Вперше про Гуцульську республіку я почув у 1968 році, перебуваючи у відрядженні в м.Ясіня. Склалось так, що довелось бути свідком відзначення Жовтневих свят. 7 листопада ріденькі колони демонстрантів пройшли до пам’ятника Олексі Борканюку – керівнику революційного руху за встановлення влади Рад у Закарпатті. Зате 8 листопада до Ясіні з’їхалось десь близько тисячі вже немолодих гуцулів...
Як гуцули на Жовтневі свята свої роковини відзначали Вперше про Гуцульську республіку я почув у 1968 році, перебуваючи у відрядженні в м.Ясіня. Склалось так, що довелось бути свідком відзначення Жовтневих свят. 7 листопада ріденькі колони демонстрантів пройшли до пам’ятника Олексі Борканюку – керівнику революційного руху за встановлення влади Рад у Закарпатті, де відбувся мітинг, і люди розійшлись. Зате 8 листопада до Ясіні з’їхалось десь близько тисячі вже немолодих гуцулів, які вражали нас розмаїттям вишиванок, розгаптованих кожушків та оригінальних шапочок з пір’ям. Вони йшли з піднятими догори топірцями, які тут називають бартками, й співали народних пісень у супроводі троїстих музик. На моє запитання, чому гуцули так масово відзначають другий день Жовтневих свят, старенька вчителька і пояснила під великим секретом: — Гуцули під маркою Жовтневих свят відзначають 50-річчя Гуцульської республіки. Через багато років, уже в умовах незалежності, мені вдалось знайти повніші відомості про цю республіку. А тоді про республіку не можна було сказати й слова — ні під час окупації Закарпаття угорсько-фашистськими загарбниками у 1939 —1944 роках, ні в період сталінсько-брежнєвського тоталітарного режиму. Чомусь не згадують про неї і нинішні історики. А було так. Після того, як в селищі Ясіня повстанчі загони роззброїли 600 австро-угорських солдатів, 8 листопада 1918 року була проголошена Гуцульська республіка, яка проіснувала до кінця червня 1919 року. Керівним органом цієї маленької української держави була Гуцульська Народна Рада, яку очолював місцевий студент Будапештського університету, колишній офіцер австро-угорської армії Степан Клочурак. У складі Ради було 42 члени: 38 українців, 2 угорці і 2 євреї. Влада складалась із секцій (міністерств) та підсекцій: військова, дипломатична, внутрішня, господарська, лісова і харчова. Військову секцію очолював Василь Климпуш. В обігу були мадярські крони та українські гривні. Прапор — синьо-жовтий. Дипломатичні зв’язки в той час підтримували лише із ЗУНР. 21 січня 1919 року був скликаний Усекарпатський конгрес, де вирішувалась доля з’єднання Закарпаття з Україною. Цікаво, що внутрішній порядок забезпечували самі жителі сіл. Грабежів і злодіїв не було. Громадський суд здійснював староста села. За сварки, пияцтво та інші негідні вчинки він “судив” винних на кілька днів рубати дрова вдовицям, престарілим, сиротам. Держава видала наказ, щоб ніхто не смів знищувати марно ліси. Деревину можна було рубати, як чистку лісу, а кругляк дозволялось вирубувати лише на будівництво хати. Закордонна торгівля велась деревиною. Її посилали до Галичини, вимінюючи на продукти. Харчова секція розподіляла продукти насамперед тим, хто терпів нестатки. Гуцульська Народна Рада дбала і про культурні запити населення: влаштовувалися різні гуляння й вечірки, де гуцулам читали лекції. Було створено народний хор, діти навчалися у школах рідною мовою. Галичани радо йшли на допомогу гуцулам. Гуцули і січові стрільці гинули у Рахові та Великому Бичкові. Вони намагались визволити Тячів, Хуст та інші міста і села краю. Трагічно закінчилась доля республіки. Румунська регулярна армія, яку використала Антанта, перебила гуцулів і галичан, чимало не повернулось з румунського полону. А ті, що вціліли, в 1939 році воювали проти фашистської Угорщини в лавах Карпатської січі, де серед інших командиром був Василь Климпуш. Олексій ПОЛІЩУК, старший викладач Волинського університету.
