Мама волинського медика-героя: «Синочку, ти всіх рятував, а себе не вберіг…»

Влад, як його називали батьки, обрав гуманну професію — ​став лікарем. Мріяв рятувати людські життя. Я знав цього усміхненого юнака з дитинства. Він виріс із моїми синами. Був чемним і вихованим хлопцем. Тихим, спокійним, добрим.

Серед однолітків вирізнявся кремезною статурою, але в голосі вчувалася дитяча ніжність, очі випромінювали доброту. Він завжди прагнув допомогти тим, з ким був поруч. Тому й обрав професію медика. Таким, як він, місце там, де потрібне слово втіхи, підтримка і запевнення, що все буде добре.

Його присутність завжди зігрівала серця батьків. Без нього ніяка робота у них не клеїлася. Мама й тато завжди з великим нетерпінням чекали його з Маяківського ліцею. Тішилися, любили, пишалися, що росте такий красень! Щоб поцілувати його, пригорнути до себе, їм потрібно було стати на носочки.

На небо зійшов Світлий Воїн, щоб наблизити нашу свободу. 

Не зогледілись, як закінчив Київський національний медичний університет імені О. Богомольця. І тут несподівано для батьків почули синове самостійне і остаточне рішення стати військовим медиком, щоб, як дядько Віктор, захищати Вітчизну від непроханих зайд.

Ох як защеміло материнське серце. Ніби відчувало щось недобре. Море сліз було пролито довгими ночами. Завжди замкнений у собі, тепер і батько прохав сина, щоб добре подумав, не поспішав з обранням другої професії, адже у країні війна і вже достатньо смерті дядька…

Влада не переконали їхні вмовляння і сльози. Змінити своє рішення відмовився. Закінчив медичну академію Збройних сил України, дав присягу на вірність народу України. Прийняв виклик долі, яка визначила, кому захищати свій народ і стати героєм.

… — ​Ні, не треба мені тієї форми, вона лякає мене й понині. Чому так сталося? Ти ж, синочку, нікому нічого поганого не зробив. Ти всіх рятував, допомагав, а себе не вберіг, — ​умивалась сльозами мати, обіймаючи свою дитину, яку народила для життя, зростила і виховала. — ​Ти завжди був слухняним, не перечив, допомагав. Чому? Чому так сталося? Напевно, так Богу угодно… Ти прости, мій любий сину, що я не стримуюся і обіймаю тебе востаннє, скоро не буду вже більше. Скажи, синочку, як жити буду без тебе, скажи…

На небо зійшов Світлий Воїн, щоб наблизити нашу свободу. На сторінці Влада у фейсбуці прочитав: «Україна. Народжені ВІЛЬНИМИ». Це був останній його репост, ніби прощальний салют для тих, хто живий і буде жити.

Олександр КОБИЛАН.

Гроям слава!

В боях за Україну віддали життя мужні сини Волині:

= Валерій Бадзюнь — ​старший сержант, мешканець міста Володимира. Останні два роки він присвятив службі в лавах Збройних сил України, загинув на Донеччині.

= Олексій Дейнека — ​мешканець Ковеля. Життя його, 20-літнього, обірвалося ще 27 лютого біля міста Токмака Запорізької області. Через бойові дії довгим був шлях бійця додому.

= Сергій Смітюх — ​мешканець Ковеля, який поліг під Волновахою. Він пройшов АТО. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, чоловік повернувся з-за кордону й став на захист Батьківщини.

= Олександр Кватирко — ​уродженець селища Сенкевичівка, котрий трагічно загинув внаслідок ворожого ракетного удару по телевізійній вежі біля Рівного.

= Віталій Мовчан — ​лейтенант, уродженець села Куп’янськ, що на Харківщині. Оскільки його рідне місто тимчасово окуповане, то відспівали загиблого у храмі Володимира. Посмертно офіцеру ЗСУ присвоєно звання Героя України — ​у перший день повномасштабного вторгнення росії він знищив два літальні апарати ворога.

= Цими днями сумна звістка надійшла на Шаччину. Під час бою з російськими окупантами у результаті мінометного вогню 15 березня загинув житель Шацька Андрій Доманський (від народження Стаднік Віталій Вікторович), який служив за контрактом і майже два з половиною роки самовіддано боронив від ворогів рідну землю.

Читайте також у нас: «Ціна свободи: У боях з орками загинула військова медик, мати 12 дітей (Фото)​».