Під час одного з відряджень у Старовижівський район розговорилися з дубечненськими бабусями. Згадали старенькі і молодість. «Колись було веселіше, — сказала одна з них,— хоч жили бідніше. Бувало, наробишся так, що рук і ніг не чуєш, а прийде вечір, заграють музики, взуєш постоли — і гайда на вулицю.»...
Під час одного з відряджень у Старовижівський район розговорилися з дубечненськими бабусями. Згадали старенькі і молодість. «Колись було веселіше, — сказала одна з них,— хоч жили бідніше. Бувало, наробишся так, що рук і ніг не чуєш, а прийде вечір, заграють музики, взуєш постоли — і гайда на вулицю.». — А чи зараз у вашому селі хто плетепостоли? Жінки задумалися: «Здається, Арсентій Коваль».
Євгенія СОМОВА
Діда Арсентія ми застали вдома. Сидів з газетою «Волинь» біля столу у чистенько прибраній хаті. каже, що постійно її передплачує. На запитання, чи плете постоли, сказав: « Вже давно не займався тією справою, нема попиту на них». Нині Арсентій Йосипович плете личаки лише на замовлення — для музеїв, художньої самодіяльності. Попросили, скажімо, вчителі Дубечненської школи виготовити для музею — зробив. Сплів і для учасників художньої самодіяльності Старовижівського районного Будинку культури. Навчив, як зав’язувати — на ногах постоли ж тримаються за допомогою мотузочок з конопель чи кінського волосу. У дідових постолах старовижівські артисти виступали на столичній сцені на звітному концерті області. Київська публіка не шкодувала долонь для оплесків. Приходили люди й за куліси, аби подякувати за народні пісні, запальні танці і водночас роздивитися поліські постоли. — Для нинішньої молоді личаки — то дивина. А я ж в них виріс, парубкував, — каже Арсентій Йосипович.— Перше фабричне взуття мій батько купив мені дев’ятнадцятирічному, коли женився. — А з чого найкраще плести постоли? — Із лози і липи. Навесні, коли кора краще відстає від деревини, заготовляю лико — сировину для постолів, пропарюю його у воді, відіб’ю — і деру, намотуючи на руку. Лозоплетіння на Поліссі має давні традиції. З розмови із дубечненським старожилом довідалася, що з лози плели не тільки постоли, а й огорожі, колиски для дітей, кошики. — То нині за грибами чи ягодами в ліс ходять з пластмасовими відрами, а колись тільки з кошілками, — каже дід Арсентій.— Плести у селі умів кожен чоловік. Вчилися змалечку. Навики передавалися від батька до сина. — А скільки часу йшло на виготовлення пари постолів? — Залежно яких. На коропці, мілкі постоли, йшло десять-п’ятнадцять хвилин, а на глибші— такі, як галоші, у нас їх називали мазурі, — кілька годин. Ходили в постолах поліщуки і влітку, і взимку. У холодну пору обмотували ноги вовняною тканиною. Загалом плетіння їх вважалося нехитрою роботою. Недаремне ж про людину, яка випила трішки, казали, що вона лика не в’яже, тобто не здатна до елементарних дій. Крім дешевизни, доступності і гігієнічності постолів, у них був і недолік — вони недовговічні. Бувало, розповідав Арсентій Йосипович, потанцюють вечір сільські парубки чи дівчата — і вже йдуть додому напівбосі. Тож кожен мав кілька пар постолів про запас. І коли в далеку дорогу збиралися, то брали теж, як мінімум, дві пари. «У дорогу йти — п’ять личаків плести», — каже з цього приводу народне прислів’я. А в наших сусідів-росіян існував навіть термін —»лапотная миля» — відстань, яку можна пройти в одній парі личаків. На прохання показати свою продукцію дідусь повів нас до майстерні. Відчинив двері і ми ахнули: «Та у вас, Арсентію Йосиповичу, фірма!». Невеличке приміщення було закладене акуратними граблями, ручками до кіс, що біліли незайманою чистотою дерева. — Своя фірма, — погодився чоловік.— Я ж тепер сам собі хазяїн. Хочу — столярую, стружу, шліфую, хочу — чарку вип’ю, бо ж на пенсії. Дідусь похвалився, що заробив на залізниці непогану пенсію (працював у Бресті помічником укладача вагонів). Вистачає їм з дружиною на життя. Ще й дітям (а їх у нього троє) допомагає, без роботи не сидить. Дружина — на грядки, а він велосипедом їде до лісу. Возить лозу, деревину для майбутніх грабель, ручок для кіс. Любить столярувати, вдихати запах свіжої стружки. «Фірма» діда Арсентія працює переважно навесні, коли потепліє. Граблі і кісся він заготовляє з липи, бо легша від іншої деревини. Свою продукцію реалізовує на ринку. Її охоче купують, бо ж працювати з граблями чи косою від діда Арсентія одне задоволення — легкі, зручні і до того ж міцні. А ось постоли плете, як каже, для того, «щоб молодь знала, як колись жили їхні діди і батьки». На прощання майстер подарував нам пару постолів, побажавши не забувати минулого свого народу.
