Лише на шостому році постійного проживання на Волині громадяни Польщі Івонна та Казімєж Вжешнєвські змогли отримати у паспортах відмітки про реєстрацію...
Лише на шостому році постійного проживання на Волині громадяни Польщі Івонна та Казімєж Вжешнєвські змогли отримати у паспортах відмітки про реєстрацію. До цього бізнесменамквітникарям радили... розлучитись і оформити фіктивні шлюби з українцями. А ще вони “прославилися” тим, що зуміли “піймати” у столиці Президента Віктора Ющенка, котрому розповіли про свої проблеми. Правда, це так нічого і не дало
Олександр ПИРОЖИК
Уважний подорожній, їдучи трасою Луцьк—Устилуг через село Війниця Локачинського району, не може оминути увагою екзотичне подвір’я, моріг якого помережано каменем. Посередині – рукотворне озерце з фонтаном, де плавають акваріумні рибки та жабенята. Поруч – селянський віз, на ньому – горщики з квітами. Для наших сіл – дивина. Хоча нічого дивного тут немає, бо в цьому обійсті мешкають відомі на всю округу й далеко за її межами польські квітникарі Івонна і Казимир Вжешнєвські. На Волині вони оселились у 2000ому, переїхали сюди зпід Варшави під натиском більш конкурентоспроможних західноєвропейців. Квітникарська справа в Україні, кажуть, не поставлена на належний фаховий і комерційний рівень, вони тут – поза конкуренцією. Спершу обживались у ВолодимиріВолинському, а три роки тому вирішили розширити бізнес і переселилися до Війниці. Придбали старе обійстя і 25 сотих землі. Хату розібрали, натомість переобладнали під житло колишній хлів, перетворивши його у сучасне помешкання європейського зразка. Про незвичних новоселів “Волинь” уже розповідала. Але за три роки, які провели у Війниці, польські переселенці встигли стільки пережити, що іншому на десяток років вистачить. Принаймні, в цьому переконував голова Волинської аграрної конфедерації „Селянський дім” Андрій Остапенко, котрий і запросив у гості до “війницьких” поляків.
ЧИНОВНИЦЬКІ АБСУРДИ – Я у вашому паспортному столі нервів на півжиття стратила, – не приховує емоцій Івонна, як тільки мова зайшла про реєстрацію. – Вирішували цю проблему аж у Києві. А чиновник з міністерства, що відає цими питаннями, не придумав нічого ліпшого, як порадити нам… розлучитися і укласти фіктивні шлюби з українцями. Тоді, мовляв, пропишетесь, а там ще раз розлучитесь і оформите сім’ю заново. Це ми, католики, які прожили разом 23 роки і виховали двох дітей?!.. П’ять років прожила польська сім’я на Волині, маючи лише тимчасову реєстрацію. Проблема вирішилась лише цьогоріч. На щастя, обійшлося без процедури розлучення, терпіння здолало чиновницькі перепони. Тепер вони – повноправні члени сільської громади, хоч українського громадянства так і не брали, чим створили головоломку не для одного чиновника. Проблеми іноземців цим, звісно, не обмежилися. Взяли вони в оренду ще 50 сотих землі за обійстям. Розмістили тут теплиці з розсадою, висадили полуниці. З’явилася потреба у сезонних працівниках. – Поїхала я на біржу праці до Польщі, без проблем домовилася про людей, – продовжує Івонна. – Потім думаю: а чого в Україні комусь мають платити гроші за безробіття, коли на селі роботи – непочатий край? Невже Україна така багата, що люди можуть не працювати, а сидіти на шиї в держави? Поїхала з таким же проханням у Локачі, а мені там заявляють, що українці на поляків працювати не хочуть і не будуть. Не можу второпати логіки: я ж пропонувала людям конкретну роботу за гроші! Доки у вас будуть такі чиновники, Україна не підніметься...
ЦІНА ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО СЛОВА Ще через рік виник у іноземців конфлікт з сільською громадою. Захотіли вони знову розширити свою земельну ділянку – узяти частину громадського пасовища, що відразу за їхнім городом. Планували закласти тут сад – висадити саджанці туї, персика, лісового горіха, інших плодових дерев та кущів. Звернулися до сільради з проханням виділити в оренду 1,2 га землі. Але громада раптом запротестувала, принесли до сільради колективну заявупротест, під якою підписалося більше 30 осіб. – Непорозумінь у нас не виникало, доки поляки не стали претендувати на частину пасовища, – стверджує війницький сільський голова Мирослав Базар. – Ми від початків їм в усьому сприяли. Ті 50 сотих, які Вжешнєвські орендують, належали іншим людям. Я попросив власників, щоб звільнили ці землі іноземцям, собі взяли в іншому місці. А от пасовища люди віддати їм не захотіли. Я намагався їх переконати, але селяни настояли на своєму. Мовляв, якщо хочуть, хай беруть в іншому місці, землі не бракує… – Для нас велика різниця, що висадити сад і пильнувати його за хатою, а що за декілька кілометрів, – каже пані Івонна. – З вашими порядками можуть безкарно зірвати не лише фрукт, а й дерево з корінням вирвати. Якось нашу теплицю уночі ножем порізали, винесли декілька горщиків з розсадою… Не вирішивши свого питання в районі та області, польські бізнесмени вирішили скористатися присутністю нашого Президента на Міжнародній виставці у столичному Українському домі, учасниками якої рік тому були. Вловили зручний момент, підійшли до Віктора Ющенка, розповіли про свою проблему. Президент вислухав, покивав головою, декілька разів згадував про “зелене світло” для іноземних підприємців в Україні. Потім сказав, що доручає вирішення їхнього питання пану Рибачуку. Однак з Секретаріату Президента не надійшло навіть телефонного дзвінка… – Думали, після Помаранчевої революції в Україні буде поновому, та нічого у вас не змінилося, – розчаровано кажуть Вжешнєвські. – Вирішення будьякого питання так само залежить від бажання чиновника. Практично все робиться на усних домовленостях. А ми в Польщі звикли працювати з документами. Донька Рената, яка залишилась у Польщі, якось передала польський журнал, де писалося, що нова українська влада створила сприятливий клімат для польських бізнесменів. То ми навіть телефонували в редакцію, пропонували приїхати подивитися…
ПОРОЗУМІННЯЗ СІЛЬСЬКОЮ ГРОМАДОЮ Зрозумівши, що на Ющенка надія марна, поляки усе ж стали шукати порозуміння з громадою. Судитися за землі пасовища, як пропонували їм чиновники районного рівня, не стали, адже з цими людьми їм разом жити, а в житті усіляко буває. Узяли землі запасу за селом – під зернові культури, цукрові буряки, а за пасовищем – під малинники. Громада не перечила: нехай хазяйнують. Тим більше, що поляки привезли техніку, практично все обробляють механізованим способом. – Хочемо встановити ще дві теплиці для гвоздик та інших літніх квітів на букети, – ділиться планами Казімєж. – В одній плануємо вирощувати дворічні рослини, які цвістимуть у січніберезні. Обладнали котельню, встановили паровий котел на твердому паливі. Поруч – Локачинське газове родовище, але від газу ми відмовилися – дорого, низький тиск, та й ситуація з постачанням нестабільна. А для нас один збій в обігріванні теплиці – і всі квіти зав’януть, матимемо великі збитки... У Війниці полякам подобається, хоча влітку працювати доводиться іноді по 1618 годин на добу. Праця на землі, кажуть, легкою ніколи не була. – Місце нас влаштовує, практично біля кордону з Польщею, – стверджує Івонна. – Щодня чуємо рідну мову по телевізору, бо тягне аж три польські канали. Раніше привозили польський матеріал, зараз вирощуємо сорти дерев і квітів, пристосованих до вашого клімату. Вже є поміч від сина Міхала, котрий живе з нами і відвідує українську школу. Саме йому свій бізнес і плануємо колись передати... – Не розумію, чому їх не хочуть визнавати інвесторами? – дивується Андрій Остапенко. – Вони ж інвестують у нашу землю сучасні технології, які нам не відомі. Професійних агрономів, спеціалістів з декоративних рослин українські вузи не готують, а поляки запроваджують у нас європейський рівень квітникарства. Створили власну фірму, назвали її на честь дітей “ReМі” (Рената і Міхал), зареєструвалися підприємцями, сплачують податки… – То є проблема, – погоджується Івонна. – Я щомісяця їжджу до Грубешова за покупками для господарства. Не везу ні цигарок, ні спирту, назад теж – тільки те, що потрібне в господарстві, переважно квіти. А досі не маю при перетині кордону жодних привілеїв, змушена вистоювати у довжелезних чергах на митниці... Покидаючи війницьку екзотику на польський манер, я озирнувся, аби ще раз оглянути двір. Перехопивши мій погляд, Казімєж промовив: – Пройде десять років – і ваші люди теж дійдуть до того, що гарно має бути не лише в хаті, а й на подвір’ї. Щоб вийти за поріг – і потрапити у справжній квітковий рай. Ми допоможемо...
