Курси НБУ $ 29.25 € 31.34
«Якби зробити той клуб, то люди, здається, би духом піднялись»: приміщення, якому вже більше ста років

Євгенія Карпівна проробила у Будинку культури 40 років.

Фото з архіву Євгенії Потарської.

«Якби зробити той клуб, то люди, здається, би духом піднялись»: приміщення, якому вже більше ста років

Євгенія Потарська-Савчук із Поворська Ковельського району саме із тих, хто небайдужий і до долі рідного села, і до своїх земляків. Проста у спілкуванні, по-життєвому мудра і навчає жити по совісті молоде покоління. Гордістю Поворського Будинку культури був 100-голосий хор, яким вона керувала. Працював там і драматичний гурток. Поворчани досі згадують ті вистави. Й самому приміщенню вже більше ста років, бо раніше там був польський костел. Зараз воно перебуває в аварійному стані і потребує реконструкції

– Дивлюсь на наш сільський клуб, який стоїть пусткою, і душа болить, – говорить жінка. – У нас  село велике, завжди був повен зал людей на 360 посадочних місць. Я родом із сусіднього Озерного. У дитинстві, пам’ятаю, завжди пасла гуси. Отака моя доля була. Мала трьох старших сестер, яких треба було заміж віддавати. Бо ж колись як: приходить наречена до жениха – повинна застелити ліжко і виставити все, що надбала. І обов’язково мають бути вишиті подушки.

«Підеш дояркою на ферму, бо ти бідна і в тебе  батька нема, ніхто за тебе не заступиться»

Євгенія Карпівна проробила у Будинку культури 40 років (ліворуч на  фото).
Євгенія Карпівна проробила у Будинку культури 40 років (ліворуч на фото).

Наша хатина – крайня  в селі, де за хату вийдеш – малина росла, а далі –грибочки. Там навпроти кожної хати – кладка. Торік була у своєму рідному селі і нарахувала аж 26 кладок. Співали із сестрою із самого дитинства. Виросли без батька. Було мені сім літ, як він помер. Мама нас всіх ставила на ноги, віддавала заміж, давала посаг. Моя сестра була старша за мене на десять років, пожене корови пасти за займанку (це коли їжею платили пастухові), ми бідно жили, принесе шматочок сала, а мама відріже кусочок, щоб засмажити суп, а шкурку мені давала. Я трошки потру нею хліб – так і наїдалася. – Ото таке було життя, – згадує Євгенія Карпівна. – І мені зараз дуже гірко слухати, що тепер все погано, бо все в житті  розумієш у порівнянні. Сестра так гарно співала, закінчила школу, залишилася  в селі і все життя працювала дояркою. Потім я вже підросла, їжджу скрізь, виступаю, а мати каже мені: «Підеш дояркою на ферму, тебе ніхто нікуди не прийме, бо ти бідна і в тебе  батька нема, ніхто за тебе не заступиться». Саме тоді прислали до нас директора школи з Одеси, а його дружина була  вчителькою російської мови та літератури. Якось вона дала завдання на уроці скласти твір на тему «Моя улюблена професія». Я пишу, що мрію співати і хочу бути артисткою, але цьому не судилося. І написала ті слова, які мати сказала. На другий день приходжу  в школу, мене викликають у кабінет директора. Він посадив  мене біля себе отак по-батьківськи і каже: «Женю, іди поклич  свою матір, я повезу тебе вчитися». Завдяки йому я вступила до Луцького державного училища (нині – Волинський коледж культури та мистецтв). Там зустріла викладача по баяну, якому вдячна по цю пору, що він мені той кусок хліба дав  у руки.

– Це був колишній польський костел, причому дерев’яний, – згадує жінка. – Прекрасні хори у нас були, по сто чоловік. Молодь рятувати треба, а то все по забігайлівках… Хіба вона повинна починати з такого?

«Молодь рятувати треба, а то все по забігайлівках, по кафе… Хіба вона повинна починати з такого?»

По закінченні навчання Євгенію Карпівну направили на Маневиччину. Там, у Копиллі, вона організувала ансамбль «Полісянка». Чим він був особливий? Як в’їжджати у село, з лівого боку стояла птахофабрика, де працювало десь до 20 дівчат, саме з них вона й створила співочу ланку. Потім вийшла заміж і оселилась у Поворську.

– Наше перше знайомство з чоловіком вийшло дуже кумедним: спішила у Поворськ на поїзд, щоб їхати на Маневиччину, – пригадує жінка. – І я тільки з Озерного вийшла, далі лісочок невеличкий, а за ним треба  вниз спускатися. Чоловік мій того дня до дядька свого приїжджав. Їхав на велосипеді, а спуск похилий, і він не зумів пригальмувати – летить прямо на мене. Якось викручує  і падає просто в корчі. А через деякий час  я приїхала у відпустку  і прийшла до подружки, ми з нею мали  йти в кіно. І там знову зустріла того хлопчину. Отак і зав’язалася між нами дружба. Анатолій Герасимович вже не з нами двадцять років. Маємо дві дочки та сина. Світлана викладає в музичній школі у Поворську клас бандури, внук Тимофій – соліст київського національного ансамблю «Дніпро», Назарій – військовий офіцер, закінчив академію сухопутних військ. Ліля – приватний підприємець. У неї теж всі хлопці: Богдан, Остап  і Матвій. Син Микола їздить на заробітки.

Євгенія Карпівна проробила у Будинку культури 40 років.

 – Це був колишній польський костел, причому дерев’яний, – згадує жінка. – Прекрасні хори у нас були, по сто чоловік. Молодь рятувати треба, а то все по забігайлівках… Хіба вона повинна починати з такого? Щоб дівчата та хлопці не мали куди подітись у власному селі? – Важливо, щоб було де себе реалізувати. Якби зробити той клуб, то люди, здається, би духом піднялись. Бо не дай, Боже, в душу допустити байдужість. Людина повинна бути людиною завжди: і вдома, і десь на відпочинку, і на роботі. Перш за все показувати людяність. Бо щастя кожен розуміє по-своєму: для  одного – це шматочок хліба на столі, а другий має все, але відчуває себе нещасним. Якщо в тебе є підтримка, коли ти маєш друзів, бо з роками я їх не розгубила, а зберегла – це все складові щастя, які додають тепла в душу –  і тоді легше жити.

Читайте також: Соловичі відзначили День села


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel