«... надання ще й законодавчої переваги (статус другої державної зробить саме це — надасть повну й остаточну перевагу!) мові народу російського — донищить мову української нації. Одначе цього вже не буде ніколи. Чому я так упевнений? А ви послухайте інших українців»...
«... надання ще й законодавчої переваги (статус другої державної зробить саме це — надасть повну й остаточну перевагу!) мові народу російського — донищить мову української нації. Одначе цього вже не буде ніколи. Чому я так упевнений? А ви послухайте інших українців». Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ, 2006 р.
Непристойне політичне лицедійство, яке переживає нині Україна, — це не лише змагання мільйонерів з мільярдерами, а передовсім зневага народу, по суті, використаного «державотворцями» всього-на-всього як електорат, як механізм для підйому на вершину, де багата, розкішна паша. Не те, що внизу, на тирловищі того самого електорату, котрому тепер годі зняти з верхів’я будь-кого, навіть тоді, коли хтось із «народних слуг» виявиться шахраєм або злочинцем. І, може, саме в цьому найбільша недосконалість виборчої системи: купили ми, панове виборці, кота в мішку і хоч він мишей не ловить, чинить навіть шкоду, мусимо тримати його й годувати. Політичні «регіонали», котрі мали стати маргіналами, досягли своєї мети не в останню чергу й завдяки тому, що пообіцяли виборцям — відступникам від рідної мови — домогтися статусу другої державної для мови, якою вони спілкуються, відхрещуючись від праотчої, як від нечистого. Що ж, хай спілкуються, але їм цього, виявляється, мало. Вони ще називають порнографією нашу українську, державну, бо саме таким словом, та ще й письмово, облаяли заяву, написану українцем по-українськи. Ось таке «двуязычие». Не хочуть навертатись люди до рідних джерел, то, як кажуть, нема на те ради. Але ким виростають діти на змалоросійщених теренах країни? Коріння їхнє українське, держава Українська, школа і мова російські. А національність, психологія, ментальність? Ось що писав з приводу так званої багатомовності видатний наш мовознавець Олександр Потебня: «... іноземне слово, стаючи поряд з вітчизняним, не додає нічого до знання, але як стороннє мертве тіло в організмі сповільнює і спотворює дійсність цього організму. Тому я гадаю, що коли психологія доросте до кращої пори, то в ній буде відділ: «хвороби думки в дитячому і зрілому віці, що походять від (нерозумної) багатомовності». Сучасні «мовознавці»-політики говорять лише про «двомовність». Неважко здогадатися, чому. Бо в їхніх медоточивих та лукавих устах це слово означає не що інше, як одномовність. І, звичайно ж, не рідну. Що їм якийсь там універсал, коли змалоросійщена маса вимагає від них мало не заборонити «ету бандеровскую мову». До того ж, потрібно втиснути якось у рамки закону тих державників, котрі, мабуть, просто не спроможні опанувати мову народу, яким узялись керувати. Одним з перших відгукнувся письмово на мовну рубрику в газеті «Волинь-нова» прозаїк, публіцист, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань духовності та культури Володимир Яворівський. Познайомившись з матеріалами, надісланими йому ведучим рубрики, він запропонував свої публіцистичні роздуми на цю болючу, штучно заполітизовану владними зверхниками тему. Ці роздуми доповнені рядками з листів, які надходять на адресу справді народного депутата.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: — Я сотні разів із найвищих трибун говорив і ще раз повторюю: на нашій велетенській планеті є лише одне-єдине місце, де така унікальна, неповторна у своїй красі мова, як українська, може мати найвищий статус — державної. Себто всіма засобами захищатися і всіляко підтримуватися державою. І це має бути одним з базових постулатів Конституції держави. Таке єдине місце для української мови називається Україною. Російська мова теж має таке місце — Росію. Там вона не загине ніколи. Українська росіянам там нічим не загрожує, хоч у Росії живе близько десяти мільйонів українців, не маючи жодної україномовної школи, театру, масової газети чи радіостанції. Триста п’ятдесят років гвалтівного російщення України, суворих заборон української мови і нав’язування російської (від царських циркулярів до постанов ЦК) зробили мову російську домінуючою на сході та півдні, у великих містах та промислових центрах.
Подружжя Михайло і Світлана ФАЛАГАШВІЛІ (м. Ірпінь): — Нам можуть закинути, що сьогодні є речі, набагато актуальніші, ніж мова (низький життєвий рівень, пенсійне забезпечення, низька народжуваність). Усе це правильно, але тут доречно згадати вислів першої леді Росії Л. Путіної, яка сказала, що зона впливу Росії на інші держави проходить там, де проходить кордон російської мови. Важко щось додати до цього сакраментального вислову. Звичайно ж, такий діамант, яким є Україна, був би окрасою в сучасній короні «ліберальної російської імперії», і це прекрасно розуміють чубайси, жириновські, грачі, але Україні, як суверенній державі, повинно бути не байдуже до цих зазіхань. Щодо захисту рідної мови, то нам, українцям, треба повчитися у росіян (у позитивному значенні цього слова). Наша м’якість, поступливість («якось воно буде»), а часто і просто байдужість у цьому питанні навіть злочинні. Україна проголосила про відродження нації, але всім відомо, що нації без мови не буває. Давайте згадаємо досвід Франції (у часи засилля англійської мови), досвід прибалтійських держав, Італії тощо. Там теж у різні часи виникали мовні проблеми. І як вони вирішувалися? Саме за рахунок здорових мовних преференцій. Невирішення мовних питань в Україні буде лише підкреслювати нашу духовну слабкість і постійно підживлюватиме надії певних кіл в Україні і в Росії на можливість повороту історії назад.
Андрій СУБОТІН: (м. Маріуполь): — В угоду «варягам» и прочим «перекатиполе» — для их комфортности — Украине навязывают двуязычие, а вернее предлагают надевать штаны через голову. И если, не дай Бог, это произойдет, то украинский язык будет слышен только в хлеву, и то шепотом. Дальновидные короли Франции отменили латынь, и развился французский язык, и он зазвучал во всем мире. Индии же навязали двуязычие. На английском (язык колонизаторов) говорит элита, а на хинди — простой народ. Так может быть и у нас. С трибуны и у микрофонов в Верховной Раде должен звучать язык титульной нации, а в буфетах и туалетах может быть любой другой. Всякая колонизация берет начало с засылки в страну миссионеров и эмиссаров в любом обличии. Они и закладывают фундамент для пятой колонны, а та, плодясь и множась (включая и переселенцев) подобно вшам, грызет страну изнутри. Сколько же этих «вшей» налезло в наш украинский кожух. На аллее местного городского совета стоят бюсты великих людей России, и нет ни одного украинца! По аллее гуляют старушки, которые, прожив в Украине по 60 лет, ни гу-гу не понимают по-украински.
Володимир КАШИНСЬКИЙ (м. Київ): — Дуже прикро мені, що в нас до цього часу не сформувалася громадська зневажлива думка у ставленні до осіб, які цураються своєї мови. Такі люди виходять, як правило, з позицій обивателя, керуються хибними уявленнями про престижність однієї мови і неперспективність іншої. Які ж прошарки суспільства найактивніше виявляють тенденцію до відступництва? Якщо не рахувати осіб, які в силу життєвих обставин не користуються рідною мовою, але обізнані з культурою рідного народу і свідомі її ваги, то серед тих, хто цурається всього українського, статистика виявила б категорію людей малокультурних або ж пристосуванців, вихованих добою соціалізму.
Григорій ОВДІЄНКО (м. Полтава): — Ми говоримо «ні» статусу російської мови як державної. Наша держава — Україна. Вітренко і їй подібні від імені українців виступають за надання відповідного статусу російській мові. А якої ж національності сама Вітренко чи той же Симоненко? Якщо ви українці, будьте вірними своїй нації. Якщо ви росіяни, то все одно поважайте народ, землю, якою ходите і яка вас годує.
Надія НАУМЕНКО (м. Дніпропетровськ): — Колись мені сусід сказав: «А как же нам, русскоязычным?» Я йому відповіла (він сидів біля відра з абрикосами): «Як любите абрикоси українські, то любіть і мову. Я 20 років жила в Росії, абрикосів не їла, а розмовляла там мовою країни, в якій жила. Отже, і науковці, і національно свідомі українці, і чимало росіян, котрі мешкають в Україні, не просто кажуть, а переконливо доводять: єдина державна мова є найголовнішим націєтворчим і державотворчим чинником. А панове політики неукраїнської орієнтації з високих державних трибун, знай, співають свою «двуязычну» пісеньку. Така ситуація нагадує армійський анекдот про «люміній». «Алюміній, а не люміній» — необачно поправив солдат з освітою сержанта, котрий неправильно вимовив це слово. «Сказано «люміній» — значить «люміній», — скипів сержант і вліпив рядовому два наряди поза чергою.
ЯКБИ МИ ВЧИЛИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА... Коли кажуть, що вчитись потрібно все життя, то це, мабуть, найперше стосується тих людей, котрі пишуть (не тільки для себе), навчають інших, керують, управляють, «надихаючи» підлеглих на працю. Чому б, наприклад, для держслужбовців обласного й районного рівнів бодай раз на місяць не проводити уроків української мови? Вочевидь, мало хто з них знайомиться з оцим «лікбезом» «Якби...» чи дивиться «Мову нашу калинову» Волинського телебачення, оскільки вони в публічних виступах продовжують висловлюватись саме так, як було, згідно з правописом, «заборонено» в нашій рубриці й передачі ВТ, а саме: дякують когось, а не комусь, щось «рахують», коли висловлюють свою думку, тобто «вважають». Один чиновник Міністерства освіти, виступаючи по телебаченню, замість слова «приблизно» вживав типовий бюрократичний замінник «порядка». А волинські журналісти прямо-таки самовіддано полюбили слово «крупний» і тулять його скрізь, мов горбатого до стіни: «крупне підприємство», «крупна поразка», «крупним планом». Молю вас, благаю, редактори газет і телебачення: видайте накази з вимогою не вживати таких словосполучень, бо крупними в нашій мові можуть бути лише речі, які вважаємо грубими, — зерно, сіль, пісок і т.п. Продовжуючи тему мовної «інвалідності», пропоную читачам зафіксувати в пам’яті чи записати ще кілька прикладів неграмотності: «круглодобово» (правильно: «цілодобово»), «лишати» когось чогось («позбавляти», наприклад, позбавляти права чи слова), «газетні стрічки («газетні рядки»), «бувший» («колишній», скажімо, директор), «для виду» («для годиться», «про людське око»), «другими словами» («іншими словами», «інакше кажучи»). Інакше кажучи, якщо любимо абрикоси українські, а також груші, яблука, хліб і сало, борщ і пампушки, то любімо й рідну мову.
