НАОДИНЦІ З ПРИРОДОЮ: і знову сніг на березневі віти...

Хоч уже чималенько прожила на світі, а такої погоди, як була перед обідом минулого четверга у Луцьку – не пригадую. Зненацька насунуло темне хмаровиння і засніжило так — світу Божого не видно.

Хоч на вулиці плюсова температура – за кілька хвилин усе довкола вкрилося білою сніговою пеленою. І раптом з-поміж сірих хмар пробилося сонце! Здавалося — його промені пересівали через чарівне золоте сито густу снігову порошу. Кажуть, коли сонце й дощ — то відьма масло збиває. А коли сонце і сніг!? Варто було народитися, щоб побачити таку красу.
Ринви ледве встигали вихлюпувати талу воду, що стікала з дахів міських будинків. Хоч природа позбавила нас задоволення слухати шум весняних струмочків, зате подарувала цілу березневу симфонію, виконану на водостічних трубах. А коли сніжити перестало, раптом запарували тротуари.
Перехожі безпричинно усміхалися. Посміхалася і я, бо природа несподівано подарувала живу ілюстрацію до написаних колись рядків:
І знову сніг на березневі віти
Такий собі поважний та густий!
А я боюсь душею скрижаніти,
Бо маю ще до тебе дорости,
Бо розцвісти в твоєму небі маю
В похмурий день – веселкою надій.
Та, може, я між снігу заблукаю –
Ти в мій прихід повірити зумій,
Бо я не дам морозу на поталу
Твоїй цілунків горицвіт терпкий.
Я лиш тому крижинкою не стала,
Що шлях до тебе видавсь нелегкий.