«Якось спостерігала за щигликами. Вони завзято руйнували гніздо-мішок іволг. Як у людей інколи буває: доки хазяїна немає, перенесемо добро і використаємо для власних потреб...
«Якось спостерігала за щигликами. Вони завзято руйнували гніздо-мішок іволг. Як у людей інколи буває: доки хазяїна немає, перенесемо добро і використаємо для власних потреб.
Отож і щиглики по пір’їнках-пушинках і сив’ястих ворсинках-ниточках розбирали і переносили кудись у дзьобиках чужу оселю. Мабуть, власне гніздечко будували. А іволга повертається з вирію лишень тоді, як дерева повністю вкриються листям. Зненацька несамовито занявкав кіт. Що трапилось? Подумала, що мій Помаранчик у якусь халепу втрапив. На моє «киць-киць» нявкання повторилося. А потім ще і ще! Кота я ніде не бачила. Тож рушила на голос. Нявкання набрало заспокійливо-притишених тонів. А просто перед собою я помітила великого рудуватого птаха із голубими пір’їнками на крилах. Він сидів на гілці старої яблуні, делікатно-обережно нахиляв симпатичну голову то в один, то в інший бік і старанно... нявкав. А від дзьоба в обидва боки розходились чорні розводи-смужки. Наче справжні вуса. І я розсміялася. Ох, ці сойки! Пригадалось, як і в минулі роки, завітавши в сад, вони не раз розігрували мене своїм нявканням», — поділилася своїми спостереженнями Галина Зелінська із с. Суховоля Луцького району.
