Василь Савчук, житель села Зміїнець Луцького району, навіть на заробітках у Португалії щоденно обливався крижаною водою і дбав про духовну чистоту. Завдяки цьому працював нарівні з удвічі молодшими — по дванадцять годин на добу
Василь Савчук, житель села Зміїнець Луцького району, навіть на заробітках у Португалії щоденно обливався крижаною водою і дбав про духовну чистоту. Завдяки цьому працював нарівні з удвічі молодшими — по дванадцять годин на добу
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
Зараз Василь Васильович уже пенсіонер. У такому віці люди переважно говорять про свої недуги, які обсідають щораз більше, нарікають на медицину. А пан Василь уже на початку розмови заявив: — Фізичне здоров’я, дякувати Богу, відновив, про виразку забув, серце теж не турбує. Тепер мені важливіша духовна складова здоров’я. Багато читаю, переосмислюю свій досвід, досліджую власне родове коріння — знаю, хто були мої предки впродовж минулих 350 років. Якщо людина працює над собою — відкриваються нові можливості, забуваєш про свій вік, почуваєшся повним сил і енергії. Втім, наш співрозмовник не приховує, що змінити погляди на життя, переглянути поведінку, ставлення до власного здоров’я змусила все ж хвороба. Вісімнадцять років тому в чоловіка відкрилась виразка шлунка, яка ніяк не піддавалася лікуванню. Після того, як Василь Васильович довідався, що його знайомий з таким же діагнозом, як у нього, став пацієнтом онкодиспансеру, а згодом помер — зрозумів: потрібно за себе боротися. Відтоді чоловік не вживає спиртного, не палить. Домашні, сусіди спочатку дивувалися, дивлячись, як пан Василь за будь-якої погоди кожного дня спішить вдосвіта до копанки на краю села. Влітку — на велосипеді, взимку, як завіє снігом, босоніж через поле. Скупатися, походити босим по землі під першими сонячними променями, відчути свою єдність з природою — стало потребою, звичним початком дня. Дотримувався й інших вимог системи оздоровлення Порфирія Іванова: одну добу щотижня голодував, не пускав у душу злості, ненависті, гніву. — Щоб добре себе почувати, треба навчитися прощати, не носити в собі образ ні на кого,— рекомендує Василь Савчук, вважаючи, що саме такий підхід до життя допоміг йому без таблеток і уколів підтримувати своє не зовсім здорове серце. Був час, кардіологи ставили діагноз “транзитна ішемічна атака”, нині ж, як каже пан Василь, нічим хвороба про себе не нагадує. — Болить мені, що в нас відбувається нищення нації. Рекламують спиртне й цигарки, вбивають в голови молодим, що це — модно. Підліткам змалку втовкмачують, що головне — купити презерватив для безпечного сексу, а слід було б говорити, що треба любити, поважати жінку, народжувати дітей у здорових, повноцінних сім’ях. Кажуть з екрана: “Купи “Мезім” — і об’їдайся”, замість того, щоб пропагувати здорове, розумне харчування. З роками людина сама побачить, що жити так не можна, але часом буває вже пізно,— застерігає Василь Васильович. Згадує, як на заробітках у Португалії молоді хлопці-напарники витрачали тяжко зароблені гроші на горілку та цигарки, кашляли, “хекали”, як столітні діди. Намагався з ними бесідувати, переконувати. Якось не втримався, зробив зауваження і господарю-португальцю, що не шанує свою дружину, розважається у нічних клубах. Звісно ж, панові роботодавцю таке не сподобалося, вирішив провчити: кілька тижнів давав найважчу роботу. Василь Васильович не сперечався, спокійно робив своє діло, не виказуючи жодного невдоволення. Зрештою, закінчилося тим, що португалець сам підійшов, потиснув на знак примирення руку і запросив у паломницьку поїздку у храм міста Фатіма, де являлася Матір Божа. А ще господар після того зайнявся легалізацією заробітчанина Василя Савчука. — Пояснив йому, що мені, людині в літах, та легалізація не дуже й потрібна. Перебуду рік, зароблю трохи та й вернусь до внуків. А він зробив здивовані очі, бо, виявляється, не думав, що я вже дідусь, удвічі старший за своїх товаришів і за нього,— усміхається пан Василь, справді, з вигляду зовсім не схожий на пенсіонера. У Португалію Василь Васильович поїхав не через безвихідь. Мав роботу і вдома. І дім у Савчуків гарний, і в домі, і на обійсті нічого не бракує. Хотілося випробувати себе, перевірити, на що здатен. Василь Васильович цього не заперечує, але зізнається, що керувала ним у першу чергу батьківська любов. Син облаштувався у столиці, молодий вчений, без п’яти хвилин доктор фізико-математичних наук. І квартиру має в елітному домі. Тож хотілося зробити синовій сім’ї подарунок. Взагалі ж за фахом Василь Васильович – лісний технік. Біля хати у нього росте міцний дуб і ніжна берізка. — Не повірите, я їх не садив, наче самі з лісу прибігли, самі посіялися. Хтось скаже, краще б яблуня виросла. А я з цим не згоден. Постоїть людина під дубом — відчує на душі спокій, впевненість, сповниться позитивною енергетикою. Я не тільки на собі це перевірив, а й на своїх знайомих, недаремно дуб — символ міцності, здоров’я, — гладить стовбур дерева пан Василь. Та все ж найбільшу оздоровчу силу має, на глибоке переконання нашого співрозмовника, молитва. Сам він молитвою і починає кожен день, і завершує. Давно переконався, що очищає від негативної енергії полум’я свічки. А не так давно Василь Васильович став відвідувати заняття з сахаджа-йоги , де вчиться відчувати й задіювати тонку духовну енергію, щоб мати змогу самореалізувати ті можливості, які закладені в кожному з нас від народження. Каже: якби люди більше дбали про духовний розвиток — то й хвороб, бід, горя було б менше.
