Завтра — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, так офіційно значиться у сторінці календаря. Усе менше серед нас тих, хто пережив потрясіння цього дня, коли осугою запеклося на вустах матерів, дружин, сестер слово «війна»...
Завтра — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, так офіційно значиться у сторінці календаря. Усе менше серед нас тих, хто пережив потрясіння цього дня, коли осугою запеклося на вустах матерів, дружин, сестер слово «війна».
Мама не раз оповідала мені про її початок. Вона тоді була на хуторі, де пасла свою й сусідську худобу. Бачила, як летіли хрестаті літаки, чула вибухи бомб, але хіба могла одинадцятирічна дівчинка збагнути весь жах того, що відбувалося?! Лише другого дня за нею й худобою прийшла баба Варварка. На узбіччі польової дороги, обабіч якої половіли високі жита, вони побачили лежачого солдата. Замість обличчя у нього була кривава рана, з якої долинало благальне: «Піть! Піть!». Дівчинка у першу мить заціпеніла від жаху, та, оговтавшись, почала діставати з торбинки пляшку з водою. Але баба Варварка лише нагримала на неї, й мама довгий час не могла їй цього пробачити, вважала жорстокою. Лише через багато літ, подорослішавши, дізналася: пораненим у живіт і голову не можна давати пити… Чи вижив той солдатик? Нині так хотілося б уточнити у мами подробиці того фатального дня. Та нема вже у кого спитати. Зосталася лиш спрага пам’яті…
