РЕАЛІЇ ЖИТТЯ: хто нас навчить любити власне місто?

Недільний ранок. Проспект Волі в Луцьку. На балкон четвертого поверху виходить літня жінка в халаті, накинутому на нічну сорочку, й енергійно витрушує хідник. Просто на голови перехожих, які, нічого не підозрюючи, поспішають у справах.

Вечір. Місце дії — те ж, але кілька тижнів тому. Здоровенний породистий собацюра гребеться посеред красивої, з любов’ю висадженої різнобарвними квітами клумби. Яма сягає вже сантиметрів тридцяти у глибину, а господиня, молода дівчина, бавлячись повідком, з якого спустила пса, ніби нічого не помічаючи, стоїть осторонь, розмовляє з подружкою.
Недільний вечір. Вулиця академіка Кравчука. Погода гарна, масово гуляють мами з дітьми. А під ногами — розмаїття сміття, вітер весело жбурляє навздогін обгортки й пластмасові ємкості. У двірника — вихідний. А ми жбурляємо сміття під ноги без вихідних і засторог. Нас не навчили любити рідне місто.