ПОВЕРНЕННЯ З ТОГО СВІТУ

Воля до життя і високий професіоналізм лікаря допомагають Олександру Гопанчуку видужувати після дуже важких опіків

Катерина ЗУБЧУК

Чотири операції з пересадки шкіри хлопець уже пережив. Скільки їх ще буде? Коли хворий випишеться з лікарні? З цього приводу завідуюча опіковим центром Луцької міської клінічної лікарні Лідія Шепель наперед не береться щось прогнозувати.
Вісімнадцятирічний Олександр Гопанчук з міста Ківерці, з яким ми зустрілись у палаті інтенсивної терапії, лежить на ліжку весь перебинтований, як лялечка в коконі. Тільки голова відкрита. Очі дивляться сумно. Розпитую хлопця про сім’ю, в якій живе, про те, де працює чи вчиться. Є мама у нього, молодший на рік брат, вітчим. Рідного батька, по суті, не знає, бо давно той не підтримує з ним стосунків. Закінчивши дев’ять класів, Олександр офіційної роботи не мав — підзаробляв то там, то там. Останнім часом займався ремонтом кузовів автомобілів.
— Стан хворого дуже важкий, — говорить завідуюча опіковим центром. — Обпечено 50 відсотків тіла. Якщо є умовний рубіж, за яким настає кінець, то Олександр перейшов його тричі. Але він живе. І це головне...
Того дня, коли сталась з ним біда, була неділя. Ввечері пішов з другом у бар. Засидівся допізна. Повертався додому з тим же другом десь о другій годині. Живе Саша на вулиці Грушевського, біля костьолу, а все сталось біля рацсу, коли він вже був сам, бо пішов шукати цигарки. По дорозі на нього напали якісь хлопці. Побили, як розповідає, і підпалили.
— Я валявся по землі, щоб якось загасити полум’я, — говорить Олександр. — Кликав на допомогу. Але ніхто мене не чув, бо хоч і близько були хати, та, видно, всі спали. Минуло хвилин двадцять поки я зібрався із силами і пішов. Щоб скоротити дорогу, переліз через состав на залізниці...
Але додому він не добрався. Біля локомотивного депо, до якого дійшов чи добіг (цього вже не пам’ятає, бо був у шоковому стані), побачив, що черговий вийшов покурити. Почав кричати: «Мужик, викликай «швидку», бо буду вмирати». Добігши до того «мужика», ліг на лавку. Потім звалився з неї на землю і так лежав, поки «швидка» прибула та міліція. Ще встиг, як йому вже згодом розповідали, назвати свою адресу і номер домашнього телефону. Домівка була за якихось сто метрів. Вже з лікарні зателефонували матері Олександра і сказали, що везуть сина у Луцьк.
— Якби я не був п’яний, — каже Олександр, — то, певне б, не вижив від больового шоку.
Звичайно, алкоголь зіграв в якійсь мірі роль анестезії. Але життям своїм хлопець має завдячувати лікарю Лідії Шепель.
— Ми вже зробили чотири операції з пересадки шкіри, — розповідає Лідія Петрівна. — Із здорових ділянок тіла беремо її. А ділянки-донори закриваємо штучною шкірою для того, щоб не випаровувались білки, вода, розчинені мінерали, мікроелементи. Одне слово, щоб хворий не втрачав з організму рідину, бо від цього і настає смерть. Наші старання і воля до життя Саші, думаю, повинні зробити своє. Він оптиміст. І це найкраще, що може бути в цій ситуації.
— А яка перспектива?
— Саша живе, і це головне. Попереду ще не одна операція.
А ще Лідія Петрівна говорила, що зараз «програма мінімум і максимум» для хворого — це добре їсти, рухатись і посміхатись. Старатись уже сидіти на ліжку, спустивши ноги, — хоче він цього чи ні. А оскільки будь-який рух — це втрата енергії — кілокалорій, яких і так мало, то хворому потрібно «набирати» їх аж шість тисяч в день. Така методика, розроблена зарубіжними спеціалістами. Для порівняння скажемо, що кожному з нас потрібно до півтори тисячі кілокалорій для нормальної життєдіяльності.
— Я хочу достукатись до свідомості свого підопічного, — каже Лідія Петрівна, — хочу, щоб він зрозумів, що на «крапельниці» — це не життя. Їсти треба те, що мама приносить, — перекручене м’ясо, масло, сир, сметану. Одне слово, хороші калорійні харчі, які хворому просто необхідні. І, звичайно, ми даємо Сашкові спеціальний німецький препарат — перламін-модуляр — порошок, який розводиться водою: випиваючи цю рідину, хворий теж одержує значну кількість кілокалорій.
Я розпитувала Олександра, чи знає він (чи хоч припускає), хто з ним таке зробив?
— Ось лежу і стараюсь пригадати, але не можу, — каже він.
— Міліція порушила кримінальну справу, шукає тих бандитів?
Сашко мовчить, а за якусь мить говорить:
— А міліція вирішила, що раз я перелазив через состав, то мене електродуга шарахнула.
Виявляється, саме така версія, як головна, була вибрана правоохоронцями відразу після «ЧП». Мати Олександра писала заяви і в райвідділ внутрішніх справ, і в прокуратуру, а їх відсилали в транспортну міліцію, яка знаходиться у Ковелі. Хоч у заслуженого лікаря України Лідії Шепель сумніву нема і вона каже про свого хворого: «Бандити облили хлопця і підпалили». Лідія Петрівна, маючи багаторічний досвід, переконана, що електродуга не так б’є.
А в розмові з матір’ю Олександра я таки почула, що їй, нарешті, вдалося «достукатись» до працівників Ківерцівського райвідділу внутрішніх справ. Вже приїжджав в лікарню слідчий. Розпитував. Хоч час, звичайно, втрачений, але, може, вдасться вийти на слід злочинців. Як висловився виконуючий обов’язки начальника райвідділу Сергій Приймачук, є нез’ясовані обставини, з яких треба починати. На його думку, багато що не договорює сам потерпілий. Ківерці, мовляв, велике село, тут всі одне одного знають, і не може бути, щоб хлопець не знав, хто над ним познущався. Для розкриття злочину треба, щоб Сашко розповів, нічого не приховуючи, що сталось тієї ночі.