Юрій Троць – журналіст і письменник-гуморист, іменем якого назвали вулицю у рідному Турійську - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.63 € 33.37
Юрій Троць – журналіст і письменник-гуморист, іменем якого назвали вулицю у рідному Турійську

Юрій Троць з дружиною і донькою.

Фото із сайту turiysk.rayon.in.ua.

Юрій Троць – журналіст і письменник-гуморист, іменем якого назвали вулицю у рідному Турійську

У Турійську є вулиця імені Юрія Троця, але, мабуть, не всі її юні мешканці знають, хто ця людина

Старші ж турійчани добре пам’ятають свого земляка – яскраву, неординарну особистість, журналіста й письменника-гумориста, пише Район Турійськ.

Народився Юрій Миколайович Троць у Турійському передмісті 6 травня 1935 року, з-кінчив місцеву школу й розпочав професійний шлях у районній газеті. В 1960–1962 роках він, вже випускник журфаку Львівського університету з кількарічною практикою газетяра, редагував Турійську районку. А в останні роки життя був заступником редактора обласної газети «Радянська Волинь», яка нині виходить під назвою «Волинь-нова». У цей час особливо розкрилися творчі і організаторські здібності Юрія Троця.

Я не вмію вигадувати, я – журналіст.

З найбільшим задоволенням молодий журналіст розробляв теми, суть яких вимагала сатирично-гумористичної подачі. У «Волині» започаткув улюблений багатьма читачами розділ сатири і гумору «Кловня», ведучим якого і був. Він мав особливо тонке почуття гумору, яке блискавично переходило до кожного, з ким спілкувався. Як людина тонкої душі, переживав, коли зустрічав несправедливість, вибухав гнівом, натрапляючи на бюрократизм, тяганину чи будь-яку мізерію, що обкрадає й збіднює людське життя. Юрій Миколайович не заспокоювався, поки не робив всього можливого для викорчування зла. Його фейлетони, написані на одному диханні, були разючими і нищівними, завжди влучали у ціль.

Гумористом наш земляк став, як пригадував його колега й товариш редактор «Сільських вістей» Іван Сподаренко, несподівано – і не готувався до цього. Працював тоді у районній газеті, прийшов до редакції, розповів почуту історію з ондатровою шапкою (тоді шапки з ондатри саме входили в моду). Колеги запропонували викласти цю розповідь на папері і надрукувати як гумореску. Вмовили. І вже назавтра була «Шапка з ондатри». А через кілька днів – «Не лякайте жінок», «Давай купимо піаніно», «Навіщо красти трамвай?». І пішло... Розповідь з-під пера Юрія Троця лилася невимушено, легко, як це буває при щедрому обдаруванні. Характерно, що не було жодної надуманої теми чи ситуації. Все він брав з життя.

«Я не вмію вигадувати, я – журналіст», – казав Юрій Троць.

Його гуморески охоче друкували тогочасні республіканські газети й журнали: «Літературна Україна», «Перець», «Україна», «Прапор», «Вітрила» та інші. А в 1971 році у видавництві «Каменяр» вийшла перша книжка гуморесок «Шапка з ондатри», в якій було вміщено 19 творів письменника. Тираж у 15 тис. примірників розкупили за кілька тижнів. Адже автор не стільки прагнув розвеселити читача, скільки спонукав замислитись, виставити те чи інше явище на загальний розсуд. Водночас жарти і дотепи, які струменіли з щедрої душі турійчанина, й нині дають заряд бадьорості і чудового настрою.

У Юрія Троця було багато творчих планів та задумів, він не поспішав їх реалізовувати, вивіряв, зважував кожне слово. Адже попереду ще так багато зрілих років – йому лиш 37! Фатальна доля не дозволила перейти цю межу... Життя Юрія Миколайовича Троця обірвалось 20 серпня 1972 року.

У 1975 році посмертно вийшла друга книжка гумориста «Позичте зайця». У збірці надруковано 24 гуморески. Цей добрий, влучний гумор сприймається настільки легко, що здається, турійчанин зі щирою, відкритою та веселою душею і досі живе серед нас.

Збірки гуморесок «Шапка з ондатри» та «Позичте зайця» із дарчим підписом Юрія Троця зберігаються у його хорошого друга й родича – турійчанина Богдана Леонардовича Лукашевича. Є там і автобіографія, яку цікаво буде прочитати землякам гумориста.

АВТОБІОГРАФІЧНЕ

Народився я в селищі Турійську на Волині у травні 1935 року – в пору вельми непідходящу, через що материн город зостався тоді непосадженим, а хата – непобіленою. Так що ні мені, ані моїм коханим батькам у той час було зовсім не до сміху.

На згадку про закінчення середньої школи залишив кілька вибитих шибок, розхитаних парт і одну передчасно посивілу вчительку. Немало волосся достроково випало у викладачів Львівського університету, доки добув я там у 1957 році диплом журналіста.

Гонорар виплачували регулярно, зате солідними порціями – по шиї.

Далі – кочове життя початкуючого газетяра: Почаїв на Тернопільщині, Луків, Ковель, Турійськ на Волині. Завідував відділами райгазет, секретарював, заступав, редакторував, аж поки не прийшла реорганізація 1962 року. Але на той час я вже був у Луцьку – макетував обласний «Блокнот агітатора». З 1963 року працюю не за фахом. І хоч свої щоденні твори ниньки друкую на державному ротаторі, в очах весь час звабливо ряботить петит і пахне рідною друкарською фарбою. Моя літературна діяльність розвивається у двох протилежних напрямах: серйозному – вдень, несерйозному – у вільний час.

Пишу з дитинства. Перші гумористичні вправи односельчани свого часу мали нагоду читати на сусідських парканах. Гонорар виплачували регулярно, зате солідними порціями – по шиї. Відтоді затямив, що ліпше писати під псевдонімом.

Читайте також: Волинська краєзнавиця Юлія Купчинська: «Я щаслива, що потрапила в Купичів»

Позаяк у дитинстві часом платили авансом – під майбутню творчість, то я почував себе боржником. Для погашення наперед вибраних, а може, й недобраних гонорарів і написав гуморески. Без псевдоніма. Так, як є. Бо ж писати вельми кортить, і шия побільшала.