ТРИ РОКИ НАОДИНЦІ З БІДОЮ

Після невдалої операції з приводу грижі хребта лучанка Катерина Літкович стала прикутою до ліжка. Жінка з останніх сил бореться за життя.


-Приходьте по обіді, як онуки повернуться із занять. Бо я ж у квартирі замкнена, а до дверей, щоб відкрити їх, не доберусь ніяк. Колись «по стіні» могла з трудом дійти, а тепер зовсім лежу, — з сльозами в голосі говорила Катерина Михайлівна, хоч з усіх сил намагалася кріпитися.
Зустріли нас Сергій та Аня – єдині доглядальники своєї бабусі, на чиї незміцнілі плечі більш як три роки тому й ліг великий тягар біди. Тоді вони були ще школярами, нині – студенти. Мама їхня на заробітках в Італії, бо коли вирішила їхати, бабуся ходила, могла давати раду і собі, й онукам. Частенько, правда, скаржилася на біль у спині, радикуліт допікав, але підлікується – і знов на ногах. А після операції на хребті зовсім злягла.
– З кожним днем відчуваю, що слабну. Не рухаюся, то й м’язи атрофуються. Прочитала у «Волині» про дошку Євмінова, на якій роблять вправи для зміцнення хребта. Не пошкодувала двох пенсій – купила собі, щоб займатися. Але без допомоги сама не ляжу на цю дошку, не справлюся з вправами, — розповідала жінка, про яку забули і медики, і соціальні служби.
Розповідає, що влітку лежала в лікарні, отримувала уколи, проходила сеанси кисневої терапії в барокамері. Але за ліки й процедури платила, як усі. Ніхто не взяв до уваги, що інвалідом першої групи хвора стала після хірургічного втручання. Катерині Михайлівні дехто радив подавати позов до суду. Але вона не схотіла. І навіть попросила, щоб прізвище лікаря не згадували в газеті, мовляв, він же не із злого умислу діяв.
Чи відвідують медичні працівники? Катерина Михайлівна згадує, що приходив колись дільничний лікар. Викликали, бо потрібна була довідка для того, щоб забезпечити хвору кріслом-туалетом. Лікар довідку сам приніс. Але такого необхідного предмета догляду за інвалідом досі ніхто не виділив. Нема у жінки й інвалідного візка, щоб хоч у квартирі якось пересуватися. А про спеціальне ліжко для лежачої людини жінка тільки мріє, бо ж звичайна постіль у подібних випадках стає знаряддям муки.
– Лежу, боки печуть, плачу, сама собі дорікаю. Була в Києві, в інституті нейрохірургії. Спочатку радили в них робити повторну операцію, хоч теж не гарантували, що вона допоможе. А через рік послала онука зі свіжими знімками до Києва – уже не беруться оперувати. Пенсія йде на ліки, тільки ж вони не допомагають. А після того, як з інструктором, у якого купила дошку Євмінова, два місяці вправи робила, то почувала себе краще. Кажуть же, що життя — це рух. Якби ж зі мною хоч по годині хтось щодня займався, — зітхає жінка.
У Сергія та Ані для цього нема ні навичок, ні вміння, ні сил. Вони і їсти готують, і прибирають, і миють бабусю, й постіль перестеляють. Їм і так нелегко. Тому ми звернулися до керівництва Мальтійської служби, щоб їхні волонтери взяли під опіку Катерину Літкович. Зателефонували у Луцький інститут розвитку людини університету «Україна», де готують фахівців з фізичної реабілітації. Гріх не допомогти людині, яка навіть у таких важких обставинах не здається, хоче відновити сили, щоб обслуговувати себе, не бути тягарем для рідних.
На жаль, життя нині таке, що розраховувати на безкорисливу підтримку й допомогу стає все важче. Катерина Михайлівна працювала колись на Луцькій взуттєвій фабриці, тепер її нема, тож рідний колектив не допоможе. Після виходу на пенсію трудилась двірником у житлово-експлуатаційній дільниці. Працювала, як каже, за трьох, але хто те зараз згадає. Залишилася наодинці зі своєю бідою. Тому й розповідаємо цю історію, щоб привернути увагу небайдужих людей, які мають відповідну підготовку, досвід, можуть попрацювати з хворою жінкою. Телефон і адреса – у ведучої рубрики.