Лист депутата Верховної Ради України, академіка Миколи Жулинського власному кореспондентові “Волині” Петрові Боярчуку — замість рецензії на його книгу “Дорогами болю”.
Лист депутата Верховної Ради України, академіка Миколи Жулинського власному кореспондентові “Волині” Петрові Боярчуку — замість рецензії на його книгу “Дорогами болю”. Шановний Петре Оксентійовичу! Вашу книгу „Дорогами болю” хотів прочитати, не поспішаючи, тому відклав на відпочинок. І ось в Кончі-Озерній мав можливість перечитати долі Ваших реальних героїв. Ці пережиття такі гіркі, болісні, що годі передати словами. Вони залишаться в емоційній пам’яті, думаю, назавжди, як ті криваві сліди Юхими Пупець по каменях і по крем’яхах: „Їх ані дощ не змив, ані вітер не завіяв”. Бачу, що Ваша попередня книга „Крик голодного звіра” міцно вхопила Ваші думки і спонукала відгуками читачів до праці над „Дорогами болю”. І вийшла справді народна книга — книга гіркої і героїчної пам’яті, своєрідна епопея української страдницької долі на важких перевалах до свободи і незалежності України. Ви мудро вчинили, що не редагували розповідей, листів, спогадів своїх героїв — говорять вони в книзі так, що я чую інтонації, смислові акценти, паузи, затинання оповіді, чую звичні ще з дитинства для мого волинського вуха слова і фрази і з особливим хвилюванням та з повною довірою приймаю все те, що наші людипережили, перестраждали... Кожна виповідана „їхніми голосами” доля органічно вплетена в оповідь про ті історичні явища і події, які захопили Західну Україну в немилосердні лещата окупації, терору, підпільної боротьби проти українства і поляків — від Армії Крайової до сумнозвісних “пляцувок”, і польських радянських партизан до НКВД, і радянських партизанів до енкаведистів-„перебиранців” під загони УПА. Усе у Вашій книзі реально і конкретно — імена, фотографії (важко скласти ціну цим „очевидцям історії”), листи, спогади, назви сіл, хуторів, районів, концтаборів, місць примусових поселень... Завдяки цьому постає така гостра і свіжа правда, драми і трагедії так рельєфно окреслюються в своїй вражаюче переконливій правдивості, що мимоволі починаєш думати: та про кожну таку долю, про кожну родину слід робити короткометражні фільми і показувати по телебаченню на всю Україну! Бо, як писав Вам Михайло Свергун, „чим більше буде такої правди, тим скоріш вигребемося з російського і комуно-більшовицького імперського болота, у якому загрузли по самі коліна! І тим швидше осягнемо, що ми єсть нація і єсть народ, котрий мусить бути незалежним і мусить мати свою, ніким не поділену на Схід і Захід державу”. У Вашій книзі зафіксовані такі факти, деталі, сцени, що гріхом було б їх не використати для кінофільмів. Скажімо, спогади Павла Кулика — це самодостатня повість, яка могла б претендувати на окрему публікацію, звісно, за умови фахового літературного опрацювання. А з розповіді Тараса Куця, особливо про уявну, з метою психологічного терору-тиску на селян, розмову зі Сталіним можна створити промовисту жанрову сценку. Адже такі „розмови” з „самим Сталіним” практикували часто енкаведисти-уповноважені. Мало пишуть, рідко згадують про виселення за перших совєтів, а у Вашій книзі так багато деталізованих розповідей-описів про ті жахливі репресії в наших краях. Особливо про вивезення самих дітей — на смерть від спраги, голоду і холоду в дорозі. Трагічна доля частини поляків-осадників, яких сім’ями вивозили на спецпоселення, хоча депутація з Волині на Народних Зборах не підтримала такої наруги над жінками, дітьми, старими, але Микита Хрущов наполіг... Важливо те, що Ви, шановний Петре Оксентійовичу, нарощуєте ці розповіді, листи-свідчення, спогади багатим на архівні дані, історичні факти та документи матеріалом, який суттєво доповнює переконливими аргументами ті страшні злочини комуно-більшовицького режиму. Адже до сьогодні й серед народних депутатів більшість таких, що не знають (і головне, не вірять!) про провокаційну діяльність спеціальних груп із військ НКВД по боротьбі з УПА, які лицювалися під повстанців. Ви наводите документ — лист наркома внутрішніх справ УРСР Рясного від 26 липня 1945 р., в якому зазначається, що в квітні—червні 1945 року в семи областях Західної України діяло 157 спецгруп загальною кількістю 1808 чоловік. Та що я Вам вашу книгу переказую? Свої враження від цих виповіданих і Вами „оживлених” у друкованому слові людських доль не передати, бо, як каже Галина Войтович, треба „хмару часу тратити”. До речі, її, п’ятнадцятилітньої, трагічна каторга розпочалася з підлоти й насильства своїх, яничарів-запроданців, бо ж не всі під дулом енкаведистського автомата записувалися в стрибки. Скільки їх, українців з чорною душею, служили вірно, запопадливо, демонструючи нелюдську жорстокість, сталінсько-комуністичній владі?! А тих, хто зраджував, знущався над своїми — над українцями, також слід називати поіменно. До речі, Галина Войтович жила в Прокоп’євську, де були й мої родичі по братові Володимиру, дружини якого Ольги батьки і всі брати були вислані туди, в Кемеровську область. Вражаючі свідчення про злочини червоних партизанів проти мирного населення — розділ „У кого руки по лікті в крові?”. Я переконаний, що це лише початок розгортання сувою правди про „величезну героїчну боротьбу радянських партизанів”, значна частина яких займалася грабунками, насильствами, знущаннями над безневинними людьми, до того ж провокуючи німців на репресії окремими вилазками проти окупантів та інформуючи Москву про начебто героїчні акції... На жаль, багатьох свідків цих злочинств совєцької партизанщини вже нема серед живих, тому дуже важливим є те, що ви зафіксували свідчення Раїси Сидорчук про трагедію в селі Стара Рафалівка, Василя Гладича — в селі Лахвичі, Олексія Слабецького — в Жорнищах... А криваве злодіяння в Хорлупах? Яка страшна провокація енкаведистських спецслужб Вами розвідана, досліджена! Подібних „темних плям”, не вивчених, спеціально затуманених, провокативно закамуфльованих, в історії національно-визвольних змагань УПА, на жаль, дуже багато і їх треба відкривати. Це Ви й робите. І робите фахово, але все Вам одному охопити несила. Було б добре, якби поширити цю ініціативу серед патріотичної української молоді, учнівської, студентської, аби вона пішла, як колись ходили народовольці, „в народ” і записала все, що почула б про той період національної історії, який так підло, ганебно скомпрометований комуністичним режимом. Маю на увазі 30—40—50-і роки не лише на Західній Україні, але й по всій Україні. І не тільки. Які промовисті, вражаюче точні описи-оповіді про концентрапи, висилки, роботу в шахтах, на золотих приїсках на “неозорих просторах” нинішньої Росії. Скільки там наших людей і кожна людська доля—це моральний вирок більшовизму, радянській імперії. Ще раз дякую Вам за Вашу подвижницьку працю. Читати Вашу книгу було мені особливо цікаво, бо мова йде про рідні мої місця. Всі ці назви — Дубова Корчма, Малин, Золочівка, Сенкевичівка, Угринів — з дитинства чуті. Я ж сам родом із Новосілок (тепер Набережне), що біля Боремля. У серпні 1943 року моє село оточили німці з польською поліцією і вчинили страшну злочинну веремію. Мого дядька Андріяна поляки там мордували за те, що попередив наших хлопців про наближення німців і поляків, так знущалися, що все село здригалося від того крику. Дядькові відрізали язика, викололи очі, а потім і розіп’яли. Тоді ж німці та поляки забрали мого батька разом із іншими односельчанами, частину розстріляли в лісі десь у районі Сенкевичівки за участь чи співпрацю з УПА... Бажаю Вам нових творчих звершень в ім’я утвердження історичної правди і зміцнення нашої України! Ваш Микола ЖУЛИНСЬКИЙ.
