Більш абсурдного звинувачення журналіста годі й придумати. Спочатку його з ганьбою виставляють за двері під час проведення партійного заходу, а потім політик місцевої закваски звертається до суду, бо редакція газети, мовляв, неправдиво висвітлила роботу цього форуму...
Більш абсурдного звинувачення журналіста годі й придумати. Спочатку його з ганьбою виставляють за двері під час проведення партійного заходу, а потім політик місцевої закваски звертається до суду, бо редакція газети, мовляв, неправдиво висвітлила роботу цього форуму.
Олександр НАГОРНИЙ
Це трапилося в Рожищі ще в жовтні 2005 року, коли відбулася звітно-виборна конференція районної організації партії “ВО “Батьківщина”. Лише в червні 2006 року колишній голова цієї організації Віктор Марюк звернувся до суду із позовом про спростування відомостей щодо висвітлення цієї події в районній газеті “Наш край”. 23 серпня ц.р. Рожищенський районний суд відмовив пану Марюку у задоволенні позову. Після його апеляційної скарги нещодавно колегія апеляційного суду своєю ухвалою рішення районного суду залишила без змін. ... Пригадаймо політичну осінь 2005 року. У парторганізаціях різного напрямку фактично з’ясовували, хто ж найбільш достойний зайняти місце під сонцем, тобто наверху у партійних списках. Подекуди це змагання проходило під “килимом”, а ось у “Батьківщині” боротьба за лідерство на рівні області перейшла всі межі — навіть партійні організації розділились у своїх симпатіях. Звісно, у редакції районної газети “Наш край” могли не знати усіх пікантних подробиць амбіційного протистояння, але коли на партконференцію приїжджає народний депутат України, член президії політради “ВО “Батьківщина” Євген Кирильчук, а з ним кілька членів бюро обласної організації, заступник голови райдержадміністрації, теж член цієї партії, то це вже становило неабиякий інтерес для широкої громадськості, котра, як вже тоді було відомо, переважно симпатизувала Юлії Тимошенко. Тодішній голова районної парторганізації Віктор Марюк вважав, що з області приїхали... “незвані гості”. В умовах демократії це цілком можливе явище, хоча в партійних рядах керуються статутом. Гірше, що до цих непроханих партійних керівників, яких попросили покинути зал, Віктор Марюк зарахував і кореспондента газети “Наш край” Наталію Євтушок, котру, як стверджували свідки, одноосібно, в образливій формі теж видворив. Вирішив, що конференція повинна бути закритою, наче це збори господарського товариства. Враховуючи передвиборчі пристрасті, це виглядало принаймні дивно. Тим більше, що можна було скористатись присутністю представника ЗМІ, що не представляв жодної партії, і донести свою позицію до широкої громадськості. А тоді вже судити, наскільки об’єктивний журналіст. А далі події розгортались так. 1 грудня 2005 року бюро обласної організації “ВО “Батьківщина” звільнило Віктора Марюка від обов’язків голови районної партійної організації і виключило з партії. Таке покарання активного бютівця, котрий до того ж раніше був помічником-консультантом народного депутата Євгена Кирильчука, вивело його з рівноваги. Однак його гнів чомусь вилився на газету “Наш край”. Проте лише 3 березня 2006 року (зважте, перед самими виборами) він звернувся до редакції із спростуванням минулорічної статті “Що приховує Марюк за дверима?”, бо вона йому “принесла і продовжує приносити великі моральні страждання”. Слід віддати належне виваженості та толерантності у той складний період редакції газети, яка не тільки роз’яснила на своїх шпальтах, чому не може опублікувати так зване “спростування”, але й запропонувала для розв’язання конфлікту зустріч з Євгеном Кирильчуком, аби об’єктивно висвітлити позицію колишніх соратників і з’ясувати, чим завинила журналістка, замітку якої він вважає “замовною”. Марюк вибрав іншу трибуну — суд, що в принципі є нормальним явищем в демократичному суспільстві. Було б що відстоювати... На засідання суду в якості свідків він запрошував аж трьох народних депутатів України. У позовній заяві амбіційний політик вказав, що навіть слово “дійство” по відношенню до партійної конференції є образливим, не кажучи вже про такі висловлювання, як “усі стали свідками хамської поведінки голови” (хамство — це грубе ставлення до іншої особи — О.Н.). Оскільки нерідко покритиковані пред’являють до журналістів подібні претензії (хоча з цього приводу неодноразово давались правові роз’яснення), то варто навести витяг з ухвали колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду області: “Згідно з ст. 471 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Оцінюючими судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості”. “Сотворивши” власноруч протокол конференції, Марюк навздогін пояснював вигнання кореспондента тим, що вона не була... акредитована. Як мовиться, чув дзвін, та не знає, де він. Окрім того, він протестував проти того, що Наталія Євтушок взяла коментар у Євгена Кирильчука, котрий теж покинув зал конференції. Невже кореспондент повинна була чекати під дверима Марюка чи заглядати в замкову щілину, виконуючи редакційне завдання? Законодавство закріплює за журналістами право визначати, у кого вони хочуть взяти коментар, тим більше, що це був народний депутат і партійний функціонер високого рівня. Зрозуміло, що Марюку не сподобалися слова пана Кирильчука про виявлені “факти зловживань” та інші критичні вислови, які навела у матеріалі кореспондент. Але з цими “стражданнями” — до керівних органів “Батьківщини”. Ще раз партійним діячам, посадовцям нагадуємо, що згідно із ст. 42, пунктом 3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” дослівне відтворення коментаря офіційної службової особи не потребує перевірки і звільняє журналіста від відповідальності, навіть якщо відомості не відповідають дійсності. А мета в колишнього лідера районної парторганізації була одна: примусити редакцію газети опублікувати “спростування на п’яти аркушах”, підготовлене ним перед виборами, в якому Марюк хотів винести на люди внутрішньопартійні стосунки “ВО “Батьківщини” і в якому дозволяв різкі вислови, що справді ганьбили честь і гідність її лідерів. Причому так зване “спростування” значно перевищувало обсяг опублікованого матеріалу, що недопустимо. Суд встановив істину і підтвердив правоту та принципові дії журналістів газети, яку редагує Петро Пастушак. Закрадається думка, що пан Марюк не тільки хотів насолити своїм колишнім ідеологічним соратникам, але й знайти прихильність у нових союзників. Адже пошуки справедливості незабаром привели Віктора Марюка у ряди провладної Партії регіонів, де він й нині перебуває. Хочеться ще раз нагадати різним спростувальникам від політики, що журналісти і надалі будуть їхні дії та слова прискіпливо оцінювати. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Лінгес проти Австрії від 8 липня 1986 року “межі прийнятної критики політиків є більшими, ніж до приватних осіб. На відміну від останніх політик свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку з боку журналістів і громадськості, і повинен бути більше терпимим до критики”. А політичними особами є і міністр, і народний депутат, і регіональний лідер.
