Всього на Волині 1836 дітей сиріт і позбавлених батьківської опіки. Торік було позбавлено батьківських прав 181 особу на 233 дітей, а за перше півріччя цього року — 97 батьків стосовно 117 дітей. Ще чотирнадцятеро дітей були забрані від батьків за рішенням суду без позбавлення їх батьківських прав...
Маленька дівчинка сидить у дідуся на руках і бавиться лялькою. — Як тебе звати? — Надійка... — А дідуся? — Іван... — Ти любиш його? — Люблю... Дуже, дуже... — А як же маму твою звати? Дівчинка глянула на мене, на дідуся і, похнюпившись, застигла у мовчанні. Чи то не знає, як маму звати, чи не хоче говорити про неї.
Я розумію, що непедагогічно продовжувати розмову на цю тему і травмувати дитячу душу. Тож розмовляємо з дівчинкою про її забавки, про те, які віршики вона знає. І Надійка охоче розповідає про “котика-Мурчика, нашого голубчика...”. Це було минулого літа. В редакцію прийшов мешканець Торчина — чоловік середніх літ. Відчувалось, що він нервував, бо, як висловився, “з одного кабінету в інший переганяють...”. Якби це було за радянської влади, мовляв, то вже давно внучку відсудив і взяв над нею опікунство. А так все “папірці примушують збирати”. Мене, звичайно, зацікавило, у кого ж цей чоловік хоче відсудити внучку. Виявилось — у своєї рідної дочки. Бо вона така-сяка, “непутяща”, після смерті матері “відбилась від дому”, “пустою стала”. — Коли дочка надумала виходити заміж, то хоч і дуже молода була,— розповідає чоловік,— я не став перечити. Думав, за розум візьметься. Та де там... Народила дитину, розлучилась з батьком дочки, з іншим чоловіком зійшлась. Дитину на свекруху покинула. А та одного “прекрасного” дня принесла Надійку до мене і сказала: “Ви, свате, такий же дід дівчинці, як я баба. То й глядіть...”. З грудня минулого року Надійка в дідуся. А рідна мати живе за якихось декілька сотень метрів — на одній із вулиць Торчина. Тоді, коли чоловік звернувся в редакцію, я була у цьому селищі. Бачила Надю, бачила той будинок дідуся, в якому вона живе. З матір’ю трирічної дівчинки хотіла зустрітись — не вдалось. Не було її вдома. Просила працівників селищної ради, щоб передали їй мої координати. Думала, жінка, як тільки дізнається, що вже газета її донькою зацікавилась, то неодмінно сама захоче щось розповісти. Хоча б на своє виправдання. Не зголосилась вона. Звичайно, позбавлення батьківських прав — це вже крайній захід. У селищній раді ще сподіваються, що, може, верх візьмуть материнські почуття, і маленька Надя не ростиме сиротою. А ще вважають, що батько мав би допомогти своїй дочці стати справді матір’ю. Тільки ж він сам замикає, як кажуть, коло, з якого не можна вийти. “Зараз уже я дочку до хати своєї не пущу,— заявляє він,— бо вона все винесе з дому. Я її добре знаю...”. Стосунки батьків і дітей — це делікатна сфера. Якщо діти виросли “не такі”, то, у першу чергу, в цьому вина самих батьків — що посіяли, те й пожали. І що б цей чоловік не говорив про свою “непутящу” дочку, я залишусь при думці, що дитина приходить у світ — як той чистий аркуш: що напишеш на ньому, те й будеш мати. Те, що батько добивається позбавлення батьківських прав його дочки, рівнозначне (а, може, й страшніше) з безпомічністю, з якою доводиться зустрічатись спеціалісту управління освіти Луцького міськвиконкому Світлані Юрченко. Світлана Йосипівна розповіла: — Буває, приходить мати чи батько і просять: “Заберіть сина... Відправте в колонію чи в якийсь закритий заклад...”. Бо вони вже, виявляється, змучились з ним. Мене шокує таке ставлення до рідної дитини. Невже не болітиме у них душа, коли знатимуть, що син чи дочка живуть у казенному домі? Світлана Юрченко за своїми обов’язками часто зустрічається з неблагополучними сім’ями. Але, як вона каже, коли батьки проміняли все на горілку, а діти кинуті напризволяще, то така болячка очевидна. І, принаймні, можна врятувати дітей, позбавивши батьків їх прав на синів і дочок. Але ж є сім’ї, де зовні все нібито нормально: відносне матеріальне благополуччя, батьки явно не зловживають спиртним. І в той же час — це проблемні сім’ї: діти пропускають уроки, знаходять сумнівні компанії на вулиці, ув’язуються в пригоди, а то й злочини, які приводять їх на лаву підсудних. — А пояснюється це тим,— говорить Світлана Йосипівна,— що не матеріальне є головним у житті. Треба, звичайно, купити гарний одяг, портфель. Але найголовніше — це духовний зв’язок між батьками й дітьми. Зв’язок, який починається з прочитаної казки, з колискової, з відвідання музею чи театру. Можна жити дуже бідно — обмежувати себе в куску хліба, але якщо є розуміння, духовне багатство, то в цій сім’ї діти виростуть хороші. Звичайно, коли мова йде про виховання, то не маються на увазі щоденні розмови-нотації. Це було б надто примітивно. Виховання відбувається на підсвідомому рівні, інтуїтивно. Як живуть батьки, як ставляться одне до одного — ось що переймають діти. Якщо батьки працьовиті, то й дитина, дивлячись на них, знає, що треба старанно вчитись. Бо в її віці це і є найперша праця. В тому, що хочеться гарно жити,— нема нічого такого, що можна осудити. Але гарне життя і чесне життя, без сподівань на дармовщину — це різні речі. На жаль, сьогодні міліцейські зведення рясніють повідомленнями про крадіжки, а то й грабежі з розбоєм. І часто якраз неповнолітні, бажаючи легкої наживи, йдуть на злочин. Цими днями я бачила таких у Луцькому слідчому ізоляторі — штрафному домі, коли там відкривалась школа для заарештованих неповнолітніх. Рослі, симпатичні і, здається, з добрим поглядом — і за гратами. Як матері, бабусі мені боляче було дивитись на них, бо ж то чиїсь сини, внуки. Можна допустити, що хтось опинився тут випадково, і його звільнять з-під варти у залі суду. Але ж більшість понесе заслужене покарання, і світанок їхнього життя пройде в колонії. Скільки таких довелось зустріти минулого літа під час журналістського “десанту” у Ковельську виховну колонію для неповнолітніх?! І від багатьох, з ким говорила, почула таке: в когось батьки розлучились, і їх виховує бабуся, хтось ріс у неблагополучній сім’ї, і, по суті, вихователем була вулиця. Але є в колонії підлітки й такі, в кого в сім’ї, на перший погляд, як говорила моя співбесідниця Світлана Юрченко, нібито все нормально. Є хліб і до хліба... Тільки нема найголовнішого — духовної близькості між батьками й дітьми. Того стержня, який втримає і вбереже навіть тоді, коли торкнеться згубний приклад вулиці. Декілька років тому працівники Луцького міського управління освіти повезли дітей, схильних до правопорушень, у Ковельську виправну колонію для неповнолітніх. Для них було організовано зустріч з юними лучанами, які опинились в “зоні”, — хтось вкрав, пограбував, а то й причетний до вбивства... Ця зустріч мала застерегти хлопців від необдуманих кроків, послужити маленьким стресом, який би примусив жити по-іншому. Не відразу ж підлітки, скоївши злочин, потрапляють у колонію — їх попереджають, дають покарання з відстрочкою покарання. Тобто вони мають шанс виправитись. На жаль, не всі цей шанс використовують. І якщо копнутись глибше, то з’ясується, що не було поряд з підлітками дорослих, насамперед в особі батьків, які могли б допомогти використати цей шанс. Я пригадую, як із спеціалістом управління освіти Луцького міськвиконкому Світланою Юрченко одного разу ходила за адресами, де живуть діти, які не з’явились після літніх канікул до школи. Була зустріч з одною такою мамою, коли довелось пошкодувати, що вирушили ми у цей рейд без дільничного інспектора. Вже об одинадцятій годині ранку жінка добряче похмелилась і завалилась спати. А коли ми потурбували, то її агресивність вихлюпнулась на нас. Мовляв, ніхто вас сюди не кликав — мій дім, що хочу, те й роблю. Який резон починати з такою особою розмову з приводу того, що син не ходить до школи? У цього сина “достойний” для наслідування приклад. Моральне каліцтво, як кажуть, гарантоване. Ось тільки чи не прибіжить ця ж мати згодом в органи освіти, а то й у міліцію і не попросить: “Відправте сина в колонію, бо не можу дати йому ради”. Як не прикро, але ще двадцять—тридцять років тому, коли ми говорили про неблагополучні сім’ї, про згубний вплив вулиці, то мова йшла здебільшого про міста. В селах, де на землі доводиться тяжко трудитись, де всі один одного знають, менше було і неблагополучних сімей, і дурного впливу вулиці. Сьогодні і село, яке ми не безпідставно називаємо колискою нації, уже має червоточину. Безробіття на власній землі (!), пияцтво дають свої гіркі плоди. І вже в селах не рідкість малолітні п’янички, а то й наркомани. І все більше в цій “колисці нації” холостяків, які, мабуть, ніколи і не заведуть сім’ї. Я пробувала при нагоді говорити на цю тему з сільськими холостяками — вже досить зрілими — тридцятилітніми. “А для чого женитись?— розмірковують вони. — Випив, прийшов додому і бухнувся в ліжко...”. Так простіше жити. Ніхто не гризе — “була жінка, то б дорікала”. Хіба мати гірко заплаче. Якщо й вона не змарнувала своє життя пристрастю до горілки. Бо й ця біда вже торкнулась села. З цього приводу я поцікавилась статистикою у службі в справах неповнолітніх облдержадміністрації. Всього на Волині 1836 дітей сиріт і позбавлених батьківської опіки. Торік було позбавлено батьківських прав 181 особу на 233 дітей, а за перше півріччя цього року — 97 батьків стосовно 117 дітей. Ще чотирнадцятеро дітей були забрані від батьків за рішенням суду без позбавлення їх батьківських прав... Що вже говорити про міста, зокрема, про обласний центр. Начальник служби у справах неповнолітніх Луцького міськвиконкому Федір Шульган повідомив, що тільки в цьому році були позбавлені батьківських прав тринадцять чоловік, в сім’ях яких росло шістнадцять дітей. А всього в обласному центрі 151 особа позбавлена батьківських прав. Крім того, є 108 сиріт, яких треба було кудись “притулити” — чи то в інтернат, чи в сирітський будинок. Тільки минуле літо “підкинуло” троє дітей, яких треба влаштувати в інтернат. А ще на чотирьох необхідно оформити опікунство — опікунами стають родичі, і вже від них залежить, як житимуть діти, якими виростуть. Федір Пилипович розповів печальну історію. Лучанка, мати двох дітей поїхала в Італію на заробітки. Для того, щоб вирушити за кордон, взяла кредит, а в заставі була квартира. Заробітки не склались. Повернулась додому. Якщо й мала якусь копійку, то не стільки, щоб розрахуватись з банком. У відчаї жінка наклала на себе руки. І ось старша дочка цієї жінки звернулась у службу у справах неповнолітніх, бо над нею і десятирічним братом нависла біда: можуть залишитись без квартири, оскільки кредит не погашений. Працівники служби у справах неповнолітніх підшукують зараз дівчині (їй уже дев’ятнадцять літ) роботу. Вони оформили її опікуном над братом. Крім того, ведуть переговори з банком, щоб, зважаючи на виняткову ситуацію, не нараховувались відсотки. Маючи роботу, одержуючи гроші за опікунство, дівчина буде потихеньку розраховуватись. Заробітчанство — це ще одна проблема. Зараз багато хто їде за кордон. І непогано заробляють наші люди в Італії чи Португалії. Але, як висловився Федір Шульган, деякі батьки просто відкупляються від дітей. Вони думають, що присилають гроші і цим самим виконують свій батьківський обов’язок. Але ж ті діти позбавлені душевного тепла, спілкування з рідними людьми. Їх нема кому навчити, підказати якраз в той підлітковий вік, коли ця наука вкрай потрібна. І ніякий дідусь чи бабуся не замінять батьків, адже, буває, що між ними піввікова різниця у віці — вони вже не можуть зрозуміти одне одного. От і виходить, що діти мають гроші, але не мають уваги, живуть безконтрольно. Вже й школу можна закинути і компанію завести “для душі”. Здебільшого не з добра їдуть люди за кордон. І, звичайно, з найкращими намірами — вони хочуть підтримати своїх дітей — заробити, щоб було чим оплатити за навчання у вузі, купити квартиру. Осуджувати їх не випадає. Вони, мабуть, самі себе осуджують. Але вже тоді, коли бачать, що втратили дітей. Так буде, доки наша держава не запропонує національну програму на підтримку сім’ї. Коли нашим жінкам, маючи достойні заробітки на батьківщині, не доведеться їхати в Італію, щоб прибирати чужі вілли чи доглядати хворих престарілих іноземців.
