НЕНАРОДЖЕНІ ДІТИ

Вони тоді ще не мали своєї хати і жили разом з батьками неподалік від райцентру. Після роботи йшли додому навпростець через поле. Літньої пори достигали хліба. Ольга провела рукою по жовтих стеблах і якось мимоволі зірвала декілька колосків. Андрій, який йшов услід за нею, вигукнув:
— Ти що, хочеш, щоб наше дитя злодійкувате було?!

Маленька пауза — і обоє весело розсміялись. Повернувшись до Андрія, Ольга з вдячністю подивилась на нього...
То був час, коли вона завагітніла четвертою дитиною. Для себе вже вирішила остаточно, що це “її дитина”, що вона нізащо не відмовиться від неї. Андрій нібито теж був не проти поповнення їхньої сім’ї. Але ця згода була якась мовчазна. Він, певно, ще думав, як вирішити. Адже, коли з’явиться дитина, то непросто буде знайти навіть місце для ліжечка. А коли це ще в свою хату переселяться?! І ось — вирішив. Ольга завжди знала, що Андрій у неї най-най-най... А тепер ще раз переконалась, що з ним можна “сімейного воза тягнути”.
Ольга Василівна — одна з наших читачок. Я зателефонувала їй цими днями, коли взялась за нинішню “суботню розмову”, інформаційним приводом для якої став такий висновок спеціалістів: в Україні лише два відсотки жінок до сорока років не робили аборту. Як все-таки мало тих, хто може сказати, що дав життя усім синам і дочкам, яких Бог послав?! Телефонувала Ользі Василівні, в якої п’ятеро дорослих дітей. А ось чи могло бути більше? В принципі це настільки делікатне питання, що я, набираючи номер, навіть не знала, як почну розмову. Ольга Василівна мене виручила. Після мого вступу: “Ви, певно, звернули увагу на невеселу статистику про два відсотки жінок, які не робили абортів?”,— вона сказала:
— Я до цих двох відсотків не відношусь.
А потім, заручившись анонімністю, бо ж про аборти не прийнято говорити (нема чим хвалитись), Ольга Василівна розповіла, що один раз їй довелось перервати вагітність.
— Було у нас з Андрієм тоді вже троє дітей. Найменшого ще годувала грудьми,— пригадує вона,— і зовсім у малому терміні — два тижні — зробила міні-аборт. На той час це була новинка для Луцька, а тим більш для райцентру.
А ось коли ці троє дітей підросли, то Ольга Василівна народила ще двоє. Один із синів — той, якого носила під серцем, коли серед хлібів, що достигали, чоловік так незвично сказав, що буде в них четверта дитина. Цю четверту, а потім п’яту дитину жінка народжувала вже тоді, як сама була нездорова. Оскільки тиск “скакав до двісті”, лікарі радили перервати вагітність. Мовляв, у вас є діти, яких треба довести до пуття, а ви так ризикуєте. Вона ж ризикувала, жартуючи: “А ви ж біля мене є. Не дасте вмерти...”.
Здається, це так ясно: вагітність (виношувати її чи ні?) — проблема двох, а не лише жінки. На жаль, чомусь відповідальність за наслідки інтимних стосунків лягає в основному на жіночі плечі. Коли постає питання з незапланованою вагітністю, то більшість чоловіків схильні звинуватити свою партнерку в необережності і легковажності. А то ще й, буває, підозрюють підступний задум. “Надто вже їй хотілось заміж — ось і дочекалась зручного часу”.
А, може, чоловікам здається, що аборт — це щось буденно-природнє? Як, наприклад, вилікувати простуду? Цікаві соціологічні дослідження з цього приводу: три чверті опитаних мужчин не змогли ясно відповісти на запитання, якими можуть бути наслідки аборту для жінки. “Всі його роблять і нічого страшного”,— сказав майже кожен другий з опитаних. На жаль, за статистикою, яка все знає, коли мова йде про незаплановану вагітність, то рішення чоловіка у восьми з десяти випадків негативне. Тому дуже часто саме небажання потенційного батька мати дитину стає головним аргументом на користь аборту.
Завідуюча обласним центром планування сім’ї Світлана Поліщук у свій час була акушер-гінекологом у пологовому відділенні Луцької районної лікарні. І аборти їй доводилось робити.
— Правда,— каже вона,— це було давно. Я розумію, що раз у нашій країні аборти не заборонені, то хтось їх мусить робити. Але за своїми особистими переконаннями я проти того, щоб переривалась вагітність. На сьогоднішній день ринок настільки насичений контрацептивними засобами, що можна спланувати сім’ю і народити бажаних сина чи дочку. Прикро, коли аборт стає методом планування сім’ї. Ніби не в ХХІ столітті живемо.
Якось в добірці “Любить! Не любить” був надрукований лист нашої читачки з приводу аборту. Жінка писала: “Чому слово “аборт” сприймається як проста і легка медична процедура? Невже лікарі так легковажно до цього ставляться?”. І ось тепер, по суті, чую спростування:
— Я думаю,— каже Світлана Іванівна,— що нема жодного байдужого лікаря, якому б було все одно, що переривається вагітність — обривається життя хлопчика чи дівчинки.
Моя співбесідниця й досі не забула тих жінок, яким робила аборти. Чи не зробила, бо по-іншому “повернулось”. Добре пам’ятає ситуації, які приводили пацієнток у медичний заклад. Щоразу — це своя життєва історія: для когось ще одне дитя — зайвий рот (“для чого розводити бідність?”), хтось з юних дівчат завагітнів, а вдома замість підтримки — жорстоке мамине: “Такого стиду я не переживу”. Чи ж справді нема виходу із ситуації?
— Запам’ятався візит дівчини і хлопця,— розповідає Світлана Поліщук. — Вони збирались невдовзі одружитись. Але, як їм здавалось, родити ще “не час”, бо ж студенти. Ось півроку—рік мине, тоді можна буде і про поповнення подумати. Я розмовляла з дівчиною, розпитувала, чи вона знає, якої шкоди може завдати собі на майбутнє, якщо перерве вагітність? І де гарантія, що чоловік погодиться жити з нею, не маючи дітей. Врешті-решт я запитала: “Ти сама прийшла?”. Виявилось — ні. З хлопцем, майбутнім чоловіком. Запросила його. Коли ми втрьох поговорили про можливі негативні наслідки переривання вагітності, то молоді люди вийшли з кабінету вже з іншим рішенням — залишити дитину.
За кожною перерваною вагітністю — проблеми, до того ж дуже серйозні. І далеко не завжди ці проблеми можна вирішити. А тому лікарі можуть тільки радити, знаючи, що не завжди їх слово буде вирішальним. Навіть тоді, коли аборт рекомендується за медичними показами,— наприклад, обстеження вагітної жінки показало, що дитя — з вадами. У таких випадках є висновок лікарської консультативної комісії. Лікарі розповідають подружжю, яка в дитини патологія, яка їх чекає перспектива. Але тільки за батьками право вирішувати — переривати вагітність чи ні?
Медики розвіюють міф, ніби перший аборт не шкодить здоров’ю. Насправді він нерідко закінчується тим, що жінка в подальшому не може завагітніти або не може виносити дитя. Чи не звідси значною мірою ось така сумна картина: близько мільйона подружніх пар в Україні не можуть мати дітей. А за світовою статистикою таких пар є від двадцяти до двадцяти п’яти відсотків. Це означає, що кожна четверта—п’ята сім’я не може мати дитини. Чи варто говорити, яка це драма?!
Більше того, переривання вагітності — це не лише фізична шкода для організму жінки, а й психологічна травма. Психологічні аспекти, може, ще не сповна вивчені, але, безперечно, що це травма на все життя. Жінка ніколи не забуде, що відмовилась дати життя істоті, яка зародилась в ній. Її підсвідомо мучитиме думка: “Мабуть-таки, треба було народити цю дитину...”. Не просто змиритись з тим, що за обіднім столом мимоволі уявляєш того, ненародженого сина чи дочку і думаєш: “Хіба б йому не вистачило куска хліба?”.
Щоб вберегти юних дівчат від страждань у майбутньому через “безвихідні ситуації”, обласний центр планування сім’ї займається освітньою роботою. За підтримки українсько-швейцарської конфедерації, зокрема, реалізовувалась програма, яка мала на меті розповсюдження знань в шести районах області. Старшокласників готують до того, що вони — майбутні мами і тати. І сподіваються, що вже ця молодь, створивши сім’ю, зможе сама належно виховувати своїх дітей, підготувати до дорослого життя. Мабуть, краще робити так, як американська мама, яка п’ятнадцятирічній доньці, що йде на вечірку, кладе в сумочку презерватив, ніж, сором’язливо замовчуючи делікатну тему, згодом переживати життєву драму. І це виявилось в тому, що в новий Сімейний кодекс України внесені зміни — зазначено, що про контрацепцію можна говорити з п’ятнадцятирічними юнаками і дівчатами. Молоді треба дати знання, як кажуть, з добрих рук. І оскільки, за статистикою, статеве життя “помолоділо”, то не можна жити за принципом страуса, який ховає голову у пісок, коли бачить, що насувається біда. Не можна робити вигляд, що проблеми нема, якщо батьки хочуть, щоб їх діти не потрапляли у складні ситуації.
Власне, сьогодні ми говоримо про дуже давню проблему. У Греції і Римі колись штучне переривання вагітності ніяк не каралось доти, поки імперії не стали потрібні солдати. Ціцерон закликав: “Жінка повинна бути покарана за вигнання плоду, оскільки вона краде у республіки призначеного їй громадянина”. У Росії в другій половині ХVІІ століття за аборт була введена смертна кара, але в 1715 році Петро І відмінив її, пом’якшивши покарання каторгою. Жінку — у “виправний будинок”, лікаря — в тюрму. Проте, незважаючи на подібні заходи, чисельність абортів різко зростала, як і рівень смертності матерів. У 1914 році в Росії було проведено чотириста тисяч абортів. У 1920 році для того, щоб уникнути підпільних абортів, а також “для вивільнення жінок для потреб народного господарства” радянський уряд відмінив покарання, але у 1936 році воно було знову відновлене. Це рішення диктувалось передвоєнною атмосферою в країні і необхідністю підвищити приріст населення — майбутніх робітниць і захисників батьківщини. Таким чином, “йдучи назустріч численним заявам жінок-трудівниць”, не тільки лікар, а й людина, яка схилила їх до аборту, підлягали тюремному ув’язненню строком до двох років.
Лише в 1955 році, уже після смерті Сталіна, переривання вагітності було дозволено, але тільки до дванадцяти тижнів. Аборти на великих термінах проводились підпільно.
Сьогодні в Україні аборти дозволені за бажанням жінки так само до дванадцяти тижнів. Це приблизно три місяці. Не вдаючись до лікбезу, скажу лише, що досліджено: в три місяці функціонують всі системи організму плоду. Після трьох місяців нічого нового не розвивається і не починає функціонувати — можна спостерігати лише набирання ваги, ріст та дозрівання. Ось чому така шокуюча інформація: за даними ООН, торік в Україні було зроблено 500—700 тисяч абортів! Правда, Міністерство охорони здоров’я України дає значно меншу цифру — 242 тисячі (якщо порівняти з дев’яностим і дев’яносто дев’ятим роками, то це ще прогрес, бо цей показник зменшився відповідно у п’ять і два рази).
У нашій області торік зареєстровано 4845 абортів. Народилось же 12708 дітей — таким чином, це означає, що кожна третя вагітна волинянка відмовилась народжувати.
Лікарі констатують, що кількість абортів на Волині зменшується. Зокрема, в Луцьку, як поінформувала завідуюча міським госпрозрахунковим лікарсько-діагностичним центром “Здоров’я жінки” Людмила Азімова, торік було менше випадків переривання вагітності, ніж п’ять років тому. Але ж у Луцьку є ще одна державна жіноча консультація. А хто підрахував, скільки лікарів-гінекологів приймають приватно і скільки багатих лучанок йдуть саме до них? Одне слово, офіційна статистика навряд чи відображає реальну картину. Хоч, звичайно, ми сьогодні ближче до цивілізованих країн. І все більше жінок, маючи інформацію про контрацептиви (навіть вже з Інтернету), дбаючи про своє здоров’я і здоров’я своїх майбутніх дітей, вибирають саме їх як метод планування сім’ї.