Минулорічна літня повінь знову з усією гостротою поставила це питання...
Минулорічна літня повінь знову з усією гостротою поставила це питання.
Катерина ЗУБЧУК
ПОЛІЩУК — ПОЛЕШУК, ТОЙ, ХТО ШУКАЄ ПОЛЕ Поки що рано прогнозувати, якою буде повінь нинішньої весни. Але ясно, що менша чи більша вода дасть про себе знати. І треба думати, як на Поліссі рятуватись від неї. Та ще й у таких умовах, які склались в останні десятиліття. За матеріалами сорокових років минулого століття, повінь на річці Прип’яті проходила, як і на інших, максимум за півтора місяця. Заплава звільнялась, люди косили сіно. Сьогодні повінь тут може тривати 200—250 днів. Не тільки сіно не можна заготовляти, а й рослини деякі «випадають». Міняється і тваринний світ, бо в болоті не все виживає. Тривалий час погоду на Волинському Поліссі, як кажуть, робив Дніпро-Бузький канал. Чотири рази за роки його існування після сорокових років в Білому озері стояла плавуча насосна станція, яка викачувала з нього воду майже до дна. І з самої річки Прип’ять в місці водозабору (в селі Почапи) воду теж у сухі періоди повністю забирали у Дніпро-Бузький канал. Русло заростало. Потім, в першу ж повінь, осад, який несло по руслу, осідав на рослинність. Результат — йшло настільки інтенсивне замулення, що старіння річки прискорювалось разів у двадцять. А ще ж шкоду завдавали самі мешканці сіл, які споруджували на Прип’яті сотні загат. Зараз завдяки керівництву регіонального ландшафтного парку «Прип’ять—Стохід» ця проблема вирішується, багато загат розібрано. — Можна тільки подякувати директору парку Юрію Оласюку, який в останні роки багато зробив для того, щоб зняти загати на Прип’яті, — каже начальник обласного виробничого управління водних ресурсів і водного господарства Юрій Бахмачук. — Але це зроблено вже пізно, ситуація на краще не помінялась. Якщо колись на карті біля Любешова стояв якірець, що означало портове місто, то сьогодні про те, щоб Прип’ять і Стохід тут стали судноплавними, нічого й говорити. Щодо Дніпро-Бузького каналу, то там пройшла реконструкція всіх споруд, і тепер витрати води незначні — тільки на шлюзування. Білоруси виконують всі умови, які ставить українська сторона. Одне слово, в останні роки багато зроблено для того, щоб наші озера — Біле, Волянське і Святе, а, отже, і річка Прип’ять — нормально регулювались. Але навіть незважаючи на це, Прип’ять нині в критичному стані. Пригадується, в кінці вісімдесятих років обговорювався проект про її одамбування. Була тоді дискусія, висловлювали своє «за» і «проти» водники й екологи, громадськість. Зрештою прийшли до висновку, що одамбувати річку — означає пустити її по своєрідному коридору, що призвело б до непередбачуваних змін. Від суцільного одамбування водники відмовились. Дамби вирішено було збудувати там, де в цьому виникала необхідність. З цього приводу Юрій Бахмачук говорить: — Сьогодні насамперед треба розчистити річку, а тоді подивитись, де ще потрібно зробити дамбу, а де обійтись без неї. Треба спробувати дати можливість річці жити так, як вона жила сто чи двісті років тому. Коли річка нормально тече, вона сама собі знайде русло, відрегулює глибину, зробить зимувальні ями. Розчищувати Прип’ять треба ще приблизно на відстані 30 кілометрів. Це в основному територія Любешівського району. Розчищення — не суцільне, а там, де русло потребує допомоги, де воно зникло. Вже помічено: де є села, де хтось, не секрет, із сіткою виходить за рибою чи навіть просто купається, русло не так заростає. А між селами, де, крім загат, донедавна нічого не було, русло зникає. Одна з таких дамб торік була збудована у селі Хоцунь. Вона не завершена, але в повінь минулого літа це село менш постраждало, ніж інші (наприклад, Деревок, Бихів, Залаззя, до яких підходить річка Коростинка). І коли ми зустрілись з головою Любешівської райдержадміністрації Василем Корцем (до речі, він родом з Хоцуня), то насамперед керівник району говорив про те, яка велика шкода від затяжних повеней. Щодо минулорічної літньої повені, то збитки, завдані господарствам району, — 52 мільйони! У розмові з головою райдержадміністрації Василем Корцем довелось почути таке: — Ми повинні виступати на захист природи. Але й не забувати про людей, які живуть на Поліссі. Бо легко приїхати з Києва чи Харкова (маються на увазі екологічні експедиції — прим. авт.), полюбуватися природою і говорити, що треба все залишити, як є, не допустити втручання людини в природу. Будь ласка, якщо є гроші на компенсацію збитків, то хай так буде. Але ж ми знаємо, що цих грошей нема, а тим більш ніхто нікуди не переселить поліщуків. У Любешівському районі пам’ятають велику повінь 1974 року. Тоді село Хоцунь буквально плавало, воно було розділене водою на три частини. Якось сюди приїхав перший секретар обкому партії Микола Корж — він супроводжував міністра сільського господарства СРСР. Власне, високе начальство прилетіло в Хоцунь вертольотом, який сів біля контори колгоспу. Зустрів їх голова господарства. Міністр до нього: — Скільки в тебе орної землі? — Двісті п’ятдесят гектарів. — Ану покажи на карті. І той почав розказувати й показувати: — Тут два гектари, тут сімдесят соток, там п’ятдесят. А за річкою ще куски по дев’ять, по сім гектарів... — А як же ж ви хазяйнуєте? — А як? Маємо баржу, ставимо туди сівалку і перевозимо через річку. Потім так само трактора доставляємо. Міністр потис руку голові і сказав: — Дякую, що ви такі є, що ви умудряєтесь за цих умов хазяйнувати. До речі, на Поліссі слово «поліщук» тлумачиться так: це — полешук (саме так вимовляють це слово тут), тобто, той, хто шукає поле. І якщо зважити на те, що справді споконвіку цим людям доводилось вишукувати серед боліт і лісів клаптики поля, де можна було б хазяйнувати, то таке тлумачення цілком логічне. Навіть тоді, коли після великої повені сімдесят четвертого мешканцям села Хоцунь перший секретар обкому партії запропонував переселитись у Харківську область (там, мовляв, побудували село, будете жити по сусідству одне з одним, як і тут), вони не спокусились чорноземами. Виступив один старожил, другий... Говорили про те, що на цій поліській землі поховані їх батьки й діди. То куди ж їм зриватись?! Жителі Хоцуня не захотіли бути перекотиполем. Полісся — їх рідний край. Тут по-особливому пахне річка, її заплава, тут пташки, як ніде, співають. А що непросто навіть сіно заготовити (бо треба в’язочками виносити скошену траву з води і сушити на горбочках), то до цього вже не звикати. ... Ми їдемо до Хоцуня, щоб побачити людей села, яке не захотіло кращого життя на чорноземах. По дорозі в автомобіль підсідає літня жінка. Антоніна Артисюк, як вона назвалась, вже сімдесят років топче поліські стежки. З приводу повеней, підтоплення каже: — Тут завжди так було. Одного року добре вродить, іншого — затопить. Ще мати моя розповідала, що були роки, коли доводилось вибиратись з хати, бо вода була й там. Але ж якось живемо... Щоб було ясно, яка це місцевість, скажемо, що за Хоцунем — село Сваловичі: ото між ним і Берестечком Горохівського району перепад 75 метрів! Тобто, за Хоцунем — найнижча точка Волині. Не випадково саме тут довелось будувати дамбу. Вона буквально за кілька десятків метрів від крайніх хат. Розпочате її будівництво було ще в дев’яносто першому році. Але через брак коштів затяглось на десяток літ. І лише позаминулого року роботи були відновлені. 76-річна Тетяна Корець, з якою ми розмовляли, пригадала, як у дев’яносто дев’ятому році буквально селом «шугувала вода» — човном тоді їздили. А корову жінка тримала на колгоспній фермі, бо обійстя було затоплене. І ось що каже ця жінка: — Не було дамби, то худобу можна було пустити, і вона ходила у заплаві Прип’яті, прямо під хатою, а тепер гонять аж під Дольськ. Те ж саме почули і від сусідки Тетяни Антонівни — Марії Данилівни Корець. Мовляв, вздовж дамби — тепер ще одна річка (мається на увазі канал, з якого відкачують воду і без якого дамба не виконає свого призначення — прим.авт.). — Хоч би трубу яку кинули, щоб можна було перейти через дамбу на другу сторону, бо ж там сіно косимо, — каже Марія Данилівна. Переходи-переїзди, звичайно, тут будуть. Але коли? Дамба ще недобудована. Насамперед було зроблено насип, щоб захистити село від води. Марія Корець бідкається, що не просто самій господарювати. Але ця жінка — одна з тих, яка не покинула свого рідного куточка на Поліссі. Прийде весна, і вона знову візьметься, як і всі односельчани, обробляти города з надією на Божу поміч. Закінчення у наступному номері.
