ХТО Ж У НАС ДУМАЄ ПРО БАТЬКІВЩИНУ, А ХТО – ПРО СЕБЕ?

Слова, написані видатним діячем української культури, першим класиком нової української літератури Іваном Петровичем Котляревським понад двісті років тому, в нинішніх наших реаліях чомусь видаються дуже актуальними.

Пригадуєте “Енеїду”, ось ці її рядки: “Де общеє добро в упадку, \ Забудь отця, забудь і матку, \ Лети повинность ісправлять”? Давайте роззирнемось на “общеє добро”, що “в упадку” вже не перший рік, та спробуємо розгледіти на його тлі поближче когось із більших чи менших нинішніх наших “державотворців”, хто не розтягувати теє добро по своїх коморах “летить”, а дійсно “повинность ісправлять”, забувши хоч на мить про особисте. Ви когось бачите? А коли бачите, то чи багато таких є?
Не мудруючи лукаво, і запитав я, чи знає він когось із сучасних українських політиків та державних діячів, котрий би направду першочергово вболівав за державу і народ, а не особисте, у відомого господарника, керівника приватно-орендного сільгосппідприємства “Русь”, що в Мирному Горохівського району, Романа Притулюка. Відповідь була лаконічною: “Поки що ні”.
А все, мовляв, через те, що “від самого початку пішло не так, як треба”. І не від 1991 року, як прийнято вважати, а набагато раніше. Власне ж, відтоді, коли з душ українських всіма можливими способами (особливо жорстоко провадився цей процес за совєтської влади) взялися витравлювати усвідомлення, що Україна для українця має бути тим одним великим, непідлеглим і нероздільним, чим є для кожної незалежної нації її Батьківщина. І на людей, котрі на цьому тримались, нерідко дивились, як на злочинців, бандитів, зрадників та ворогів народу. А не менш наполегливою атеїзацією помалу забирали у багатьох і віру в Силу та Правду Вищу. Тому біблійно-філософське поняття “Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”, яке серед православних християн і католиків тисячоліттями визначало альфу й омегу людської життєдіяльності, теж значною мірою стерлося, знівелювалось, перетворилося для більшості тодішніх наших “вождів” та “вожденят”, відтак і багатьох нинішніх українських державників, у нічого не значущу і не зобов’язуючу ні до чого фразу, якою хіба що вряди-годи могли вони десь козирнути, аби справити відповідне враження на ще не повністю затеїзований електорат.
Комсомольське гасло “Прєждє думай о Родінє, а потом о сєбє”, що його пригадав у розмові зі мною Роман Притулюк, завертало свідомість багатьох виключно до тієї “Родіни”, якою був СРСР, і України не стосувалось. Тому і президенти Леонід Кравчук та Леонід Кучма нерідко говорили про неї з відстороненим та відверто цинічним скепсисом: “в цій державі”, “ця держава”, “така держава” — немов не очільниками її були, а чужоземними спостерігачами. І саме тому, на відміну від періоду, коли вбачався за ним Союз, слово Батьківщина, хоч про Україну ішлося, у багатьох газетах стали тоді друкувати з малої літери, а на сторінках ряду видань з’явилися вельми “прагматичні” міркування, що, відкидаючи геть “романтику минулого”, переконували: Батьківщина не там, де могили твоїх предків, де рід твій та родовід і де сам народився й виріс, а виключно там, де тобі добре.
Національне начало патріотизму, на якому доти й тримався він в Україні, століттями залишаючись нездоланним, без жодних референдумів підмінили громадянським, що втішило хіба одну-дві з усіх присутніх в Україні нацменшин. Інших, а надто автохтонів землі української, воно не гріло. А проголошена Кравчуком теза про багатих, числом яких нібито й визначатиметься соціальний розквіт України, перетворила її у віддану “на волю переможця” територію. Причому “переможцем” стали аж ніяк не ті, хто направду за незалежну Україну боровся чи за неї страждав у тюрмах, таборах, на висилках і спецпоселеннях, а виключно ті, хто здебільше змагався в минулому проти її незалежності та ще й дотепер називає перших “бандитами”. Або ж на словах готовий визнати їх борцями, але в якомусь заобрійному майбутньому.
Колишні компартноменклатурники, які раптом стали більшими соціалістами і демократами від Володимира Винниченка з Михайлом Грушевським вкупі та навіть більшими націоналістами від самого Степана Бандери і які “бандитів” до влади не допустили, віддали Україну на розграбування таким же колишнім компартноменклатурникам та вихованцям вельми славного за СРСР ленінського комсомолу. Оскільки Бога в серці ще не було, а компартавторитарного батога, єдино якого ця братія боялася щонайбільше, вже не стало, то не стало для неї на цьому шляху і жодних моральних гальм. А позаяк в її ж колах постійно передрікали, ніби незалежність наша довше кількох літ не проіснує і все повернеться “на круги свої”, то розграбунок цей вівся аж такими поспішними темпами і так щільно, що від багатств, які донедавна вважались народними, приголомшений обвальною розрухою народ устигав підбирати лише жалюгідні крихти.
Тим часом державні мужі, які, “повинность ісправляючи”, мусили би поставити на сторожі “общого добра” закон, за висловом Романа Притулюка, “наприймали законів під себе” і убезпечилися ними від відповідальності за той дерибан, як влучно висловилася свого часу Юлія Тимошенко, що його вчинили на всеньких українських теренах. І не випадково адвокат колишнього українського прем’єра Павла Лазаренка, котрого посадили на лаву підсудних в США, усе ще доводить нетямущим американцям, що його підзахисний діяв у межах чинного тоді в Україні законодавства.
На відміну від так званих злодіїв у законі, скоробагатьки комуно-комсомольського гарту і наперсткового вишколу роздерибанювали Україну, діючи “на законних” підставах. Те, що якісь там Рокфеллери з Морганами накопичували мало не століттями, вони “надбали” упродовж кількох років. І коли у складі Верховної Ради України попереднього скликання було, пригадується, близько 300 народних депутатів-мільйонерів, то нині, мабуть, є їх тут значно більше. Навіть і чесний соціаліст Олександр Мороз похвалятися своєю бідністю (невже через те, що не модно?) чомусь перестав. От тільки народові від того — ні тепліше, ні затишніше.
Протягом минулого року на утримання одного депутата Верховної Ради попереднього скликання з урахуванням вартості пільг, якими він користувався, українська громада витратила (цифра була озвучена на телеканалі “1+1” у квітні, але без претензії на абсолютну точність) 1 мільйон 256 тисяч гривень. А під час сьогорічної передвиборної кампанії тільки лідер Української народної партії Юрій Костенко, який, до речі, до нинішнього парламенту не потрапив, зміг без жодних застережень заявити в прямому ефірі на українському радіо: упродовж попередніх літ свого депутатства він, на відміну від інших парламентарів, ані нової квартири за державний кошт не взяв, ані компенсації за не отримане “службове” житло.
Ідучи недавно у відпустки, депутати Верховної Ради нового вже скликання без жодних докорів сумління одержали разом з “лікувальними” в середньому більш як по 30 тисяч гривень і найближчим часом вони, очевидно, подбають про нові для себе пільги та переваги, як і про чергове підвищення платні за “собі віддану” працю. Якщо у 1991 році вона становила 200 доларів на місяць, у 1998 – 400, у 2002 – 500, то в 2005 сягнула в середньому 2800 американських доларів на місяць. У скільки десятків разів меншою на цьому тлі є зарплата того ж вчителя і якою жалюгідною в розрізі тих же літ є динаміка її росту, говорити вже просто боляче.
А, зрештою, із таких співвідношень і з’ясовується справжній коефіцієнт турботливості наших високих державників та урядовців про народ, що їм довірився, та про себе. І стає зрозумілим, на скільки диференційовано підходять вони до оцінки його праці та задоволення його потреб. Бо якщо в липні 2005-ого Президент України Віктор Ющенко, виступаючи на першому з’їзді партії “Народний Союз Наша Україна” зазначав, що “сьогодні жодний політик… не скаже, що ми маємо найменшу в Європі пенсію”, то через рік, який відтоді минув, вже можна, думається, запитати: чому ж і досі у нас пенсія вчителя з вищою освітою і сорокалітнім стажем дорівнює пенсії людини, у котрої ні спеціальної освіти, ні кваліфікації, а стажу ледве набирається двадцять п’ять літ, упродовж яких вона працювала, аби день до вечора? І чому, замість пожертвувати хоч чимось із власних преференцій на користь хоч якоїсь електоральної частини, щойно створений Кабінет Міністрів Віктора Януковича виголосив намір (це прозвучало недавно в одній із передач національного радіо) відмінити встановлену попереднім Кабміном виплату одночасних фінансових допомог молодим вчителям, котрі ідуть працювати в село, у зв’язку із нестачею коштів? Втім, віце-прем’єр Микола Азаров, щойно посівши цей пост, зразу ж і заявив про відкрите ним вельми потужне джерело поповнення бюджету, яке вбачає в оподаткуванні наших зарубіжних заробітчан. Тож може бути, що, завдяки такій от “турботливій” увазі влади до народу, і торгівля нашими жінками та дівчатами офіційно опиниться під омофором держави.
На загал же доводиться ще раз констатувати: час обіцянок минає в день виборів. А говорити про відповідність слова і діла наших політиків та державних зверхників, а надто про незмінну його курсову твердь, що передбачається цитованою вище фразою “і Слово було Бог”, після відомих маневрів Сан Санича та вельми унікальної передачі помаранчевих завоювань в руки тих, хто помалу бере собі їх під ноги, стає вже якось не зручно.Тим часом заспокійливі прогнози екс-президента Леоніда Кравчука про те, що багаті ділитимуться з бідними збуватись аж ніяк не поспішають. Не дивно, отже, що й досі, наприклад, власники нафтопереробного комбінату “Галичина”, Жидачівського паперово-целюлозного комбінату, Миколаївського цементного та Запорізького автомобільного заводів не заплатили (дивно, що досі нема відповідного Закону чи Указу, який би зобов’язував до цього) власникам акцій своїх підприємств жодної копійки дивідендів. Як той казав, з миру по нитці – мільйонерові на найдорожчу в світі автомашину. І то незалежно від того, під знаком якого “ізму” той чи інший підприємець, як і та чи інша службова особа, походжають.
Ще не вляглося відлуння після вельми голосних розмов про фешенебельний начальницький “Мерседес”, що його на фоні неминучого підвищення тарифів на газ для населення купила своєму керівникові НАК “Нафтогаз України” на чолі з тодішнім головою цієї компанії націоналістом Олексієм Івченком, як Юлія Тимошенко вже назвала кругленьку суму, начебто виділену вже чи визначену на придбання службового літака для нового спікера соціаліста Олександра Мороза, чого досі ще в Україні не було.
А тим часом Роман Притулюк ніяк не може збагнути, чому, за його інформацією, торговці нафтопродуктами з кожної літри проданого бензину отримують 1,2 гривні чистого прибутку, а сільгоспвиробник через грабіжні закупівельні ціни на м’ясо з кожного його кілограма повинен мати 1,5 карбованця збитків. Вкрай низькі закупівельні ціни на молоко, що їх встановило на “підконтрольних” територіях Ковельське молокопереробне підприємство, щодалі більше роблять невигідною молочарську галузь і змушують виробників скорочувати молочне стадо?
Чомусь так у нас виходить, що при щораз голосніших заявах про боротьбу влади з корупцією та хабарництвом щораз більше хабарництво та корупція процвітають. А “маленький українець” коли не має достатньої суми грошей, то і на лікування (при тому, що за Конституцією воно безплатне) може не сподіватись, і на вищу освіту для своєї дитини? Та ще й мало не кожному чиновникові він повинен “давати на лапу”, бо інакше той і пальцем не ворухне, щоби зробити зрештою те, за що платить йому держава?
Пригадаймо, в “Енеїді” Котляревського “бабище” Сивилла говорить: “Ти знаєш – дурень не бере: \ У нас хоть трохи хто тямущий, \ Уміє жить по правді сущій, \ То той, хоть з батька, то здере”. І при цій розмові показує головному героєві твору дорогу до пекла. Символічно.