ПОЛІТИК З КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Віктор Ющенко: “Я хочу такого майбутнього України, коли кожен українець зможе реалізувати свої потенційні можливості”

Бесіда волинських журналістів з лідером блоку “Наша Україна”, керівником фракції “Нашої України” у Верховній Раді Віктором Ющенком була перервана на самому її початку, бо виникла необхідність термінової зустрічі Віктора Андрійовича з Головою Верховної Ради Володимиром Литвином. Вже повернувшись після тієї зустрічі, Ющенко промовив з своєю властивою лише йому усмішкою, вибачливою і в той же час задоволеною: “Спасибі, друзі, за ваше терпіння, що ви почекали і допомогли цим, бо зараз ми, може, вирішуємо долю України”.
За час вимушеної паузи ми мали змогу переглянути по телевізору сюжет, записаний 31 жовтня в Донецьку. Кадри йдуть без жодного коментаря, тільки те, що видно на екрані, запитання журналістів і відповіді донеччан, а ще їхні короткі монологи, підслухані тими ж журналістами. Заварені ворота аеропорту. Старі, ще сталінських часів пісні, які крутять на площі перед палацом “Юність”. І головне — люди, які не усвідомлюють, навіщо їх сюди позвозили.
Студенти, яких відпустили з занять і наказали бути тут, на площі, ще й заплатили за це. Жінка, яка скаржиться, що змушують чекати з 7-ої години ранку. Явно підпилі молодики, у яких заплітаються язики. Жінка, якій сказали, що Ющенко позакриває всі базари і всі кіоски в Донецьку, якщо стане Президентом. Група хлопців, якими диригує старший дядечко. Тут справді не треба слів, і так стає зрозумілим, хто й навіщо все це організував. Як і дозволив розвішувати по місту міцні щити, де син в’язня фашистського концтабору Віктор Ющенко зображений в ... образі фашиста, а його тінь схожа на тінь Гітлера.
І ось Віктор Андрійович говорить, що готовий відповідати на запитання. Запитання були про те найголовніше, що всіх цікавить. В тому числі серед інших і три запитання від кореспондента “Волині”.
— Нещодавно в “Українській правді” один політик в інтерв’ю сказав: “На що ви надієтеся, прийде Ющенко до влади з своїми хлопцями, які мають також капітал, і йому треба буде також відпрацьовувати за підтримку”. Тобто проводилася думка, що капітал керуватиме вами, як зараз керує Кучмою.
— Я переконаний, що капіталу не треба боятися. Будь-яка політика в державі завжди буде формуватися з участю громади, інтелігенції, бізнесових кіл. І бізнес один з суб’єктів, який по-своєму хоче бачити політику. Тепер уточнимо, про який капітал ведемо мову. Якщо кажемо про олігархічний капітал, то він не хоче публічно, не хоче чесно працювати, а хоче спекулювати позиціями стосовно фіскальної, митної, тарифної політики. Але я переконаний, що політику треба робити інакше, принципово інакше, ніж вона робиться сьогодні. Я спілкуюся з бізнесменами і знаю, що сьогодні абсолютна більшість бізнесу хоче інших правил гри, таких правил, які б давали йому стабільність.
Я переконаний, що до подій в Донецьку серйозний бізнес не має ніякого відношення. Мені говорили бізнесмени звідти — це занадто брудна, нечистоплотна і аж занадто безперспективна політика. Так думаємо ми, але, виявляється, так думають і бізнесмени. Я впевнений, що бізнес потребує саме стабільності, передбачуваності. Бізнесмени хочуть, щоб покінчити з тою проблемою, що сьогодні кожен день для них — це іспит, ситуація, коли ти не знаєш, чим закінчиться цей день. Якщо ти достатньо приблизився до Адміністрації Президента чи уряду, то тобі тепло, затишно, а ні, то чекай, що тобі завтра буде гірше, що тобі пред’являть будь-які звинувачення, і замість роботи доводитимеш, що ти не винен.
Я певен, що всі ми, незалежно від того, чи ти вчитель, селянин, лікар, бізнесмен, представник іншої професії, приходимо тепер до висновку: якщо ми хочемо жити цивілізовано, ми повинні отримати нарешті оту “формулу стабільності”. Хіба це нормально, що становище в суспільстві інтелігенції, бізнесових кіл залежить не від професіоналізму, не від результатів діяльності, а від того, наскільки ти догоджаєш владі? Влада повинна підтримувати тих, хто вміє працювати, а не тих, хто вміє присвоювати багатства і водночас владі догоджати.
— Як, на вашу думку, складеться ситуація в парламенті?
— Ми щойно провели непрості переговори щодо подальшої роботи парламенту і спікеру донесли свою позицію. Ми були почуті й є надія, що розв’язка в найближчі години, нехай дні буде досягнута. Ми виходимо з того, що те, що відбулося в Донецьку, — це верх беззаконня. У ньому безпосередню участь брала влада. Чому бездіяльну, угодницьку позицію займали ті міністерства, які повинні були оберігати закон? Якщо така режимна транспортна установа, як аеропорт, може бути заварений, а резервні ворота заблоковані вантажівками, то хто міг без згоди держслужбовців це зробити? Ми нарахували 18 пунктів порушень закону. Хто давав “добро” на те, щоб по місту була розвішана фашистська символіка?
Це не просто приниження певної політичної сили, це приниження української нації, яка 11 мільйонів життів віддала тільки в Другій світовій війні. Коли мій батько був в’язнем Освєнціма, інших найжахливіших есесівських таборів, а сьогодні вони говорять, що я дотримуюсь фашизму, то це ж як брехати треба. Якщо нам кажуть, що два дні був замінований зал, а потім у нього запускають якихось молодчиків — то як це сприймати? Як це так, що голова облдержадміністрації безсилий проти людей, які заповнили зал? Хто прийняв рішення закрити всі вищі навчальні заклади Донецька 31 жовтня і всіх направити до палацу “Юність”? Хто приймав рішення зняти 50 автобусів з маршрутів, щоб перевозити цих дітей?
До речі, коли ми підходили до цих студентів, вони піднімали руки і показували — ми з вами, але ми підневільні. А хто з студентів знає пісню про Сталіна, яка там звучала? Для чого її крутили? На мій погляд, головна мета — посварити “Нашу Україну” і Партію регіонів. Знову поділити Україну. Владі потрібний ручний режим управління, лакеї, які не здатні до консолідації. Я переконаний: там принизили не нас, а ту ж Партію регіонів, яка погодилася з таким розвитком подій. Без правової оцінки, без гарантій, що таке більше не допустимо, неможлива і робота парламенту, який приймає закони, що повинні діяти в Україні.
— Вікторе Андрійовичу, що у вашій програмі, поглядах є таке, що б переконало людей, зокрема, на Східній Україні? Яка ваша політика щодо регіонів?
— Жодна політична сила не володіє монополією на правду. Українська програма повинна бути продуктом консолідованих сил. Тому ми пропонуємо: шановна українська еліто, нам треба сісти за “круглий стіл” і побачити насамперед те, що нас об’єднує. Незалежно від того, належите до певної політичної сили чи громадської організації. Якщо ми хочемо усвідомленого, прогнозованого майбутнього, ми повинні об’єднатися. Ми й над цим працюємо. Ми кажемо представникам Волині: якщо ви знаходите відповідь як облаштувати Волинь, то ми разом дамо нашим громадянам відповідь, як облаштувати, якою зробити Україну.
Наша ідея — через «круглий стіл» створити спільні організаційні структури, які б виробили спільну мету і дії. Один з цих етапів — форум демократичних сил, який і сформує нашу програму. Якщо буде відчуття, що кожна сила формує майбутнє України, то ми дійдемо спільної мети. Другий момент — ми вважаємо, що не треба акцентувати увагу на протиріччях регіонів України. Що це за система цінностей така, при якій люди готові ділитися на Захід і Схід, на «західняків» і «східняків», а не мають відчуття єдиної України? Така розшматованість України вигідна владі, яка відчуває, що в неї нема відповіді на загальноукраїнські питання, які ставить суспільство. Легше керувати державою, де один регіон не любить іншого.
Ми знаємо, як цього року тема Волині, волинських подій, що були 60 років тому, стала такою дошкульною. Влада замість того, щоб формувати суспільну думку, почала нав’язувати свою, те, що їй було вигідно. І одна думка була в Києві, інша на вашій Волині. Чому центральну владу не цікавило, що тут, у вас, люди думають, а чинили за принципом — буде так, як ми хочемо?
А хіба повинна ділити суспільство проблема мови? Є державна мова і чому держава її не захищає? Чому не відповідають держслужбовці, які ігнорують державну мову? Від розмов, яку мову треба вчити — українську чи російську, — треба переходити до переконання — треба вчити і українську, і російську, і англійську, і німецьку, і французьку. Не треба шукати, що є добром, а що є злом для східної, західної чи південної України. Треба визначитися і впроваджувати це в життя — що є добром для України, те є добром для її регіонів і навпаки. Ми за відчуття єдиної сильної України. І за таке відчуття в кожному регіоні. Такою є наша загальнодержавна і регіональна політика.
— Кого ви вважаєте своїм головним суперником від влади? Кажуть, що ведеться прихований піар таких можливих кандидатів, як Кирпа.
— Ми зараз, по суті, не маємо консолідованого уряду. Якби влада стосовно депутатів більшості, багатьох політичних партій, бізнесменів не тримала батога й налигача, поєднуючи це з деякими стимулюючими факторами, я переконаний, що такої сьогоднішньої конфігурації, яка називається парламентською більшістю, не було б. Вона тримається на дуже крихкій основі. Я знаю, що принаймні половина в тому іншому таборі носять, образно кажучи, дулю в кишені й готові цю руку вийняти. Чи довго протримається така більшість, таке об’єднання, яке грунтується лише на одному — на страху? Цей страх породжує і те, що єдиного кандидата від цієї штучної більшості назвати не можуть. Потуги Кирпи чи інших нібито потенційних кандидатів — це їхні особисті спроби й не більше, а не усвідомлена політична позиція.
— Вікторе Андрійовичу, якою ви уявляєте Україну в майбутньому?
— На початку 90-их років левова частина української нації була зачарована пошуком відповіді — яке ж майбутнє чекає Україну? Це були дуже рожеві мрії, справді зачаровані почуття: ось ми прокинемось одного ранку й побачимо красиві поля, сади, чесну владу, сильні суди, незалежну пресу. Все буде за римським визначенням, що щаслива країна та, де стодоли повні хліба, на плугах виблискують лемехи, іржавіють мечі, порожні тюрми, а дороги до судів заросли бур’яном. Це виявилося фатою-морганою. Хоч у нас були всі підстави повторити шлях Естонії, Латвії чи Угорщини, де еліта сформувала правильну систему цінностей, баланс влади, вірні зовнішні орієнтири. І на десятки порядків там вищий рівень життя, ніж у мого народу.
Я за освітою економіст. І я все зробив у Національному банку, щоб ситуація, коли банківські купони валялись на підлозі в туалетах, більше ніколи не повторилася. Коли я очолив Нацбанк, гіперінфляція, з якою зустрів перший день роботи в НБУ, становила 8182 відсотки. Це було найбільше знецінення грошей у світі за останні 50 років. Кажуть, більше було лише в Хорватії відразу після війни. Мої зусилля були спрямовані на те, щоб врятувати ситуацію, добитися стабільності. Я хотів, щоб у нас запрацювало правило, яке діє в Німеччині: «Не всі німці вірять у Бога, небагато довіряють владі, але всі довіряють Дойчебанку». І Національний банк України став одним з кращих центральних банків світу. Українська монетарна реформа визнана однією з кращих за останні 50 років, наша платіжна система була рекомендована для країн Центральної і Східної Європи як еталонна з точки зони безпеки, комунікації, потужності.
Але ми маємо мільйони нереалізованих професійних потенціалів — журналістів, медиків, освітян, працівників культури, фермерів та всіх 48 мільйонів громадян. Тому, що за 12 років головне, що не вдалося — створити таку політичну систему, яка б гарантувала людині реалізацію її можливостей. А це сталося тому, що в нас не прозора влада, вся її діяльність, люди позбавлені можливості приймати важливі рішення, як у своїй особистій долі, так і по Тузлі, по ЄЕПу, по Дністровській ГЕС, де віддаємо свою землю, по нафтопроводу Одеса—Броди, міжнародному газовому консорціуму.
Дайте лікарю зарплату і можливості, які належать, дайте вчителю відчути себе тим, хто навчає майбутні покоління, а не жебраком, і ви відчуєте зміни. А хіба не є знущанням над армією зарплати офіцерів і солдатів, їх забезпечення? Дайте можливість людям з різними поглядами висловлювати свої думки через телебачення, пресу. Дайте бізнесменові можливість не залежати від того, підтримує він певну політичну силу чи ні, а рівні можливості у конкуренції. Якщо все це забезпечити, тоді ми отримаємо відповідь про майбутнє України. Ми з нашим матеріальним потенціалом будемо жити ліпше, ніж Естонія чи Угорщина. Ми, весь народ, а не купка олігархів. Таким я бачу наше майбутнє.
— Але чи можливе таке цивілізоване майбутнє, знаючи нинішню обстановку в Україні, чи вірите ви самі в нього?
— Я переконаний, що це можливо. Чому ми 98 відсотків свого часу присвячуємо зустрічам з людьми, мокнемо на майданах під закритими палацами і будинками культури? Бо жодного залу, жодного ефіру на телебаченні нам не дають. Ми хочемо висловити свою позицію і вислухати всіх. Ми хочемо, щоб кожна людина відчула себе причетною до того, якою можна зробити Україну. Зараз в нашій державі все вирішується за старою формулою «Есть мнение...» У цієї влади вдається все, що вона робить під килимом і за шторами. Але їй нема чого правдиво сказати публічно.
Конфлікт у Верховній Раді сформований не в стінах парламенту, це абсолютно точно. Що нас політично може роз’єднувати з НДП? Ідеологія, політичні цінності, які сповідуємо, ставлення до демократії, свободи слова у нас близькі. Пустовойтенку зараз не дають слова на телебаченні так само, як і мені. Що різного в нас у поглядах з Аграрною партією? За те, що вони, їх депутати, посміли хоч щось захищати у своїх поглядах, їх сьогодні переслідують не менше, ніж мене і моїх політичних колег. Так є з кожним, хто скаже слово проти. Це змушує пригадати з’їзд ВКП(б) 1934 року, якого назвали з’їздом переможців, а через два-три роки не репресованими лишилися 3 відсотки людей, які були на з’їзді. Механіка, довкола якої сформована сучасна українська система, в першу чергу пожирає тих, хто слугує цій системі. Коли система впаде, знищить сама себе — лише питання часу.
Ось тут, в цьому кабінеті, де ми розмовляємо, бачите камінь? Це камінь, привезений з Соловків. З того місця, де сидів у в’язниці останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський. Пустовитівка, село, де народився Петро Іванович, за сім кілометрів від мого села Хоружівки. У Петра Калнишевського було два брати. Один з них служив в церкві. А другий носив прізвище Ничипір Калнишевський-Ющенко. І до нього Петро написав листа, щоб він поїхав і відновив село Хоружівку, яку російський воєвода-сусід регулярно спалював. І Ничипір відродив село й тепер у ньому п’ятнадцять родин Ющенків. Коли ж імператор Олександр Перший звільнив Калнишевського, а йому було 112 років, і сказав: «Тепер іди, Петро, в Україну», Калнишевський відповів: «Не можу, бо там мене звикли бачити сильним і красивим».
Так от, сильним і красивим я хочу бачити весь наш народ. А про те, якої долі не має бути в українців, нагадує цей камінь. Я попросив експедицію, яка їздила на Соловки, привезти камінь від місця, де спочиває мій земляк. Він нагадує про його долю, але й про його силу і незламність. То ви ще сумніваєтеся в тому, що я вірю в те майбутнє України, про яке я кажу, якого бажаю своєму народові!
Володимир ЛИС.