«Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і досконаліша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші...
«Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і досконаліша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші... Хоч і соромно писати безглузді слова, але мандрівникові це конче потрібно. Треба навіть знати, як вони лаються, щоб остерігатися цього, бо сказано: «Я впізнав зло не задля самого зла, а щоб остерігатись від нього». Наприклад: свиня, щезни, собако, чорт, дідько».
Ельвія ЧЕЛЕБІ, турецький мандрівник, 1657 р.
«... Далі пішов я на Київ, на Вінницю, Дніпропетровськ і Черкаси, Донецьк , Маріуполь, Луганськ, Сімферополь і Харків, Суми і Умань, і Миколаїв. Усі. Всі здивувались вони моїй мові звичайній І відповіли ганебним шинкарським наріччям Чи то з російської, чи з української мови огризком, Сором ударив мене над Дніпром про минуле мойого народу. Вчила печаль мене мову мою українську любити, Вчила любити тебе, Україно, майбутність твою шанувати, Хто дозволив невігласам душі книгу часу псувати?! Хто дозволив, батьки, розмовляти з дітьми таким словом? Ти, Україно, не покритка. Ти не вдова, Україно, Чистої крові земля твоя, небо, сини твої, дочки, Чистої крові культура твоя і твоя бездоганність, Чистою мовою ти колискову співатимеш дітям».
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ, 1968 р.
Двоє мандрівників, турок і українець, у різні віки пишуть про мову нашого народу. Пишуть про зло бруднослів’я і суржикомовності, аж ніяк не заперечуючи слів ще одного мандрівника Україною — француза П’єра Шевальє, котрий у книзі «Історія війни козаків проти Польщі» зауважив, що мова козаків «дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайно витончених зворотів». Куди ж поділися вони, ці витончені звороти, якщо із вуст багатьох людей ми чуємо нині щось зовсім протилежне — або примітивну, дрібну мовну січку на зразок «тіпа», «карочє», або брудну лайку, від якої в нормальної людини, як кажуть, в’януть вуха? Та нікуди. Багатющий, воістину національний скарб рідної мови відкрито лежить і виграє всіма барвами перед нами — у підручниках, літературних творах і, звичайно ж, у словниках. Дивлюсь лише на власну бібліотечну полицю і перелічую: СУМ (словник української мови в 11-ти томах), Шевченківський, енциклопедичний, етимологічний, фразеологічний, філософський, українсько-російський і російсько-український, морфемний, кореневий гніздовий, іншомовних слів, юридичний, українських ідіом, українських рим, словник-довідник літературної вимови і наголосу, літературних термінів, лінгвістичних термінів, власних імен людей. Ні-ні, я далекий від думки, що кожен з нас повинен носити з собою, мов цитатники, словники і скрізь, навіть у побуті, розмовляти лише літературною мовою. Просторіччя використовується як стилістичний засіб для надання мові певного забарвлення і в художніх творах. Але звідки, з яких стаєнь ринув на нас потік бруднослів’я, кримінальної фені («фігня», «дурня», «жерти», «хавати», «відкинути копита», «до лампочки», «по барабану» і т.д. і т.п.)? Не кажу вже про ті слова, які не піддаються відтворенню на папері. Це вже не суржик, якому нещодавно в Києві своєрідний громадський суд виніс «вирок» — «розстріляти». Це мутанти, вислови-монстри, що поступово окуповують мовну територію і залазять щупальцями в людські душі. Щойно якась нікому не відома телеглядацька асоціація батьків накинулась через Національну раду з питань телебачення і радіомовлення на бабу Параску з приводу її публічного вияву неприязні до колишнього Президента України Леоніда Кравчука. Та це, як на мене, «квіточки» порівняно з тим, що ллється на нас щоднини, щогодини й щохвилини з «телеящика». Заслужений учитель України Петро Щербань вважає, що нинішнє телебачення з його «прихватизованими» каналами і переважно чужим, неукраїнським мистецтвом, де анекдотичний гумор цілить переважно нижче пояса людини, — засіб розбещення, деморалізації, дебілізації і денаціоналізації сучасної молоді. І це відбувається в країні, де колись навіть слова «чорт» і «дідько» вимовлялися з острахом і після цього треба було обов’язково перехреститись. Ті, хто з грошових лантухів оплачують телеоглумлення українців, мабуть, не просто так своєрідно розуміють свободу слова, а ще й свідомо чи не свідомо сприяють завоюванню нашого інформаційного простору, в тому числі й гидким російським матюком, принесеним в Україну більшовиками. Кожна людина від роду має право вибору — молитися до Бога чи до сатани. Бо ж не чим іншим, як молитвою до нечистого, вважаються нецензурщина і матюк. Не тільки росіяни, а переважно українці заполонили наш книжковий ринок російськомовним кримінальним, густо «здобреним» непристойностями чтивом. І поки Дума в Москві думає — легалізувати матюка чи ні, неофіційно він уже легалізований. В київському універмазі «Україна» будь-хто може придбати такі «шедеври» нецензурного письма, як «Русский мат», «Озорные стихи», «Я — вор», «Москва бандитская». Заради правди треба сказати, що непристойним словом грішать і деякі українські автори, орієнтуючись, вочевидь, на так званого масового читача. А пам’ятаєте частково публіковане розшифрування плівок скандальної «касетної справи»? Там стільки крапок замість непридатних для друку слів-«зв’язок», що дехто подумав: не може ж так грубо лаятися найвища посадова особа держави. А, може, якраз саме це підтверджує справжність касетних плівок? До речі, мало хто з громадськості в цьому сумнівається. Адже всім відома загальна мовна культура тієї особи, що бовкнула на всю Україну казна-що: національна ідея, мовляв, не спрацювала. І не спрацює, якщо не утверджувати її, не мати в собі, натомість дозволяти роз’їдати душу отруйній іржі бруднослів’я. Спробуйте, дорогі краяни, пройти центральними вулицями Луцька і не набратися гною, що розкидають довкола себе гучнослівні деякі громадяни. Навіть у тролейбуси дехто цей бруд заносить. І що найбільш прикро: як правило, більшість пасажирів сором’язливо мовчить. Час від часу чи то на вулиці, чи в транспорті я не втримуюсь від зауваження на адресу вільних від сорому авторів нецензурщини: «Що ви, хлопці (пане-добродію), собі дозволяєте? Лайка в громадських місцях заборонена». Наражаючись відтак на грубощі або чуючи у відповідь вибачення (по всякому буває), іноді собі думаю: чого лишень я сам повинен захищатися на рідній землі, у своєму місті від зла лихослів’я? Чому не захищає мене його Величність Закон? Мабуть, багато хто навіть не відає, що відповідне законодавство існує. Отож, зло насамперед повинно каратися. На п’ятнадцятому році Незалежності ми закричали-заволали: тютюнопаління — загроза нації! А словесна іржа хіба не отрута? Для людської душі, для нації, що витворила чудову мову й культуру. Закон проти нікотинової отрути вже нібито починає діяти, а про відповідальність за публічну лайливість мало хто знає. Тимчасом у «Кодексі України про адміністративні правопорушення» (стаття 173) записано: «Дрібне хуліганство, лайка в громадських місцях... тягне за собою накладання штрафу від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, — адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб». Хотів би помилитися, але чомусь упевнений, що від часу дії цього Кодексу в нашому місті стосовно лайки його правоохоронці не застосовували. Цю болючу морально-суспільну тему не раз уже порушувала на своїх сторінках газета «Волинь», зокрема в матеріалах Олександра Нагорного та Петра Боярчука. Та чомусь не прийнято нині відповідальним особам, владним посадовцям реагувати на такі виступи. І виходить так, буцімто «смердючківський» суржик, «Язык блатных. Язык мафиози» (є такий двотомник), вуличний привселюдний матюк — прояви «демократизації». А це ж гори тих самих отруйних смітників, які забруднюють наше довкілля, антисанітарія, що її держава й суспільство зобов’язані поставити поза законом.
ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА... Чи є можливість, хай навіть через певний період часу, виконати «вирок» громадського суду — «розстріляти» суржик? Ні, це все одно, що раз і назавжди знищити на полі бур’ян. «Присуд» мовно-побутовому примітивізму — не більше, ніж спосіб привернути увагу до важливої проблеми. А що таке, власне, суржик? За словником, це слово має два значення: 1) Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т.ін.; 2) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова. Отже, суржик — це мішанка. А мішанкою відомо кого годують. І з приводу цього прикрого й ганебного явища не до базару мовознавці апелюють, а до людей, котрі зобов’язані знати рідну мову — державних службовців, працівників культури, реклами, так званих наставників молоді в різних сферах суспільного буття. Скажімо, в рекламних оголошеннях (не тільки «тумбових» чи «стовпових», а й газетних) постійно «гуляє» такий собі монстрик, пародійний, по суті, вислів: «зніму квартиру». А зняти можна лише якусь річ з горища або глечика з полиці в коморі, квартиру ж чи кімнату наймають або винаймають. Вельми поширений «в народі» прислівник «по-любому». Це треба начебто розуміти, як «у будь-якому разі», «за будь-яких обставин». У цьому ряду й означення «любе». Та слово «любий» у нашій мові вживається лише з наголосом на першому складі і є виявом почуття приязні й любові (переважно до людей). А ось іще кілька доволі поширених мовних покручів: «в кінці кінців» («зрештою», «врешті-решт»), «по крайній мірі» («принаймні»), «саме головне» («найголовніше»), «я на рахунок», «я з приводу», «щодо»), «приймати до уваги» («брати до уваги»), «виписка з протоколу» («витяг з протоколу»), «повістка денна» («порядок денний»). Суржик, вочевидь, не можна ні «розстріляти», ні «помилувати». Потрібно всього-на-всього вміти відрізняти зерно від полови.
