центральному універмазі мені змогли запропонувати усе, починаючи від брелків російського виробництва, закінчуючи китайськими статуетками-талісманами. А от виробів волинських майстрів не знайшлось.
Щоправда, якщо пощастить, то іноді, блукаючи вулицями міста, десь на задвірках можна знайти одиноких продавців виробів ручної роботи, які неспокійно озираються навколо, боячись податківців… Кілька волинських художників прихистилися на вулиці Лесі Українки легально. Влада дала їм відповідний дозвіл, однак умови для праці в цьому місці цивілізованими не назвеш. Коли, наприклад, починається дощ, доводиться поспіхом збирати розставлені просто на землі картини і бігти ховати роботи до під’їздів, бо ні даху, ні навіть навісу над головою нема. Художники зізнаються, що інколи просто хочеться махнути на всю цю справу рукою й послідувати прикладу молодих митців — надсилати роботи до Києва: і прибуток більший, і мороки менше...
Гарне вирішення такої проблеми знайшли львів’яни. У Львові в центрі міста відкрито арт-кафе з величезними виставковими залами. Усі бажаючі майстри тут можуть організувати виставку-продаж. А відвідувачі мають змогу не лише насолоджуватись смачною кавою, а й оглядати неповторні картини, скульптури... Якщо якийсь витвір мистецтва особливо припав до душі - його можна тут же придбати. Як результат, кафе приваблює людей своєю оригінальністю і ніколи не буває порожнім, а майстри мають змогу виставити свої роботи на широкий загал і реалізувати їх. Але у Луцьку на пропозицію художників наслідувати приклад львів’ян власники численних кафе та барів одноголосно відповідають: „А що нам за це буде?..”.
То невже лучани не мають чим привернути увагу гостей міста? На моє питання відповів голова спілки майстрів народного мистецтва Волині, художник і мистецтвознавець Володимир Винничук. Пан Володимир стверджує, що наш край, як ніякий інший, багатий на здібних і талановитих людей. Надзвичайно багато народних майстрів трудиться сьогодні на Волині. От тільки вони не мають змоги донести свої роботи до широкого загалу. У Луцьку не вистачає вільних приміщень, де можна було б влаштовувати виставки-продаж, нема й спеціальних ринків таких, як, скажімо, львівський Вернісаж. Тому більшість своїх робіт наші умільці надсилають на продаж у Київ або за кордон.
А запропонувати гостям волиняни мають що. Нині, кажуть, майстри почали відновлювати характерні для нашого краю промисли. На поличках тих небагатьох крамниць, у яких вироби волинян ще виставляються на продаж, можна знайти прекрасні солом’яні брилі, вишиті сорочки, окремі з яких оздоблені бісером, прикраси з бісеру: характерні для волинського краю силянки (колом оздоблюють шию) та гердани (трішки схожі на краватку), неповторні зразки різьби по дереву, розписи берести (кори берези), прекрасні вироби чорної (димленої) кераміки, яку по-народному називають сивою, дитячі іграшки, вишивки, виконані притаманною лише для Волині технікою занизування, вироби та картини з соломки та безліч інших достойних робіт. Зберігаючи народні традиції, волинські майстри не бояться і поімпровізувати. Вони осучаснюють ткацтво, розроблюють нові орнаменти для вишивок. А в роботі із соломкою Валентина Галкіна започаткувала абсолютно новий напрямок - соломопластику. Особливість авторської техніки полягає у тому, що роботи виконуються об’ємними.
І є лише одна прикрість. Щоб перелічити крамниці, де можна придбати вироби декоративно-прикладного мистецтва, достатньо пальців однієї руки. І усі вони створені з великими потугами завдяки ініціативі приватних підприємців.
Ті іноземні гості, яким вдається відшукати ці крамниці, із задоволенням купують витвори волинян. За словами працівників магазину-салону „Волинський сувенір”, найбільше іноземцям до вподоби наші брилі, які вони купують і одразу ж одягають, компакт-диски із записами обрядових пісень, прикраси з бісеру та вишиті сорочки. Одна гостя зі Швеції так хотіла вишиванку, що, не знайшовши жіночої моделі, приміряла та придбала чоловічу сорочку. Також іноземці на згадку про наш край охоче купують картини із зображенням замку Любарта, старого міста і традиційні українські пейзажі. Подобаються гостям Луцька малюнки білих українських хаток, мальв і соняшників.
Приємним є те, що останнім часом зароджується мода „на народне”. Нерідко покупцями стають лучани, які для себе або на подарунок друзям бажають придбати українські сувеніри, прикраси, одяг, забарвлені старовиною, нашим суто волинським колоритом.
Нещодавно мені пощастило поспілкуватися з талановитою вишивальницею, знаною далеко за межами нашого краю, Оксаною Пузняк. Вишивкою вона займається з дитинства і залучила до цієї справи всю сім’ю. Окрім традиційних ниток, для оздоблення тканин мисткиня використовує навіть бісер. Її роботи вражають своєю красою. Однак вишивальниця стверджує, що в Луцьку, як би того не хотілось, дуже важко ознайомити поціновувачів мистецтва з її авторськими роботами, тому й доводиться співпрацювати з киянами. Пані Оксана мріє, щоб у Луцьку теж були відповідні місця, де народні майстри зможуть не лише виставляти свої роботи на продаж, а й просто організовувати показові виставки, спілкуватися з людьми, давати корисні поради всім умільцям-початківцям...
Таких людей, відданих мистецтву, на Волині є чимало. То чому б нам не заснувати свій „Андріївський узвіз”? Чому б не дати змогу митцям „заявити” про себе? Ентузіасти знайдуться. Залишається лише знайти підтримку влади.