У МЕДИЦИНУ – ДОРОГОЮ БАТЬКА

У цій відомій, шанованій в області родині цьогоріч аж два золотих ювілеї. П’ятдесят років професійної діяльності в медицині відзначив авторитетний лікар Михайло Левчук. А сьогодні святкує золотий день народження лікар вищої категорії, обласний дитячий ендокринолог Тетяна Левчук. З цієї чудової нагоди ми й запросили ювілярку до розмови.

Галина СВІТЛІКОВСЬКА


-Тетяно Михайлівно, знаючи, що ви – у відпустці, шукала вас вдома. А мені кажуть: «Та, напевне ж, знайдете її на роботі».
— Так і було. У нас в обласному дитячому територіальному медичному об’єднанні і, зокрема, у нашому відділенні дуже гарний колектив лікарів. Це – досвідчені професіонали, які можуть підмінити. Але якраз госпіталізували немовлятко з цукровим діабетом, перед тим — ще одне. Діабет в однорічних дітей – не зовсім рядова ситуація. То як тут можна всидіти вдома? На жаль, цукровий діабет є невиліковною хворобою. Але перебіг захворювання, загроза ускладнень залежить від своєчасності допомоги, від того, наскільки обізнаними й відповідальними будуть батьки маленьких пацієнтів (а в подальшому – і вони самі) у дотриманні призначень, рекомендацій ендокринолога, у веденні особливого способу життя. Тому важливо у перші дні так налаштувати мам, щоб вони не сльози лили, а вчилися бути лікарями для своїх діток.
— Ви ведете маленьких діабетиків аж до їхнього повноліття, отже, спілкуєтесь з ними роками, стежите за їхнім здоров’ям. Що вас радує, а що засмучує, як лікаря.
— Радує, коли на вулиці підходять, вітаються гарні, усміхнені люди, які виглядають так, що ніхто не запідозрить, що вони невиліковно хворі. Я й сама часом не можу впізнати колишніх пацієнтів, але завжди тішуся, якщо вони признаються до мене, якщо у них все гаразд. Засмучує, коли бачу хворих, які каються, що допустили втрату зору, важкі враження ніг, інші ускладнення. Окрім ін’єкцій інсуліну, діабетикам необхідний відповідний режим харчування, фізичних навантажень, вміння контролювати свій стан і багато чого іншого, про що я детально всім розповідаю.
— Під вашим контролем і діти із захворюваннями щитоподібної залози, з відставанням у фізичному розвитку, хворі на ожиріння. Батьки ж, напевне, задаються питанням: «Чому це трапилося саме з нашим малюком?»
— Цукровий діабет у дітей може бути наслідком перенесеної вірусної інфекції, стресу, переляку, відіграє свою роль і спадковий фактор, і зайва вага. Ожиріння нерідко є результатом сімейних традицій переїдання, щедрих застіль, незбалансованого харчування. А до проблем з щитоподібною залозою і навіть до розумової відсталості у дітей часто призводить дефіцит йоду, який можна легко поповнити, використовуючи йодовану сіль, не забуваючи про інші методи йодної профілактики. Отож, не всі захворювання є невідворотним лихом, багато залежить від нас самих. І я про це не втомлююсь нагадувати, читаючи лекції і у «Школі діабетиків», і перед батьками, і перед майбутніми сімейними лікарями. Як викладач філії кафедри педіатрії Львівського медичного університету, завжди наголошую молодшим колегам, що доцільніше зуміти попередити захворювання, аніж потім його лікувати.
— Вашим учителем у виборі професії, у ставленні до лікарського обов’язку, очевидно, був батько?
— Так. У нашій сім’ї, скільки себе пам’ятаю, був культ медицини. Розмови на цю тему, медична література, спеціалізовані журнали, постійні татові відрядження на курси, семінари, конференції. Мама, світла їй пам’ять, працювала провізором, теж жила в світі медицини. То ж яку дорогу я могла обрати? Звісно ж, вступила до Львівського медінституту, де навчався мій батько, а тепер вчиться і моя донька Софійка, яка вирішила продовжити нашу лікарську династію. Ну, а син Роман жартує, що теж буде доктором, але технічних наук, бо він у нас закінчує технічний університет. Обрав шлях свого батька, а мій чоловік працює на автомобільному заводі. Ось така спадкоємність у нас.
— Ваш тато – терапевт, у вас вужча спеціалізація – ендокринологія. Чому саме цей напрям став визначальним?
— Почалося все з університету. Я була старанною студенткою, завжди готувалася до екзаменів, успішно їх здавала. А з ендокринології, як на те, вперше екзамен «провалила». На задовільну оцінку погодитись не могла. Перездавала двічі, поки строгий професор не пересвідчився, що я визубрила все напам’ять і в теорії про гормони почуваюся, як риба у воді. Тож коли після закінчення інституту трапилася можливість піти на роботу в ендокринологічний диспансер, я зрозуміла, що це – доля. А наставниками моїми були відомі лікарі-ендокринологи Євгенія Білодід, Зінаїда Урбанович, Любов Сайчук. Багато значило те, що я ніколи не пропускала нагоди побувати на курсах підвищення кваліфікації, послухати лекції світил, поспілкуватися з колегами з інших областей. От і цього року брала участь у Всеукраїнському з’їзді ендокринологів у Києві. Що більше заглиблюєшся в проблематику, тим більше розумієш: лікар повинен постійно вчитися, вдосконалюватися, бути в курсі сучасних набутків медицини.
— Але іноді треба й відпочити від медицини. Як це вдається?
— Не зовсім вдається, адже якщо тебе по-справжньому щось захоплює, цікавить, тоді живеш роботою. Найвдалішою відпусткою за останній час вважаю поїздку на конференцію ендокринологів у Єгипет. Коли діти були малими, ми з чоловіком намагалися цікаво й різноманітно організувати сімейний відпочинок, багато часу проводили з ними на природі. Тепер є змога частіше погортати фахову літературу, попрацювати над якоюсь темою. І навіть коли займаюся хатніми справами (як-не-як, троє дорослих чоловіків «на моїх руках»), забути про роботу не вдається. А традиційне побажання моїм рідним і друзям у мене звучить так: «Зичу вам гармонії в гормонах»…