ЧИ МАЄ МАЙБУТНЄ БЕРЕСТЕЧКО?

Берестечко – місто районного підпорядкування, розташоване на стику Волинської, Львівської і Рівненської областей, у верхів’ї річки Стир, за 25 кілометрів від залізничної станції Горохів. Уперше згадується як Берестки Перемильської волості в документах XV століття. У 1547 році одержало статус міста.

Втім, видана 1970 року “Історія міст і сіл УРСР. Волинська область” в розділі про Берестечко зауважує, що “в ряді документів його називали містечком”. Чи то з великої любові тутешніх мешканців до свого міста з’явилося таке от зменшувально-ласкаве означення, чи просто від невеликих його розмірів, сказати важко. Але якісь тільки для Берестечка властиві особливості зумовили те, що зруйнований в далекій минувшині центр удільного князівства, а нині — сусіднє із Берестечком село Перемиль — як місто вже не відродилось, а колишнє його передмістя Берестки виокремилося у місто.
І, мабуть, таки не випадково років з двадцять тому тодішній голова одного із найуспішніших колгоспу “Україна” Локачинського району уродженець Берестечка Михайло Чижук говорив мені, що в місті його батьків навіть мікроклімат якийсь особливий, а тому він має твердий намір повернутися туди при першій нагоді. І така нагода трапилася.
За переписом 1897 року місто мало 4953 мешканці. У 1923 році тут було вже їх 5633. Зокрема українців – 3270, євреїв — 1969, поляків – 349 та 45 осіб інших національностей. До 1938 року кількість населення у Берестечку зросла до 6700 чоловік. Але за дев’ять наступних літ зменшилася більш як у п’ять разів і в липні 1947 року становила 1180 осіб. Катастрофічно різке скорочення чисельності жителів міста відбулося через винищення його фашистами в Другій світовій війні, коли майже до ноги було зліквідовано тутешніх євреїв, багато полягло і українців, знищені 180 житлових споруд. Немало втратило Берестечко внаслідок масових репресій сталінщини. Почалися ж вони зразу після “визволення” Західної України від поляків у вересні 1939-ого, тривали до 22 червня 1941-ого, і відновилися в 1944-ому, щойно містечко було звільнене від гітлерівців.
Після короткого періоду прискореного на тлі повоєнної розрухи соціально-економічного розвитку нове скорочення чисельності населення Берестечка почалося ще 1959 року, коли внаслідок тодішньої адміністративно-територіальної реформи Берестечківський район був приєднаний до Горохівського і з районного центру Берестечко перетворилося на звичайне місто районного підпорядкування. Причини ж цього скорочення нинішній міський голова Микола Шотік вбачає в тому, що саме за перші повоєнні роки совєтська влада докорінно змінила господарсько-економічні відносини та умови. Берестечко так і не стало промисловим, але назавжди втратило свій переважно ремісничий колись характер. Навіть заводу будівельних матеріалів, який іще в шістдесятих роках минулого століття успішно випускав продукцію, тут не стало.
Відлуння минулих трагедій, внаслідок яких діти, котрі могли народитися в Берестечку, тут не народилися, бо потенційних батьків їхніх і матерів сталінським та гітлерівським режимами було знищено чи розвіяно по світах, плюс відсутність умов, за яких мали би тут люди і роботу до душі, і належний рівень матеріальної забезпеченості, призвели до того, що в дев’яності роки містечко увійшло із чіткими тенденціями до подальшого скорочення населення. Не зупинили його ні споруджені у сімдесятих — вісімдесятих нова лікарня, що є філіалом районної, ні нова середня школа та нові корпуси професійно-технічного училища, ні газифікація міста і асфальтування вулиць, ні, тим паче, “сучасний” кінотеатр, що через численні технологічні порушення будівельників зразу ж став аварійним.
За даними останнього перепису, поінформував Микола Шотік, тут є 1842 мешканці (у 1970 році було 2500), з яких тільки 775 – працездатного віку. Переважна більшість — пенсіонери. А секретар міської ради Надія Залевська звернула увагу на такі от цифри: в 1993 році в Берестечку померло 56 мешканців, а народилося 19. У 2003 році померло 42, а народилося – 17. За вісім місяців року нинішнього — 30 померлих і 9 новонароджених. Коментарі, як то кажуть, зайві.
Різко прискорила скорочення чисельності мешканців міста економічна розруха, що її переживала держава після розпаду СРСР, а надто грабіжна прихватизація. І до цих пір не працює у Берестечку колишній завод продтоварів, що його в дев’яностих було передано за сприяння тодішніх владоможців явним шахраям і таким чином покладено в кишені нинішніх скоробагатьків приблизно півмільйона гривень державних коштів. Вже навіть рідко хто згадує про завод “Волиньмаш”, з утворенням якого наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих років на базі колишньої військової частини неподалік місцеві мешканці пов’язували неабиякі свої сподівання, але який так спритно роздерибанило невідоме широкому загалові чиновництво ще у зародку. А що ніхто, як і у випадку із шахрайськими оборудками довкіл заводу продтоварів, за це не відповів, хоч і кримінальні справи були порушені, і наша газета про ці факти писала, то і засіла в людях безнадія. Чомусь здається, саме вона дивиться тепер на вулиці Берестечка з вікон стасадибного типу житлових будинків, більшість яких є цілком придатними для проживання, але стоять пусткою.
Тим часом приватне плодоконсервне підприємство, створене тепер покійним, на жаль, мешканцем Берестечка Петром Захарчуком (після трагічної загибелі Петра справу продовжує рідний його брат Олександр) на руїнах колишнього цеху Горохівського плодоконсервного заводу, ТЗОВ “Апетит” , що його утворив тутешній мешканець, нині ще й меценат місцевої футбольної команди Володимир Копаниця, млин підприємця Ігоря Ярмощука разом з кількома приватними торгово-посередницькими підприємствами, комунгоспом та деякими іншими службами, повністю задовольнити нестачу робочих місць, що виникла, не можуть. Та й далеко не завжди приваблюють ці робочі місця зарплатами.
Виїжджати на заробітки в закордоння тут, як і в інших волинських містах та селах, почали у першій половині дев’яностих, коли зарплата того ж Миколи Шотіка, котрий працював заступником директора місцевого профтехучилища, у твердовалютному еквіваленті становила 8 доларів на місяць. Тепер 65 мешканців Берестечка постійно, можна вважати, перебувають у зарубіжжі. В тому числі 33 (двадцять із них – жінки) — у західному. Позаяк 56 із таких заробітчан мають сім’ї, то це означає, що десь їхні батьки залишені самі на себе в похилому віці та старості, десь діти недоотримують батьківської уваги та материнського тепла і ласки, а десь і сім’ї ці вже перетворилися на звичайну формальність чи умовність. Сподіватися на щось добре від цього містові не доводиться. Як не можна сподіватися поки що на його краще майбутнє. Тим більше, що затверджена відповідним Законом України 4 березня 2004 року загальнодержавна програма розвитку малих міст, яка покликана не допустити їхнього занепаду і зникнення, не виконується. Оскільки названо її державною, мусила би одержати і відповідне фінансування, та від держави в бюджет міста не надійшло поки що під цю програму жодної копійки.
— Тільки й того, — сказав Микола Шотік, — що час від часу звітуємо, як виконуємо її власними силами. А чи багато зробиш при наших можливостях?
Дещо за цей час усе ж зроблено. Зокрема, “погашено” заборгованість по заробітній платі працівникам комунгоспу та борги цього підприємства в цілому. Полагодили і ввели в дію водонапірну башту, яка не працювала вже 25 років, і таким чином забезпечили стабільну роботу водогінної системи та чотирикратно скоротили тут витрати електроенергії. Тепер виношує міський голова задумку капітально відремонтувати згадуваний тут кінотеатр, реконструювати його під кіноконцертний зал та “переселити” сюди будинок культури, щоби в його стінах облаштувати спортивно-оздоровчий комплекс для молоді. Зазначив: “Треба витягти молодь з барів”.
Але про подальшу долю Берестечка, схоже на те, говорити просто боїться. Натомість, трохи помовчавши, розповів про сина-студента, який під час Помаранчевої революції був у Києві на Майдані. Сказав він недавно батькові, аби можна було повернути хоч кілька тих днів, вважав би за щастя. Бо такими сподіваннями вони всіх окрилювали, такою вірою!