Що почуває людина, коли вперше приходить до саду, посадженого батьком? А якщо цей сад посадили більш як півстоліття тому? А якщо дорога до цього саду пролягала через десятиліття, крізь простори і вибоїни часу, ті пастки, котрі українцям порозставляли різні влади і, здавалося б, сама доля. Втім, Гері...
Що почуває людина, коли вперше приходить до саду, посадженого батьком? А якщо цей сад посадили більш як півстоліття тому? А якщо дорога до цього саду пролягала через десятиліття, крізь простори і вибоїни часу, ті пастки, котрі українцям порозставляли різні влади і, здавалося б, сама доля. Втім, Гері. Ньюман за походженням українець лише наполовину, до того ж громадянин відразу двох держав — Канади і Польщі. Але від того зустріч з батьківською землею, отією малою прабатьківщиною, була не менш хвилюючою
Володимир ЛИС
БАТЬКО Хата, з якої колись вирушив за океан його батько Райнгольд чи в канадському варіанті Річард, досі стоїть в селі Борохів Ківерцівського району. Тут велика родина німців Ньюманів, в якій було тринадцять братів і сестер, проживала до війни. Коли у тридцять дев’ятому році прийшли “перші совєти”, Райнгольду було лише тринадцять. Та як совєтів змінили німці, уже в шістнадцятирічному віці юнак як “фольксдойч” був мобілізований на службу у місцеву комендатуру. А по приходу Червоної Армії став вважатися військовополоненим. Йому запропонували приєднатися до тих, хто підтримував антифашистський комітет “Вільна Німеччина” і йти служити у спецчастину. Та Райнгольд відмовився, мотивуючи тим, що він не хоче більше воювати. – Тоді тобі доведеться відповідати як громадянину СРСР,— сказав особіст і з тієї миті непоступливий юнак став заарештованим. Його відправили до сибірського концтабору, де довелося перебувати більше, ніж п’ять років. І хтозна, як би склалася його доля, якби не брати і сестри. Вони після війни опинилися в Німеччині, а звідти виїхали до Канади. І почали через канадійський Червоний Хрест розшукувати свого брата. І, нарешті, розшукали. Спочатку Райнгольда звільнили з-під конвою, але не дозволили покинути селище, де знаходився табір. Кмітливий розумний хлопець так сподобався начальнику табору, що він навіть хотів видати за нього свою дочку. Весіллю, яке намічалося, перешкодив новий запит із Канади, на який навіть сталінські власті мусили реагувати. Райнгольда Ньюмана терміново “відкомандирували” за місцем колишнього проживання. Отоді у Борохові і заходився він садити сад. Але ще через два роки прийшов дозвіл “на возз’єднання з родиною”. І судилося німцю Ньюману зустріти українку Клавдію Климук, родом із села Загорів, що в польсько-українському Підляшші, якраз навпроти Бреста, тільки по інший бік кордону. Вона в роки війни також опинилася в Німеччині. Разом німець і українка поїхали за океан, оселилися у канадській провінції Альберта. Так почалася вже канадійська історія сім’ї Ньюманів.
СИН Власне кажучи, українцем за своїм материнським корінням Гері відчув себе завдяки бабусі. У сім’ї спілкувалися німецькою і англійською. Та одного разу, приїхавши в гості, бабуся взялася розповідати онукові про далеку країну Україну, про її розкішні сади, в яких витьохкують солов’ї, і не менш красиво виспівують чорнобриві дівчата. А згодом повела і до храму, в якому він вперше почув чудові мелодійні колядки. Хлопця зацікавило його походження, він почав розпитувати маму і тоді побачив на її очах сльози. А від батька дізнався, що і його оселя, і молодий сад лишилися саме там, у далекій Україні. Гері став відвідувати місцеву українську громаду, вивчати незнайому мову, яка спочатку давалася з таким трудом. Не полишав мрії побачити ту далеку батьківську землю. Гері виріс, одружився і виростив трьох синів — Курта, Тімотея і Аллана. За натурою він дуже діяльний, тому мав великі ферми спочатку в Альберті, а потім в іншій канадійській провінції — Британській Колумбії, розташованій аж біля берегів далекого Тихого океану. А в Україну вже в часи її незалежності потрапив через Польщу. Ця країна видала йому паспорт і визнала своїм громадянином, втім, як й іншим, подібним до нього, лише на тій підставі, що мати його колись жила у Польщі. Він уже кілька разів прилітав до Варшави, а звідти з польським паспортом перетинав українсько-польський кордон. Особливо запам’ятався перший приїзд до Борохова, той момент, коли він ступив на землю, яку сходив колись дитячими ногами його батько, і побачив тепер уже старий розкішний сад, посаджений батьком перед від’їздом. Коли зірвав яблуко і грушу з того саду і взяв до рук горсточку волинської землі. Ота жменька землі, оті яблука і груші виявилися чарівними. Бо відтоді Гері кілька разів приїздив до Борохова. Як він каже, посміхаючись, хоча з якоюсь ноткою суму в голосі, коли стає йому погано і незатишно в цьому світі, бере квиток до Варшави, а звідти вирушає хоча б на кілька днів на Волинь.
КИТАЙ І УКРАЇНА У ці дні Гері Ньюман знову перебуває у дорозі до нашого краю. Цього разу він везе і брата Гарві, з яким не раз дискутував, і який твердив, що в далекій незнайомій країні, переповненій рекетом і корупцією, йому нічого робити, краще відпочивати на Багамах чи мексиканському пляжі. Нарешті таки переконав, бо брат дав тверде слово приїхати і побачити, чим таки причарували край і село, назви яких йому і вимовити важко — Волинь, Борохів. А для Гері нинішній приїзд в Україну і на Волинь пролягає через Китай, де, як він із захопленням, здивуванням і посмішкою розповідав, виконував свою капіталістично-комуністичну п’ятирічку. Справа у тому, що Гері працював консультантом від канадійської фірми, яка поставляє у КНР корів і коров’ячі ембріони. Виявляється, Китай вже давно закуповує в Канаді і високопродуктивних корів, і ті ж ембріони, з яких потім вирощують корів. Як він згадує, у Китаї досі більшість селян об’єднані в колективні господарства та комуни. Та все більшає тих, хто хоче господарювати окремо, і їм, як не дивно, йдуть назустріч, виділяють кредити всього лише під три—п’ять відсотків, а не п’ятнадцять—вісімнадцять, як в Україні. Китайський фермер Лі Ю, в якого був консультантом Гері Ньюман, уже має дев’ять ферм, на яких є п’ять тисяч корів. А мріє він про п’ятдесят тисяч. – Україну не порівняєш за рівнем свободи з Китаєм,— каже Гері. — Там є економічна свобода, але немає політичної. До іноземців приставлені свого роду “наглядачі”, про будь-які контакти зі мною місцеві селяни повинні були звітувати владі, навіть, щоб встановити супутникову антену, потрібно безліч дозволів. В Україні всього цього немає, але як же важко тут розпочинати якусь справу, які ж у вас (тут він довго підбирає слово) своєрідні чиновники. А в попередні свої приїзди Гері Ньюман був не просто таким собі туристом на рідній землі. Він взявся налагоджувати контакти з волинськими фермерами, яких тоді очолював Андрій Остапенко, з котрим й досі підтримує дружні стосунки. Він консультував, як організовувати допомогову службу і кредитні спілки. Їздив до Києва у наше аграрне міністерство та асоціації й спілки, причетні до сільського господарства, переконував, що варто брати приклад з того ж Китаю, де випускається дуже багато малогабаритної техніки для приватних господарств, причому за невисокими цінами. Що варто розводити і вирощувати високопродуктивну худобу.
ПЕРЕДЧУТТЯ ЗУСТРІЧІ Наша перша розмова з Гері Ньюманом відбулась ще три роки тому. Тоді ж і хотів написати про нього. Та він не знав повністю історії свого батька, його одіссеї. І ось завдяки родичці, яку вдалося розшукати на Волині, Ніні Миткевич, а також розповідям його дніпропетровських родичів, яких розшукав уже сам Гері, спогадам його, нині вже вісімдесятирічних батьків Райнгольда і Клавдії Ньюманів постала ця ціла сімейна сага. До неї, сподіваюся, ще повернемося, адже пригоди Райнгольда Ньюмана, історія його життя, кохання і перешкод, які довелося долати на своєму життєвому шляху, тягнуть на справжній документально-художній детектив. А поки що процитуємо слова Гері: – Не знаю чому, але мені дуже подобаються українські слова — кум, кума. Мені дуже подобається ходити в гості до людей, які раптом починають згадувати давні родинні історії. Це наповнене такою поезією, якої я ніде не зустрічав і не читав. Наші люди вміють працювати, але спілкування в них дуже обмежене. Але коли збирається до столу ціла родина і кожен видає цілу поему, я думаю про те, що може я щось важливе в цьому житті таки не проминув. Не знаю, де завершиться моя мандрівка по світу, але смак яблук і груш із Борохова я запам’ятаю, це точно. Цього разу разом із Гері мають приїхати чотири канадійсько-українські сім’ї, яких він переконав, що таки варто проїхатися по батьківських дорогах. Ми говоримо багато про наших емігрантів до Канади, про їх ностальгію за Україною, про те, що вони відчувають, повертаючись на батьківську землю, про те, що вони здатні зробити для нас. Але, можливо, в цій історії, де переплелися відразу чотири народи, де світові глобалізаційні процеси не змогли вбити щось такого, якого не можна і передати словами, є щось повчальне для майбутнього. В тому числі й для нас, українців.
