Пів на шосту ранку. Субота. Безлюдною вулицею Кравчука поспішаю на автостанцію. Попереду лиш інтелігентного вигляду жінка із великою сумкою, з якої виглядає розсада помідорів. Мабуть, поспішає на дачу...
Пів на шосту ранку. Субота. Безлюдною вулицею Кравчука поспішаю на автостанцію. Попереду лиш інтелігентного вигляду жінка із великою сумкою, з якої виглядає розсада помідорів. Мабуть, поспішає на дачу.
Минаючи клумбу, розбиту біля магазину, жінка раптом зупиняється, відкриває сумку. «Невже розсаду на клумбі садитиме?»— з’являється і тут же зникає безглузда думка. Бо жінка дістає із сумки целофановий пакетик, одягає на руку, щоб не забруднити (вночі пройшов дощик), і починає старанно виколупувати із клумби дружні сходи чорнобривців, майорів і ще якихось невідомих мені квітів. — Жіночко, а ви їх тут сіяли?— не втримуюсь від риторичного запитання. У відповідь чую: — А воно твоє?! Моє! І вулиця моя, бо на ній живу я, мої діти й онуки. Й місто моє! І мені болять, кожного дня псують настрій, коли йду на роботу, «лисини» на прекрасних газонах у самісінькому центрі на проспекті Волі. Вони також свідчать про чиюсь «надколупану» совість, яка спокусилася на «дармові» різнокольорові братики, що так ваблять око перехожих. Нині це вже не дефіцит, їх продають у кожному квітковому магазині. У дефіциті лиш совість, самоповага, любов до рідного міста.
