Та щоб їх послухати, ладнайте велосипед – транспортного сполучення з містом це село не має...
Та щоб їх послухати, ладнайте велосипед – транспортного сполучення з містом це село не має.
Міжлісся – невелике, на 22 двори, село, до якого з двох боків майже впритул підступає ліс. Ідеальне, здавалося б, місце для зеленого туризму, про який зараз так багато говорять. Від автобусної зупинки до траси Володимир-Волинський –Луцьк – 5 кілометрів і 600 метрів. Як розказують старожили, до війни село було як село — одні називають 300 дворів, інші – 120. Жили в ньому, як і у більшості прибузьких сіл, українці, поляки, німці, євреї. Умовно ділилося село на дві частини — Доєву і Владиславівку. Коли прийшли перші “чубаті” (бо в будьонівках) совєти, не сподобалися їм старі назви, хоча у свідоцтвах про народження місцевих малюків ще на початку 60-х вказували Владиславівку.
Ірина НАДЮКОВА
СІЛЬСЬКА ГАЗДИНЯ З МІСЬКИХ ПОВЕРХІВ Березовичівський сільський голова Юрій Ковальчук (до речі, міжліський онук) розповів, що із 64 жителів 30 - працездатного віку, підростає десятеро діток. У малому селі всі на виду. “Люди наші приязні, завжди раді новому спілкуванню, ненав’язливі”. Природний газ був на Міжліссі раніше, ніж у ближчій до луцької траси Бегеті. Цим селяни завдячують своєму землякові Миколі Гаху, який, працюючи генеральним директором “Волиньголовпостачу”, допоміг вирішити цю справу. Завдяки йому у десятьох міжліських кухнях з’явилися ще й дефіцитні тоді газові плити українсько-угорського виробництва “Карпати”, якими й зараз дивуються контролери з управління газового господарства. Село має і водопровід, хоч і не завжди справний. Хліб печуть самі або купують у підприємця, що раз на тиждень привозить продукти, або коли бувають в місті — на запас. Все інше — своє. Молодші жителі Міжлісся господарюють самостійно, старші — здають свої паї фермеру. Перша з правої сторони вулиці - хата Біланів. Будинок новий. Спочатку, розповідає дружина колишнього лісника Інна, мали тут дачу. Потім вирішили побудуватися. Чоловік все робив своїми руками. Інна родом з Володимира. Вона із тих п’яти міських дівчат, про яких казали колись у колгоспі “Росія” — спустилися в село з міських поверхів. — Чи не нудьгуєте за містом? — питаю Інну. — У нас нема коли скучати, — відповідає Інна, — роботи вистачає. Чоловік у мене добрий, дочка вже в сьомому класі. Пізніше розказали, що у Міжлісся переїхала й сестра Інниного чоловіка, Валентина Ковальська, яка вирощує найкращі на все село помідори. А біля будинку Біланів стоїть металевий вагончик, планують відкрити магазинчик для односельців. Почувши, що сім’я орендує озеро, не втримуюсь, щоб не спитати, чи дозволяють стороннім ловити рибу. — Цим більше займається чоловік, але здається, місцеві ловлять безплатно, а приїжджі — платять гривню. Зараз нерест —рибалок нема, — каже жінка.
ПОЛЬСЬКИЙ КАВАЛЕРИСТ Микола Ковальчук, який має 88 років, — хоч не корінний, але найстаріший мешканець Міжлісся. Піднімаю великий залізний гак, на який була закрита хвіртка, і під ноги стелиться акуратний споришевий килимок. У садку великі доглянуті кущі півоній, пуп’янки от—от розкриються. Господар, незважаючи на поважний вік, без окулярів, саме за хатою щось лагодив. З молотком у руках стояв навколішки на землі, поряд — драбина, яку, мабуть, і майстрував. Хоч трохи недочуває, і тому говорити довелось голосніше, але про себе Микола Іванович понарозказував чимало. Родом дід Микола із села Кобло чи Кубло за Бугом. Служив у польській кавалерії, потрапив у німецький полон, де зазнав жорстоких поневірянь й голоду (важив 27 кілограмів). За участь в оборонній війні 1939 року має відзнаку від президента Республіки Польща. Як дорогоцінну реліквію зберігає дідо свою “Метрику вінчання”, яку завірив 3 листопада 1941 року настоятель православної парафії в с. Шпіколоси. Микола Іванович розповів, як повернувся з полону й хвора вже мати нарадила йому женитися на сусідській дівчині. — Мама померла під час весілля. І дня з нами не прожила, — й досі шкодує дідусь. — Коли переселились із Польщі, спочатку мусили їхати аж під Одесу. Та не сподобалось, повернулись назад. “Як добирались?” “Кіньми, ми ж хазяї були”, — гордо, відкидаючи мої сумніви, каже хазяїн. Перезимували під Луцьком, у Звірові, приїхали сюди, бо цю місцевість добре знав. Поставили хату. Пас худобу в колгоспі, сторожив, дружина працювала на фермі. Виростили двоє синів. На жаль, старшого Івана вже немає. Молодший, Олексій — меліоратор, приїжджає до батька з Коломиї. — Уже 28 років після смерті дружини Микола Ковальчук проживає сам. Не має ні кота, ні курки, ні собаки. “Нащо воно, — каже,— сам впаду, то воно ж голодне буде. Сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю, — жартує , — от лиш зроду не п’ю горілки”, — додає вже серйозніше. Дід Ковальчук називає прізвища своїх військових начальників з польської кавалерії. І досі воюють вони у дідовій свідомості, знову шикується польська кавалерія…
ВЕЛОСИПЕДИ ЗАМІСТЬ МАРШРУТКИ Ярослава Лах, що колись завідувала фермою, саме йшла з дійницею до хліва. Спинилась на кілька слів. Тепер сім’я господарює самостійно, як майже всі міжлісці. На питання, як живеться, забідкалася, що нема чим до міста добиратися. “Ходила маршрутка, але перестала”. На підтвердження її слів заїхала велосипедом на подвір’я дочка. — А школярі ногами мусили ходити десь за місяць до кінця навчального року. Он дитина нездорова, — ходи до нас, — покликала хлопчину з сусіднього двору, що годував квочку з курчатами, — він у Березовичівську школу ходить, — добирайся, як хочеш! Інші діти — в Микуличі, найменші — у Бегету. Ну як йому, кульгаючи, 6 кілометрів йти? А вчиться ж дитина непогано. Антон Лах — восьмикласник, мислить і підтримує розмову, як дорослий. Знає, що за молоко Володимир-Волинський КМП платить знову від середини квітня по 60 копійок. А тримають їх більшість сімей по кілька, бо молоко — основний дохід. Зоя Мусатова, з якою зустрілися трохи пізніше, ще молода й гарна, хоч має чотирьох дорослих дітей. У колгоспі “Росія” доглядала телят, завідувала фермою. Колгоспні роки — її молодість. Каже, тоді й на роботі встигала, й у хаті, й на городі. У Бегеті працювали дитячий садок, школа. — А тепер ми нікому не потрібні, — бідкається жінка, —виживаємо, хто як може. Добре було, коли державний автобус ходив. Маршрутка теж зручно, хоч коштувала 2 гривні 20 копійок. Та я і 3 гривні заплатила б, аби хоч три рейси пустили.
У БАБИ ПІВЕНЬ ЗА ХАЗЯЇНА Дві бабусі на лавочці — Марія Григорівна Мовяк та Надія Ксенофонтівна Бичук — гріли зболені суглоби на сонечку. “Руки й ноги в колгоспі відробили. У “Комсомольці”, ще за Герасимчука, корів доїли, всяку роботу робили, яку скажуть”. У церкву ходять у Хворостів. Надія Бичук ще тримає корову. Марія Григорівна, сваха старого Ковальчука, як і він, народилася у Польщі. Коли вивозили на Миколаївщину, старшій доньці було лише шість неділь. У Міжліссі проживає з 1947 року. — Спочатку, — розповідає, — поставили буду під лісом, потім побудувалися. Працювала на фермі, на буряках. Одна дочка — у Березовичах, друга — в Луцьку. З ким живу? З півнем, — каже бабуся. — Тільки дивись, щоб цигани не обібрали. У діда Дзюби торік попросили води напитися, то 2 тисячі гривень забрали. Недавно знов приходили, то дід каже — пий надворі з колонки, і не пустив. Дивляться , щоб стара людина сама була, й дурять.
ЩО ХВИЛЮЄ ФЕРМЕРА Зелені ворота навпроти автобусної зупинки, яку саме фарбували робітники дорожньо—експлуатаційного підприємства, — оселя Карповичів. З жовтня 1992—го колишні колгоспний бухгалтер та інженер Галина й Леонід фермерують. Зараз мають понад 19 гектарів землі. — Щоб купити комбайн, брали кредит, — каже жінка. — Є в господарстві вже і вантажівка. Будуємо склад для зерна, бо не вигідно зберігати його на комбінаті хлібопродуктів. Село наше гарне, хоч і маленьке. Може, молоді було б більше, — продовжує вона, — якби встигли колись дорогу збудувати. Проект її до Міжлісся у кінці 80—х років був. Та дотягнули лиш до колгоспної контори у Бегеті (напіврозібраний залишок приміщення ми бачили). Кажуть, за проектом дорога мала бути на 80 сантиметрів вищою. — Тепер, коли йдуть затяжні дощі, або весною розливається вода, — їдеш, як по подушці. З—під коліс пирскає вода, — каже Леонід. — Розбивають дорогу й тяжкі лісовози. Чомусь не зимою їздили, коли мороз тримав, а навесні. Ліс вирізають, вже й опеньок скоро не буде де збирати, журяться селяни. Григорій Карпович, батько Леоніда, народився тут. Землю у Міжліссі купив у 1926 році ще його дід, переїхавши з Мокреця. У сім’ї зберігаються про це документи. Григорій Пилипович саме повернувся з сином з Микулич. Хоч із ціпком, але який елегантський дідусь! Та таких гарних вусів не знайти, мабуть, на всю округу. Білі, акуратні, волосинка до волосинки, якось по—особливому, артистично вигнуті, в міру пухнасті, наче попрацював над ними шикарний цирульник чи театральний гример. Григорій Пилипович добре знає місцеву історію, до нього звертаються студенти ВДУ, коли треба писати курсові роботи про свої рідні села. Дванадцятирічна Оксана Карпович каже, що зі свого села нікуди не хоче. У бабусі на Львівщині теж гарно, але на Міжліссі — найкраще. Тут ліс просто за городом починається. Оксанка знає, коли яка квітка розцвітає, як називається. У маминому довіднику знаходить знайомі рослини, порівнює з тими, що ростуть неподалік в лісі. Торік натрапила на великі лісові дзвіночки, пересадила їх собі на квітник, і фіалки лісові розвела. От тільки, медунки не можна виростити — каченята з’їдають. Над плитою сушилась низочка грибів. Це Оксанчині. Великого білого вона зрізала недавно неподалік свого городу. Оксана, пройшовши якусь сотню метрів від хати, вийшла зі мною на узлісся. У траві, під кущами є перепілчине гніздечко. “Десь тут, зараз вона випурхне”. Але перепілка затаїлася, і ми з Оксанкою вирішили її не тривожити. Ви давно чули солов’я? Леонід Карпович каже, що в їхньому садку маленький співак щоночі витьохкує. А якщо посвистіти, піддражнюючи його, то ще більше старається—заливається трелями, доводить своє вміння. Хоч дорогу до Міжлісся й грейдерували недавно, обнадіявши селян, та постійного транспортного сполучення з містом поки що нема. Невже у вересні школярам знову доведеться їздити в Микуличі до школи велосипедами?
