Дід Митрофан із Камінь-Каширщини плете постоли - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 31.89
Дід Митрофан із Камінь-Каширщини плете постоли

Зі слів діда Митрофана, постоли плели за потреби – особливих запасів «взуття» не робили, бо швидко висихало, ставало незручним і ламалося.

Фото Іванни ВЕЛИЧКО.

Дід Митрофан із Камінь-Каширщини плете постоли

Митрофану Мартинюку із села Тоболи Бог подарував ось уже 87-й рік життя, 10 дітей, 66 онуків і 53 правнуки. Літа видалися багатими на досвід, тож тепер життєві премудрості голова роду передає нащадкам

Окрім іншого, прагне навчити їх… плести постоли. Руки ще добре пам’ятають давнє ремесло, бо невтомно в’яжуть мотузки, коші, корзини і різьблять граблі. Сивочолий майстер переконаний: чи згодиться, чи ні – а знати треба все, пише Камінь-Каширська районна газета «Полісся».

– Немає різниці, що робити. Як стану крутити мотузки – то вже друга робота мені не потрібна. Почну робити коші – вже й вірьовки не треба, бо коші плету. На руки все важко, що не роби, але якщо є бажання – то й не до труднощів. От сидіти й лежати то дійсно складно, – говорить дідусь. – Молоді вже не дуже охочі до подібного навчання, а я кажу, що колись і таке вміння може пригодитися. Не завжди так буде. Як зараз живуть, ні прадіди, ні діди, ні батьки наші не жили – усього вистачає. Але хто знає, що чекає далі?! Чи знадобиться, чи ні – а знати добре! От воно мені зараз ніби й не треба, але я можу комусь розповісти, як ходили колись люди. Навіть показати, – і дід Митрофан прудко береться за лико. Каже, що навчився плести постоли від старших братів. При них того не робив, але пильно придивлявся і добре опанував науку. Підріс і сам собі робив взуття. Бо ж до 15 років ніякого іншого не знав, крім тих личаків. А нещодавно вирішив пригадати давнє ремесло.

Зі слів діда Митрофана, постоли плели за потреби – особливих запасів «взуття» не робили, бо швидко висихало, ставало незручним і ламалося.

Виявляється, менше століття тому і на личаки були своя мода і свій закон. Так, з лози плели «спільне» взуття – для всіх, і зав’язували його волоками (мотузками) з конопель. А от дівчатам на свята – з липи. Бо білі були, пишні. Їх ще парубки презентували своїм обраницям на Різдво. Для того зрізали високі молоді липові пагінці, парили їх в печі і знімали кору. Для таких «черевичків» пасували лляні зав’язки. Їх панянки мотали навхрест чи не до колін. А чоловікам, котрі багатші, плели дубові постоли. Вони вирізнялися не тільки красою, але й міцністю. І волоки неодмінно з волосіні чорного коня. Що прикметно – дуже густо обмотували поверх білих онуч, але не вище кісточки. Дуба, пригадує нині майстер, шукали на вищих місцях, аби менше стрижня було. Кололи теліш на 4 частини, вирізали серцевину, парили в печі й дерли лика. «Того дуба мало хто й осягав подужати», тож не кожен постоляр працював з таким матеріалом. Цікаво: якщо з одними волоками можна було зиму проходити, то постоли були не дуже витривалі. Особливо ті, що з лози. Добрим господарям їх вистачало хіба що на дві доби. А якщо, приміром, з Тоболів у Камінь-Каширський ішли, то неодмінно брали запасну пару, бо могли й стертися по дорозі. Щоправда, зауважує дідусь, якщо основа не перетиралася, то постола можна було поправити, вплівши нове лико.

Зі слів діда Митрофана, постоли плели за потреби – особливих запасів «взуття» не робили, бо швидко висихало, ставало незручним і ламалося. Проте все ж найчастіше робота кипіла на вечорницях, поки дівчата пряли. Раптом потрібно було взувати висохлий личак – розмочували його у теплій воді. Хвилин 5 – і вже «живий».

…Поздовжні лика – основа, поперечні – вток. У процесі плетіння основа опиняється по обидва боки втоку, візуально нагадуючи шахматну дошку. Таким чином, доки дідусь-вчитель ділиться своїм унікальними знаннями, у його руках рух за рухом виникає готовий зразок постола. Хоч бери заволікай мотузку і відразу взувай! В цілому, плететься швидко, тільки потім основу потрібно ще раз «протягнути», аби міцніша була. Для того вже майстру знадобиться більше сили, бо ж лико просувається поміж уже заплетені частини. А щоб зручніше було це зробити, у бічні петлі просувають палички.

– Знаєте, у постолах ходити дуже хороше. Бо зараз в черевиках підошва гумова і вже недобре. А в личаках завсігда нога свіжа, – щиро зауважує Митрофан Хомович, пропонуючи приміряти давнє взуття. І дійсно, хоч і не довговічні, а таки приємні «мешти». Як-не-як – ближче до природи. А якщо ще приміряти його серед пасіки і поліської природи, у щирій компанії майстрів, то й дух захоплює.

Іванна ВЕЛИЧКО.

Читайте також: У пам’ять про тата: Олександр Положинський передав волинському музею частину родинної історії