Що не кажіть, а комуністична система вміла управляти не лише кадрами, а й людською свідомістю...
Що не кажіть, а комуністична система вміла управляти не лише кадрами, а й людською свідомістю.
І ось тепер ми обурюємось і дивуємось — чому так важко незалежна держава стає на ноги, чому у Верховній Раді, коли голосують за проект, який спрямований на захист національних інтересів, національної ідеї, правди минувшини, це викликає шалений спротив більшості? То і є результат отої мутації свідомості. А що наробила політика жорсткого атеїзму, насильницького насаджування безбожництва, яка ледь не призвела до знищення Церкви і Віри! Обіч траси Ковель—Ратне є велике і гарне, любе і дороге мені моє рідне село Сереховичі. Живуть тут сердечні і роботящі люди, вийшло звідси чимало висококваліфікованих фахівців, навіть три депутати вищих законодавчих органів трьох держав. Два роки тому на місці колишньої школи стараннями і коштом багатьох людей зведено цегляну церкву, бо попередня згоріла у 1946 році. Село газифікується. Життя йде. А в самісінькому центрі воно ніби зупинилось. Звідси мертвим поглядом на вас дивиться бетонна фігура Ілліча, який дійсно багато зробив, але лише для того, щоб у світі множилось число пролетарів матеріальних і духовних. І стоїть цей політичний релікт якраз навпроти нової церкви УПЦ МП, ніби кращого місця для запеклого ворога релігії не знайшли. Такого дивного й незрозумілого сусідства, мабуть, нема на всій Україні. Отож, нагадаємо дещо з бурхливої діяльності ще живого Ілліча, найбільш кривавого і жорстокого нищителя Церкви і духовенства, який розв’язав жахливий червоний терор, жертвами якого стали десятки мільйонів людей. Його кривава хвиля накрила й Церкву. 7 листопада 1918 року патріарх Тихон звернувся до Леніна з такими словами: “Кров наших братів, безжально убієнних за твоїм наказом, утворює ріки і волає до неба... Байдуже, яким би іменем ти свої злодіяння не прикрашав,— убивство, насилля, грабунок — завжди залишаються гріхами, вони — злочини, які кричать до помсти. Ти обіцяв свободу — свобода є велике благо, якщо її правильно розуміти як свободу від зла і свободу від гноблення. Ти, одначе, не дав нам цієї свободи. Ти використав свою владу для переслідування твоїх ближніх і для знищення невинних”. Надзвичайно різкий, відвертий і сміливий в тих умовах лист першоієрарха. Певно, що він добре розумів, які наслідки може мати його виступ. Але інтереси церкви він ставив вище власної безпеки. Та це не зупинило розправи над нею. З одобрямсу Леніна 23.02.1922 року ВЦВК приймає Декрет про вилучення церковних цінностей нібито для боротьби з голодом. Насправді — для порятунку влади, поповнення валютного фонду. Суть акції Ленін розкрив у суворо таємному листі до Молотова 19.03.1922 року: “Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько миллионов золотых рублей. А сделать это с успехом можно только сейчас. Если необходимо для осуществления известной политической цели пойти на ряд жестокостей, то надо осуществлять их самым энергичным образом и в самый кратчайший строк, ибо длительного применения жестокостей народные массы не вынесут”. (Известия ЦК КПСС. 1990, № 4). Ленін представив особистий план вилучення церковних цінностей, тобто відвертого грабунку, який включав насилля, обман, вказівки щодо арештів, судів, розстрілів священнослужителів. “Я прихожу к безусловному выводу,— писав він,— что мы должны именно теперь дать самое решительное и беспощадное сражение черносотенному духовенству и подавить его сопротивление с такой жестокостью, чтобы они не забыли этого в течение десятилетий... Чем большее число реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше”. (Там же, стор. 192—193). Газета “Известия” услід надрукувала “Список ворогів народу”. Першим був патріарх Тихон з собором, десятки єпископів і священиків. На духовенство обрушились нечувані репресії. Розстріл — то була ще легка смерть. Багатьох перед стратою піддавали катуванням. Храми, монастирі руйнували, оскверняли. Ось лиш деякі факти з тих, які наводить журналіст М. Востришев у книзі “Божий избранник”. Київський митрополит Володимир побитий, пограбований і розстріляний. Архієпископ Тихон повішений на царських вратах церкви, архієпископу Андроніку відрізали вуха, викололи очі, довго водили вулицями Пермі і потім втопили у річці. Архієпископів Василя і Феофана схопили і розстріляли, єпископа Гермогена прив’язали до хвоста коня і замучили, єпископа Ісидора посадили на палю, єпископа Платона обливали на морозі водою... Лише за один 1922 рік було знищено 29 православних єпископів, 8100 священиків і ченців, з них 3447 черниць і послушниць. До вересня того ж року у фонд надійшло 34 пуди золота, 82 пуди срібла, 333456 діамантів і алмазів, інших коштовних каменів — вагою один пуд 29 фунтів, що склало космічну цифру — 8000.000.000.000 рублів. Того ж року Ленін дає проект для Кримінального кодексу і вказівку: “Суд должен не устранять террор, а обосновать и узаконить его”... Стаття КК такого змісту з незначними поправками діяла до 1988 року під назвою “Антирадянська агітація і пропаганда”. Це за нею був винищений цвіт інтелігенції, мільйони патріотів опинились в концтаборах, кращих господарів вивезено в Сибір. Після смерті Леніна репресії проти церкви продовжувались. Канонічного місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Петра (Полянського) запроторюють в тюрму, а його місце займає самозванець митрополит Сергій, який створив антиканонічний «тимчасовий Синод». Він же оприлюднює свою знамениту Декларацію, де радості радянської держави оголосив радостями Церкви. Сталін в якості однієї з «радостей» назвав другу п’ятирічку «безбожною», аби до 1937 року слово «Бог» щезло із вжитку. Це спричинило повний розкол Церкви. Більше 60 архієреїв, хоч і опинились на Соловках, Декларації не визнали. Під час війни, у 1943 році Сталін і КДБ переглянули ставлення до Церкви. В противагу канонічній постанові Помісного Собору 1917—1918 р.р. організовують кишеньковий Помісний Собор РПЦ і, по суті, «радянську православну Церкву», яка діє й нині. Переписка патріарха Алексія і беріївського ката, генерал-лейтенанта КДБ Г.Карпова, який опікав релігійну справу, свідчить про обопільну «неизгладимую» любов, обмін подарунками. Не дивно, що Алексій носив 4(!) ордени Трудового Червоного Прапора. За вірну службу партії і КДБ. Так само вірно служить цій справі і його наступник — патріарх Алексій ІІ (Ридігер). Бронзові пам’ятники своєму вождю вчорашні «вірні ленінці» сплавили за добрі гроші, а бетонному вирок зробить час і погода. Але дивує і насторожує хвилююче єднання РПЦ на Україні і вірних ідеям Ілліча. Її предстоятель В. Сабодан нагороджує комуніста № 1 Симоненка! Дивні діла твої, Господи! І то б ще нічого, якби комуністи покаялися у злочинах перед Церквою і народом за те, що розпинали Церкву і її вірних, нищили люд голодоморами, концтаборами, розстрілами... Та грішник не визнає вини. Навіть більше — не зрікається атеїстичної лінії. Тим не менше, Церква і грішник демонструють мовчазне єднання. Співставте дії Церкви і лівих — КПУ, прогресистів конотопської діви, трохи хитріших соціалістів — і ви побачите спільність і скоординованість дій. Безбожників і Церкви. Щоправда, безбожниками комуністів називати не можна. У них був і є свій бог — Ленін. Ні, це не моє особисте визначення, це визнають і релігієзнавці. Бо той могутній арсенал ідеологічної обробки, який кинула КПРС на перевиховання мас і мав на меті нав’язати нам віру у комуністичного бога. Що ж це за дивна мутація «залізних» принципів комуністів і «радянської» РПЦ? Дивного нічого нема. Твердь КПРС, її лідерів і Церкви проявлялась в історії лише тоді, коли поставало питання збереження їхньої влади. Навіть твердокам’яний Сталін пішов на союз з Гітлером, виголошував тост за його верхівку, провів спільний військовий парад СРСР і вермахту. Під час війни між СРСР та Німеччиною, яка велась не на життя, а на смерть, двом супротивникам та ще польським військовим формуванням нічого не заважало мати спільного ворога — УПА, нищити армію, яка боролась за власну державу. Тепер формально і де-юре ми маємо незалежну державу. Та кожен крок до реальної незалежності викликає зубовний скрегіт у нашого північного сусіда. РПЦ, як відомча гілка імперії, копіює її політику в духовній сфері. А ліві, які бачать у цій політиці відродження рідних ідей і є передовим загоном п’ятої колони в Україні, заповзятливо борються з незалежністю. Коло замкнулося. То ж і союз таких антиподів тепер не виглядає антиприродно. Комуністи і соціалісти, ці вічні «захисники знедолених», щойно вигідно обміняли навіть ідеї свого вождя на союз з напівкримінальними олігархами і експлуататорами. Історія, як бачимо, повторюється. Вже у вигляді фарсу. Так, ми хочемо жити так, як на Заході. Та цього не станеться, доки ми самі не розірвемо отой імперський ланцюг, який сковує нашу свідомість і нашу державу, доки свідомість людей не пробудиться від історичної правди. На жаль, влада, яка в основному носить лише ознаки української, про це майже не дбає. А про позицію верхівки УПЦ МП годі й казати. Кілька років тому у своєму селі я запитав одну літню жінку, ревну прихожанку: де відбулось хрещення Руси. «Та в Москві ж» — була відповідь. Недавно запитав іншу: чому в селі московська церква, бо ж була українська? «Та якось не подумали, бо ж казали — українська... А тепер, якби священик сказав перейти, то й перейшли б»... Зрозуміло, що силовим методом вирішувати питання свободи совісті і віросповідання ніхто не збирається. Тут діє метод переконання, пізнання історичної правди. Здається, на 16-ому році незалежності більшість людей усвідомлює, що й Церква повинна працювати на єдність держави і суспільства. Недавно один знайомий звернувся до мене з питанням: «Чому в церквах УПЦ МП не співають «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»? Хіба вони проти цього?» Питання, звичайно, не до мене, але дуже й дуже актуальне.
