ДІВЧАТА НА ТАТАМІ

Учні тренера Анатолія Бондарєва доводять, що і самбо, і дзюдо — жіночі види спорту
Не розумію людей, які кажуть, що жінкам - не місце у таких важких видах спорту, як самбо і дзюдо. Не погоджуються з цим і представниці прекрасної половини людства. Попри упереджене ставлення, вони не лише тренуються, а й успішно виступають на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, олімпіадах, турнірах. Нещодавно у Києві проходили змагання на кубок України з жіночого самбо, на яких семеро лучанок стали призерами. Тренуються дівчата у спеціа-лізованій дитячо-юнацькій школі олімпійського резерву під керівництвом заслуженого тренера України Анатолія Бондарєва. Школа Бондарєва давно славиться високими показниками. Жіноча команда самбісток-дзюдоїсток брала участь у ІІ літніх спортивних іграх України. У своїй підгрупі дівчата вибороли першість, а загалом — п’яте місце. У нинішньому році одинадцять спортсменів виконали програму майстра спорту, до закінчення року передбачається, що до цього списку долучаться ще троє. Серед майстрів спорту — немало жінок.
— Що привело вас до школи самбо і дзюдо? — запитую у Світлани Степанюк — неодноразової призерки чемпіонату України по самбо і дзюдо, першої на Волині жінки-майстра спорту.
— Гадаю, що характер. У мене завжди було бажання бути сильною і вольовою жінкою. Саме у спорті змогла себе реалі-зувати.
До школи самбо і дзюдо дівчата приходять у десятирічному віці. На татамі вони вчаться не тільки прийомів, а й кмітливості, відпрацьовують техніку. Помиляється той, хто вважає, що у боротьбі головне - фізична сила. У самбо і дзюдо необхідно вміти думати, передбачати дії суперника. Той, кому це вдається, обов’язково досягає успіху.
Світлана Степанюк пригадує свої перші змагання, які відбувались у Ковелі. Саме тоді вона спізнала смак перемоги, виборовши першість області. Найяскравіші враження лишились після ІІ Всеукраїнських літніх спортивних ігор, з яких повернулась, завоювавши друге місце. Та перемоги — це лише одна сторона медалі. Скільки-то синців, розтягнень, подряпин, а іноді й переломів доводиться перетерпіти! Світлана Степанюк не скаржиться, каже, що це загартовує волю.
— Чи не траплялось у житті, коли доводилось використовувати на практиці прийоми із самбо чи дзюдо?
— Одного разу було таке. Щоправда, силою мірялась не з чоловіком, а з жінкою, з якою, м’яко кажучи, не зійшлись у поглядах. Ось і була змушена захищатись від вагомих «аргументів» кулаками.
Свою правоту Світлана, зазвичай, не любить доводити за допомогою фізичної сили. Однак завжди почувається впевненіше, бо знає, що зможе за себе постояти.
У жінки-майстра спорту підростає синочок. У нього справжній талант до музики. І хоч до спорту хлопчик не тягнеться, зате мамою дуже пишається. Нерідко розповідає про те, як заздрять йому однокласники, особливо після того, як побачать маму по телебаченню.
— А як чоловік сприймає вашу роботу, адже ви тепер — ще й тренер?
— Мій теперішній чоловік не в захопленні від того, що я — у спорті, але боротьба — це моє життя, і він з цим мириться.
Майстер спорту з боротьби Ольга Юрченко у школі Бондарєва тренує тільки дівчаток, яких тут налічується понад вісімдесят. Вже з першого погляду може визначити, буде з дитини справжня спортсменка, чи ні.
— Спершу ми вчимо дівчаток правильно падати. Це дуже важливо, щоб потім уникати переломів, інших травм.
За словами Ольги Юрченко, з дівчатками працювати набагато легше, ніж з хлопчиками. Бо вони — слухняніші, відповідальніші. Сама Ольга прийшла у спорт у чотирирічному віці. Чого тільки не перепробувала, перш ніж обрати самбо і дзюдо. Нездійсненною лишилась мрія про художню гімнастику. Але жінка сподівається, що її втілить у життя маленька донечка, яка вже опановує ази цього виду спорту. За плечима Ольги Юрченко — майстра спорту з боротьби — чимало змагань, перемог і нагород. Вона — призер кубка України по самбо і дзюдо, виборола друге місце на Всеукраїнському чемпіонаті і сподівається, що це — ще не межа.
Дорога до школи Бондарєва у кожного своя. Хтось приходить сюди з цікавості і невдовзі залишає стіни закладу, збагнувши, що у професійному спорті місце є не для всіх. Когось приводять сюди родичі і він розуміє, що на татамі знайшов себе. Так трапилось і з юною Наталкою Малиш, яку до школи привів старший брат. Згодом, переживаючи розчарування у спорті, він переконував сестру, що вона ніколи не зможе виконати програму майстра спорту. Це стало своєрідним викликом для дівчини. Шість років вона йшла до своєї мети і у 2000-ому таки стала майстром спорту. Спочатку розгубилась. Необхідно було визначити, що ж робити далі. Подумала, зважила усе і збагнула, що не мислить себе без спорту. Наталя тепер навчається в інституті фізичної культури і спорту й сподівається, що тренуватиме юних борців у школі, де сама опановувала майстерність.
— Наталю, невже заняття спортом ніколи тебе не розчаровували? Адже довелось розпрощатись з вільним часом, дискотеками, дотримуватись режиму...
— Мене не цікавили дискотеки. Я не відчувала, що чимось жертвую. Кожна людина мусить знайти щось своє.
— А як хлопці реагують, коли дізнаються, що ти — майстер спорту по самбо і дзюдо?
— Дивуються, у них це викликає цікавість, просять показати кілька прийомів. Декому навіть імпонує, що я можу себе захистити.
У спілкуванні жінки-спортсменки видались мені стриманими, небагатослівними. Тільки із розмови з директором школи Анатолієм Бондарєвим дізналась, як багато проблем доводититься долати спортсменам, щоб досягнути успіху. Особливо образливо стає тоді, коли борець не може виїхати на змагання, бо спорткомітет не виділяє коштів. Не раз було й таке, що тренер самотужки вишукував спонсорів, які б профінансували поїздку спортсменів на змагання. Іноді члени команди діляться грішми, щоб змогла поїхати більша кількість учасників. А про те, що майстрам спорту іноді доводиться бути у ролі сантехніків, прибиральниць тощо, вони вже й не говорять. І все ж спортсмени сподіваються, що прийде час, коли спорту почнуть приділяти належну увагу.
Олена ДУДКЕВИЧ.