У переповненому луцькому тролейбусі дев’ятого маршруту мою увагу привернув чоловік, який сидів біля вікна і вперто намагався протиснути у щілину між шибами, вочевидь, кимось загублені ключі...
У переповненому луцькому тролейбусі дев’ятого маршруту мою увагу привернув чоловік, який сидів біля вікна і вперто намагався протиснути у щілину між шибами, вочевидь, кимось загублені ключі.
— Чоловіче, — звернулася я до нього, а чи не ліпше було б віднести згубу в редакцію «Волині», може б, хто «дякую» сказав? — Бач, яка хитра! — обурився той. — Ще буду свої гроші за оголошення на вітер викидати! — Якщо дозволите, це можу зробити я, — простягла руку за ключами. І в цей момент з-за спини пролунав навіть не крик, а вереск кондукторки: — Люди, бачили її!? Це ж бере, щоб із когось за таку дрібничку викуп узяти! — й буквально вирвала ключі із моїх рук. Стало боляче не від того, що гострий металевий кінчик різонув мені пальці, а від слів жінки, яка, мабуть, судить про інших, як мовиться, зі своєї дзвіниці. Тож мушу нагадати, і не лише пасажирам тролейбуса № 9, що колеги-журналісти за оголошення про загублені речі, надруковані у «Волині», ще ніколи і ні від кого плати не брали. А їх частенько несуть сюди, немов у «стіл знахідок», — написала до редакції заслужена артистка України, член Спілки журналістів України Галина Кажан.
