«Розстріляне весілля» на Волині: історія одного фото - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
«Розстріляне весілля» на Волині: історія одного фото

Врятувалися лише ті, хто був надворі і втік до лісу, прикриваючись димом від запаленої хати.

«Розстріляне весілля» на Волині: історія одного фото

12 лютого 1944 року в с. Яревище, на Старовижівщині, сталася трагедія, яку односельчани вже десятки років несуть у своїй пам’яті, як «розстріляне весілля» на хуторі Заполона

У сім’ї жительки села Ганни Сех помер чоловік і батько чотирьох дітей. Старшу (незаміжню) доньку забрали на примусові роботи в Німеччину. На руках жінки залишилося ще двоє малолітніх діток. Уся надія була на старшого сина Фокія. Але і його могло чекати вивезення, хіба що одружиться. Про це пише Євген Постригач на своїй фейсбук-сторінці.

І посватав Фока Сех сусідську дівчину Гликерію Пашкуду. Із весіллям зволікати не стали й призначили на 11 лютого. Правда, місцевий священик довго не погоджувався вінчати молодих на велике церковне свято - Трьох Святих, - бо це суперечить установленим церковним канонам. Та все ж повінчав.

«Тоді все складалося якось не так. Весілля мало б бути перенесене із ряду причин. Щось ніби протестувало проти його проведення. Навіть у день, коли їхали до молодої на підводах, в останньої раптом відлетіло колесо і покотилося назад до хати молодого», - переказує вчителька світової літератури М.І.Стецюк спомини своєї нині вже покійної бабусі Ганни (по чоловіковій лінії). І А.С. Ковбак, мати якої теж загинула на весіллі, згадує, що хліб, який мати пекла, щоб взяти з собою на весілля, теж ніяк не вдався…

12 лютого весілля було в хаті Пашкуди Ілларіона - батька нареченої. Серед весілян від родини молодого опинився невідомий червоноармієць. Як він потрапив на весілля - забулося: можливо, заблукав на лісових стежинах. Як годиться, гостя запросили за стіл.

Про подальший хід подій на «розстріляному весіллі» навіть самі очевидці розповідають різне. Як би там не було, автомат «гостя» якимось чином опинився в руках молодих хлопців-весілян, які поблизу хати відкрили стрілянину по встановленій мішені.

Постріли почули німці та поліцаї Заболоттівської районної окупаційної управи, котрі пиячили неподалік, у сусідньому урочищі Душево. На кількох підводах карателі наблизилися до місця весілля.

Врятувалися лише ті, хто був надворі і втік до лісу, прикриваючись димом від запаленої хати.

- «Німці! Німці!» - закричали весільники, побачивши поліцаїв. Захмелілий червоноармієць вискочив на подвір’я, забрав у хлопчаків свій автомат, випустив із нього чергу в бік ворога, а сам утік до лісу.

Карателі відкрили вогонь у відповідь... Крик, лемент, люди кинулись урозтіч. Хтось заховався в хаті, хтось - під лавку, хтось - за піч, у комору... Але й там їх наздоганяли кулі. Місцевий поліцай Кирило Зварич, зайшовши до хати, упритул розстрілював своїх же земляків...

Г.І.Пашкуда (нині вже покійний) - брат молодої, якому тоді було вісімнадцять років, згадував: «Хто встиг вискочити з хати до того - той врятувався, хто залишився - згоріли. Батько мій побіг у хлів, щоб випустити худобу, так поляк-поліцай там його і застрілив. А молодята згоріли... їх упізнавали потім по уцілілих кусочках одягу... Врятувалися лише ті, хто був надворі і втік до лісу, прикриваючись димом від запаленої хати».

Ці страхітливі події в лютому-березні 1987 р. намагалися відтворити київські «кіношники». І саме завдяки тодішньому сільському голові, нині покійному Василю Тусю, фільм відзняли.

У знятому документальному фільмі «Горіла сосна, палала...», щоб наблизити реальність до подій того рокового дня, 12 лютого 1987 р., в с. Яревище проведено справжнє весілля. Молодята, Людмила Зубчик і Володимир Старчук, погодилися на визначену режисерами дату й сюжет фільму. Не кожному ж випадає нагода зніматися в кіно.

Готуючись до весільної церемонії, домовилися про розмальовані брички із Шацького національного парку, справжні білі кожухи для молодят і навіть, знайшли музиканта-скрипаля Йосипа «Жука», котрий грав на весіллі ще тоді, у 1944-му.

Окрім відтворення одного з кривавих епізодів тієї страшної війни, фільм переслідував ще й політичну мету - віддати під суд поліцая Зварича, який, за інформацією спецслужб, заховався в Англії. Подейкували, що він служив там при церкві. У селах Яревище, Кримне, Мокре Старовижівського і Гута, Тур, Заболоття, Заліси, Краска - Ратнівського районів проведено збори, на яких писали листи-звернення до прем’єр-міністра Англії Маргарет Тетчер із вимогою видати Зварича радянському правосуддю.

Газети «Радянська Волинь» (Коваль О. Іменем справедливості. - 06.04. 1986) і «Сільські новини» (Пам’ять людська не прощає. - 15.04.1986. - № 46) писали, що звертаючись до англійського уряду з проханням видати злочинця, аби він відповів за скоєне, сподівалися на аргументи документальних свідчень. На місце трагедії пізніше навіть приїжджали англійці, однак Зварич так і не постав перед судом.

Але стрічка загубилася серед архівів кіностудії імені О.Довженка. І тільки в 2013 році, дякуючи все ж тому В.Тусю і Ю.Бідзюрі (нашому земляку, який проживає в м.Києві) стрічку віднайшли і дали змогу кожному односельчанину пережити ті страхітливі події через розповіді очевидців з екрану.

Убитих ховали на кладовищі наступного дня, 13 лютого. Кожного - своя родина. Щоб не ображати пам’ять померлих, від яких на згарищі хати залишилися лише шматочки одягу чи взуття, викопали величезну яму, зсунули туди рештки хати, перемішані з людськими кістками, й насипали братську могилу. Згодом на цьому місці встановили пам’ятник, а в 2010 році пам’ятний знак було повністю оновлено.

Батька молодої (Іларіона Потаповича Пашкуду) і його доньку (наречену Гликерію) поховали в одній могилі, нареченого Фоку Сеха - в окремій могилі. Чому їх, уже повінчаних, не поховали в одній могилі-забулося...

Того страшного лютневого дня серед тих, хто врятувався, була Текля Боярчук, котра готувалася стати матір’ю. Тікаючи від смерті, на снігу народила мертву дитинку...

Круглим сиротою після весілля залишився Авдій Бегаль, якому виповнилося тоді лишень десять років. Його врятувала від смерті рідна Ненька-Мати - Текля Кіндратівна, прикривши від куль свою рідну кровиночку власним тілом...

За метричною книгою реєстрації актів про народження, шлюб і смерть парафіян Свято-Вознесенської церкви за 1944 p., число жертв трагедії складає двадцять п’ять осіб.

За метричною книгою 1944 pоку 13 лютого на кладовищі села поховано 19 жертв трагедії, 14 лютого - ще п’ять осіб, 17 лютого - ще одного загиблого. У метричній книзі в графі «Причина смерті» яревищенський батюшка Іоан Семенович записав: «усіх побила німецька поліція в день свадьби в домі батька нареченої із кулемета і запалила дім, від чого багато людей згоріло на вуголь. Причиною послужила присутність на свадьбі одного червоноармійця, котрий, відстрілюючись, втік невредимий».

17 лютого 1944 року сельчани поховали останню жертву розстріляного весілля – А.М.Міндера. Його тіло впізнали лише за пряжкою шитика....

Установити кількість усіх жертв розстріляного весілля немає можливості, оскільки загиблі родичі могли бути захоронені на кладовищах у сусідніх селах.